Дорога до храму*

Мабуть, вперше за багато літ біля церкви у Слобідці було так людно. Йшли сюди не тільки люди віруючі, але й ті, кого притягувала цікавість, хто хотів переконатись, побачити на власні очі, як відкриватимуть колись сплюндровану церкву. Та й атеїсти прийшли сюди, щоб пересвідчитись, як швидко все змінюється у нашому суспільстві.

— Господь Бог розгнівався на людей, які зневажали хліб — найбільшу людську святиню, і вирішив покарати їх голодною смертю. Та тільки Матір Божа заступилася за людей, взяла їх під своє покровительство. З тих пір і святкує весь християнський світ празник Покрови Пресвятої Богородиці, — мимохіть почув я в гурті людей цю древню біблійну легенду, яку оповідала старенька жінка.

Так, хай це легенда, міт, але ж і вона, як і ця старенька церковця, — часточка нашої історії, часточка суспільної свідомости, культури, беззастережно відкинута і забута нами. Однак, від того, що ми сказали, що нам з церквою не по дорозі, вона не перестала існувати, не канула в небуття. І хоч це приміщення ще недавно іменувалось складом, у свідомості віруючих людей жевріла невгасима надія на торжество Розуму, Добра і Справедливости. Хай кожен розуміє ці поняття, як хоче, називає їх по-своєму, однак всі ми прагнемо жити так, як велить наша совість. І право це нарешті не на словах, а на ділі гарантує нам Конституція.

І це не може не тішити парафіян, які дістали дозвіл повернутися до свого храму, за свої кошти відремонтували, перекрили його, закупили церковну атрибутику. Не можемо байдуже сприймати цю подію і ми, школярі, адже наші діди-прадіди закладали цей храм, а зараз, після стількох років поневірянь по чужих селах, віруючі повернули йому друге життя, протоптали стежину до власної святині.

І ось вдарив дзвін, його голос розкотисто полинув селом, сповіщаючи про повернення чогось далекого і забутого, але невід’ємного від рідного українського села. Він озвався до нас голосом предків, голосом занапащеної історії, яку ми не вміли зберегти. Він нагадував і про сплюндровані чиєюсь немилосердною рукою вікопомні хрести і каплички, могили і пам’ятки старовини, про ту ж церкву, з якої здерли хрести, позолоту, поламали «райські ворота», понівечили іконостас…

Але вслід за великим, тужним дзвоном почувся передзвін малих дзвонів, які сповістили село, що настало свято Покрови святої Богородиці. Свято, в якому ролю мудрої покровительки взяла на себе держава.

Г. П’ятничук,
учень 11 кляси Чорнолізької середньої школи

* Передруковуємо з газети «Вперед», ч. 132 (4830), 2 листопада 1989, ст. 4.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>