Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Думки над могилою св.п. Степана Семенюка в м. Кретейл, Франція

Вістка, що не стало в живих одного з передових громадських діячів української Франції, скоро поширилась. Вона прийшла й до Канади, що в Кретейл по довгих муках і болістях помер син Городенської Землі, на 81 році життя, з того провів понад 50 років здалека від Рідного Покуття.

Зі Степаном Семенюком ми подружилися на шкільній лавці Городенської гімназії «Рідна Школа» ім. Т. Шевченка. Він був на одну клясу вище. Тісніші зв’язки нав’язали у футбольній дружині і в хорі гімназії, а згодом у дружніх розмовах після арештування нас в часі т. зв. польської пацифікації в 1930 р. Ми були однолітками й часто знаходили спільну мову на юнацьких зустрічах, коли стали формуватись наші життєві шляхи.

Степан, син міщанської родини з Городенки, зробив також перший громадський дебют, коли його в часі пацифікації взяли на допити до коломийської в’язниці. Здавалось тоді, що наші шляