Продовження, початок у попередньому числі «Патріярхату».
Як переформатування греко-католицизму є критикою уніатизму, так і буття правдивим американцем азійського походження є відкиданням моделі взірцевої меншини, а не її посиленням. Мій шлях означав, що замість утечі від свого китайського дитинства через наполягання на кращому знанні англійської, аніж китайської, я мав пізнати останню. Але для того, щоби повною мірою заманіфестувати цей процес, потрібно було стати греко-католиком. І тут маємо цікавий факт: входження до Київської Церкви спонукало мене не прийняти етнічне українство, а більше думати про те, як моє китайське виховання, мої знання кантонської та мандаринської сформували моє серце і його здатність відчувати надприродне. Термін «американець азійського походження» у цьому ключі, можливо, найвдаліше схопив історик Гарі Окігіро, який задекларував, що не азійці прибули до Америки, але Америка прийшла в Азію. Як греко-католики інколи впадають у спокусу уніатизму, розглядаючи Латинську Церкву (або в деяких випадках Московський Патріархат) як колонізуючу матір, так і американці азійського походження іноді потрапляють у пастку бажання бути американцями, бо в останні два століття піддавалися постійній експансії США як глобальної імперії. Але бути правдивими американцями азійського походження означає чинити спротив такому виду ідеологічної колонізації через повніше буття собою. Моїм духовним шляхом до цього спротиву став прихід в УГКЦ.
Можливо, умови, за яких я зазнав першого серйозного контакту з УГКЦ, спроможні пояснити те, як я пізнав свою «китайськість» через приєднання до цієї Церкви і чому не прийняв потенційну «українськість». Остання була б настільки ж чужою шляху мого буття, як і спосіб життя, за яким я залишився б на рейках американського євангелізму. Отже, я вперше зустрівся з УГКЦ у Ванкувері в дні гонконгського демократичного Руху Парасольок у 2014 році. Трохи менше ніж за півроку після українського Майдану студенти та їхні однодумці в Гонконзі поставили перед місцевим урядом і його політичними володарями у Пекіні вимогу забезпечити народу Гонконгу право на справжній універсальний голос: радикальну форму демократії, в рамках якої люди самі можуть обирати кандидатів, а не отримуватимуть їх шляхом попереднього відбору Компартією Китаю. Те, що сталося потім, 26 – 28 вересня, майже точно віддзеркалило зіткнення з «Беркутом» у Києві в грудні 2013-го. Під час окупації центральної площі Гонконгу, відомої як Громадський майдан, поліція зробила 87 пострілів сльозогінного газу в юрбу, намагаючись розсіяти її. У відповідь десятки тисяч жителів Гонконгу вийшли на вулиці, вигукуючи: «Захистіть студентів! ». Результатом цього стало 79-денне стояння людей у трьох кварталах міста, важливих політично, економічно і соціально. Були там і християни, які облаштували вуличні місця для моління поряд зі святилищами кантонських героїв-божеств. Дійсною відмінністю від Майдану є хіба те, що у Гонконзі немає Небесної сотні, бо уряд не вбивав протестувальників, хоча така небезпека була. Та насправді політичні переслідування учасників руху тільки починаються – чотири роки по тому.
Отож, я жив у Ванкувері в 2014 році і почув про дуже цікаве моління біля китайського консульства, яке організовує на підтримку Руху Парасольок екуменічна мережа християнських спільнот. Коли я прийшов на зібрання, то дізнався, що етнічний китаєць, священикєзуїт, який очолює моління, є греко-католиком. Особливо пам’ятним для багатьох людей у юрбі, більшість яких не були знайомі з візантійськими церквами, стало те, як вони співали: «Устань, Боже, судити землю, бо ти народами усіма володієш» (Пс. 82, 8), що є частиною Великої і Святої суботньої служби. Ми почули оголошення священика, що його парохія розташована в Річмонді і що вона є Східною Католицькою Церквою. Більшість присутніх ніколи не чули про цю Церкву, але ті з нас, що були вкорінені у китайському протестантизмі, відчули, що в нас виник зв’язок із нею, бо дуже мало наших власних Церков бажали відкрито підтримувати Рух Парасольок. Багато з тих, що прийшли на зустріч, були працевлаштовані їхніми об’єднаннями і відповідно навчені. На основі їхньої поведінки ми побачили, що протестантські спільноти сприймають Рух Парасольок як надто політичний і не хочуть виглядати такими, що стали на бік однієї зі сторін протистояння. Погляд у минуле, на ті події, підказує мені, що саме ці протестантські спільноти грали роль «уніатів» і «моделі зразкової меншості», в якій я був розчарований. Вони хотіли скласти враження, що є політично нейтральними, аби зберегти добрі відносини з усіма, навіть із урядом у Пекіні.
Але євангельських християн, які взяли участь у зібранні та протестах солідарності, туди привели серця, а не розум. Відтак настала зміна: у річмондській церкві, де ми обговорювали духовні виміри Руху Парасольок, етнічний китаєць, греко-католицький священик-єзуїт пояснив нам практику розпізнання духів. Він сказав, що в серці є два рухи, які заслуговують на увагу: утіха (розрада) і відчай. Утіха зазвичай породжує почуття присутності Бога і його благодаті, а також супроводжується почуттям свободи. З другого боку, відчай відчувається як відсутність Господа і супроводжується атакою злого духа. У політичному вимірі відповідне почуття зазвичай гнітюче в тому значенні, що чиясь суб’єктність усувається силою з метою позбавлення особи її законної свободи. Протести в Гонконзі за демократію показали складну суміш утіхи та відчаю: ситуація, у якій Пекін відмовляє людям Гонконгу в демократії через свій маріонетковий уряд, є актом гніту, а протести є також знаком Бога, який працює поміж людьми з вимогою свободи. Відтак священик порівняв, як учасники Майдану відкинули утиски пропутінського режиму та його московську ідеологію «русского міра» через утіху Революції Гідності.
Потроху і я почав відвідувати літургії у греко-католицькій церкві, а через свої містагогійні роздуми і духовне спрямування відкрив, що розпізнавання утіх і відчаїв як порухів серця вимагає літургійного контексту для відчуття Божого милосердя. Такий досвід є дійсним наближенням до богослов’я, як сказав мені священик, оскільки об’єктивна реальність духовного світу може бути відчута особою. Важливою річчю є розпізнати почуття і перебувати з ними. Вступивши до катехуменату наприкінці 2015 року, я перебував у єдності з порухами свого серця як у особистій молитві, так і в часі літургій. Одним дуже особливим моментом для мене стали доземні поклони, які ми сповняли під час Великого канону святого Андрія Критського перед п’ятою неділею Великого посту. Не тільки читання життя святої Марії Єгипетської зачепили мене дуже глибоко, а й моє тіло почало виконувати поклони автоматично, наче вони були частиною мускульної пам’яті. Ці дії трансцендували інтенції мого євангелізму, подолали мій ум так, що тіло отримало змогу поєднатися безпосередньо з духовними порухами серця.
Приблизно в часі свого входження до УГКЦ через миропомазання я усвідомив, що потрапив до Церкви, в якій можу нарешті цілковито зазнати досвіду почуттів, котрих не зазнавав з часу дитинства в китайській Церкві. Я пам’ятаю свої спроби пояснити декому з моїх друзів – американців азійського походження, чому я став греко-католиком. Деякі з них сказали, що, можливо, мені сподобалася структура, базована на авторитеті; у той же час інші міркували, що, можливо, для моєї академічної роботи помічним стало відсторонення від протестантизму. Я погоджуюся з усіма цими можливостями на інтелектуальному рівні. Особливо через першу з них мій катехитичний курс був коротшим, аніж більшість таких. Це сталося тому, що я одержав роботу в Північно-Західному університеті, де мав навчати американських азійських студій, і повинен був отримати змогу також брати участь у літургіях в Чикаго. Утім роздуми моїх євангельських друзів крутилися довкола думки, що приєднання до цієї Церкви було моєю персональною стратегією. Пориваючись донести до них те, що сталося в моєму серці, я написав багато невдалих чернеток статті з поясненнями. Але ті, що прийшли на моє миропомазання, сказали мені, що набагато глибше зрозуміли те, що сталося. На тлі браку моїх власних пояснень вони змалювали мені, що в той час, коли я ввійшов за єпитрахиллю мого духовного отця і розпростерся в доземному поклоні перед тетраподом, моє лице виражало умиротворення того, хто нарешті прийшов додому. Один китайський протестант вибухнув сльозами, коли споглядав це. Він сказав мені, що я виглядав цілковито вільним. То був момент, правдиво пройнятий китайським духом: я проходив описане, а мій біологічний батько, англіканський священик, читав Псалом 66 кантонською.
Коли я вже почав навчати азійських американських студій, водночас проходячи власну катехизацію, у мене з’явилося чимало роздумів над цими почуттями, багато з яких я спробував описати в своєму блозі. Але всі ті писання не охопили боротьби, крізь яку я пройшов у своїй кар’єрі. В процесі навчання я відкрив, що є натренованим у специфічній ділянці азійських американських студій, а також те, що потрапив до УГКЦ завдяки людям із антиколоніальними переконаннями. Як і в УГКЦ, де частина наших людей помилково думає про себе як про уніатів, непоодинокі азійськоамериканські дослідники і студенти концептуалізують поле своїх студій як асиміляцію іммігрантів із Азії в американське суспільство. Усе виглядало так, що в своїй світській роботі я не покинув обмежень моделі взірцевої меншини через своє китайське протестантське виховання. І під час обмірковування цієї незручної позиції, в якій я опинився, прийшло усвідомлення, що уніатизм та модель взірцевої меншини діють за однією логікою. Представники їх обох намагаються припасуватися до інституційних мереж, накинутих їм колонізаційними чинниками, що знижують їхнє відчуття, духовні почуття; вони підходять до щоденного життя, як хтось неповноцінний. І перші, і другі виявляють схильності та стратегії ставати піддатливими названим чинникам замість того, щоби провадити життя за своїми власними словами у почутті повноти, базованому на голосі своїх сердець. Те, що я зустрів у академії, було незвично подібним до того, що я пережив у церкві. Це так, наче ми постійно жили з гнітючим почуттям того, що якась стороння сила дозволяє нам існувати. Моє навчання на полі азійськоамериканських студій фокусується на дослідженні уявлень про домівки і суспільства, що їх вихідці з Азії, чиї світи були колонізовані американським колоніалізмом, вибудовують згідно з власними духовними розуміннями того, як насправді функціонує світ. Сюди входить і вивчення способів організації соціальних рухів для відстоювання власної свободи. Однією з тем, на якій я почав зосереджуватися і яка корениться, зокрема, на моїй роботі про Рух Парасольок, став контраст між західними християнськими баченнями надприродного як сфери, відділеної від природного порядку, і тим, як азійські літературні традиції органічно для себе припускають, що духи є частиною буденного світу. Я почав усвідомлювати, що спроби пониження рівня відчуттів, творених такою комплексною духовною дійсністю (відбувається це внаслідок місіонерської активності чи діяльності атеїстичних режимів капіталістичних і комуністичних сортів), були формами ідеологічної колонізації і що спроба артикулювати ці надприродні чутливості в способи, зрозумілі цим панівним силам, є саме видом уніатизму моделі взірцевої меншини, який наша дисципліна засуджує.
Справді, досліджуючи працю католицького богослова і патролога Анрі де Любака, ТІ, я усвідомив: те, що християнська традиція розуміє як le surnaturel, у дійсності є ближчим до названої азійської чутливості. Le surnaturel стосується того, як благодать завжди наповняє створений порядок, і водночас того, що святий апостол Павло говорить про наповнення дійсності первнями світу1. Вони вмонтовані у гармонію Богом, який облаштував світ як ікону, що відображає Його славу. Якщо це означає, що розбудова своєї домівки є входженням у такий духовний спосіб існування, тоді вивчення щоденного життя американців азійського походження має за мету опис боротьби за збереження відчуття цілісності цього світу таким, яким він є. Ці люди не отримують дозволу на життя від інституції. І ця чутливість є подібною до чутливості, вираженої словами Патріарха Святослава після того, як Єпископ Риму і Московський Патріарх у 2016 році підписали спільну декларацію у Гавані. Наш Патріарх сказав: це добре, що і Рим, і Москва визнають право греко-католиків на існування, але істина в тому, що ми не потребуємо чийогось дозволу, за винятком дозволу Святого Духа, аби бути Церквою. Наше завдання – відчувати духовний світ своїм серцем і перебувати з цими відчуттями в молитві, щоб вони отримали шанс квітнути завдяки нашій спільній праці як людей, котрі розбудовують суспільство солідарності на зразок того, що ми побачили в Русі Парасольок та на Майдані.
Занурившись у цю містагогійну рефлексію, я відкрив, що описані антиколоніальні роздуми еманують із моєї практики азійсько-американських студій і мають широкий вияв поза тим, що зазвичай тлумачать як «азійська Америка». Я не єдиний американець азійського походження у широкому чиказькому гурті, який ми жартівливо називаємо Київською психоаналітичною студійною групою. Це група людей переважно з нашої Церкви, що регулярно збираються для обмірковування шляхів продовження роботи з осягнення свободи. На останньому протести Майдану зосередили великий фокус уваги, у тому числі шляхом відкочування ідеологічної колонізації у вимірах наших власних життів. У Річмонді ми не тільки постійно раді бачити стійкий приплив зацікавлених протестантів, частина яких – азійці. У 2018 році до нас, до УГКЦ, приєдналися шестеро осіб: один канадієць японського походження, двоє осіб із Японії, двоє з Гонконгу і одна з материкового Китаю. І хоча кожен із них приєднався до Церкви з власних причин, усі вони кажуть, що зустрічають нашу літургію як досвід глибокого сердечного почуття і що відчули поштовх глибше дослідити його. І коли вони це зробили, то відкрили, що почуття розради наблизило їх до Бога і привело, зрештою, до нашої Церкви.
Але, як і я, жоден із них не став почесним етнічним українцем. Навпаки, вони теж більше стали собою. Один чоловік із Японії спостеріг, що його прихід у нашу Церкву розширив його богословські рефлексії з приводу того, як Японська держава-нація відмовилася від війни як засобу імперської експансії, і ця його участь в УГКЦ забезпечила розуміння того, що мир є правдивою істиною світу, створеного Богом. Якщо говорити іншими словами, то проходження власного шляху до греко-католицизму зробило його ще більше японцем. У той же спосіб жінка з Китаю, яка прийшла до нас, докладно розповіла про своє дослідження почуттів утіхи, котрі зродилися в її серці. Слухаючи її, моє серце розкрилося, позаяк я усвідомив, що вона зазнає тих же відчуттів, котрих зазнавав я в часи дитинства. Це було почуття ґандонґ2, яке промайнуло на глибинному рівні. Ці порухи серця – все, чого ми потребуємо в процесі спільного зведення нашого дому, вони не піддаються поясненню в якихось інших інституйованих словах. Моїх і її слів було достатньо, бо вони близькі до правди наших сердець: ми прийшли зустріти Господа і зазнати його благодаті в цій Церкві.
Висновок
Дослухаючись до серця і перебуваючи вдома – у Греко-Католицькій Церкві, я дійшов до усвідомлення того, як відбувається зміна далеко поза моделлю уніатизму взірцевої меншини. Ідеологічна колонізація зазнає поразки не намірами і не тим, що вона стає видимою. Вона повільно підмивається увагою до об’єктивної духовної реальності наприродного з її переповненою ареною духів, упокорених Богом, який їх створив і який показує нам себе як Отець, Син і Дух Святий. Це християнське завдання є також завданням для американців азійського походження, бо воно доручає нам дослухатися до слів, за якими люди Азії по всьому світу живуть на рівні серця під ідеологічними конструкціями національних імперій та редукціоністськими системами богослов’я, символізованими словом «Америка». Коли ж люди, як я, мої сестри та брати, входять до Греко-Католицької Церкви, це розширює та інтенсифікує почуття серця проти кожної сили, котра намагається колонізувати його.
Моє серце, сформоване на духовних почуваннях, які я використовую у навчанні та студіюванні на полі азійсько-американських студій, підказує мені, що Греко-Католицька Церква не є уніатською. Греко-католицизм сформований із людей, які витерпіли століття тяжкої колонізації, але ще здатні воздавати хвалу милосердному Господу в своїх власних словах, котрі описують притаманні цим людям духовні реальності. Справді, шлях, яким грекокатолики та американці азійського походження подібно одні до одних чинять спротив колоніалізму ідеології, завдячує своїм існуванням не аргументам на користь ваговитості нашого існування. Це відбувається завдяки життю в способи, чутливі до порухів серця і його почуття домівки. Я назвав це відчуття духовних порухів «китайськістю» мого дитинства. Я пережив його в ГрекоКатолицькій Церкві. Його антиколоніальні тенденції притаманні реальності американців азійського походження. Але правда в тому, що який би окремий випадок ми не розглядали, універсальним є те, що, виявляючи фальшивість ідеологій уніатизму та моделі зразкової меншини, ми потребуємо в якийсь спосіб стати більш універсально чітко оформленими інституційно. Звичайно, все, що ми маємо робити, як кажуть ісихасти, це дозволити нашому розумові перебувати в тиші нашого серця – там Господь знаходить нас і робить нас більше нами у спосіб, яким він нас створив. Тільки в такому розумінні ми можемо сказати, що без жодного сумніву це Святий Дух дає нам дозвіл існувати.
Джастін Це – запрошений доцент програми азійсько-американських студій Вайнберзького коледжу мистецтв і наук Північно-Західного університету, США
- Ми йдемо за перекладом Святого Письма отця Івана Хоменка. В англійській традиції перекладів мовиться про elemental spirits, у перекладі Івана Огієнка – про стихії світу
- Ґандонґ – термін мандаринською китайською, значення якого полягає в тому, що емоції людини на рівні серця були здвигнені та зворушені, можливо, Святим Духом.
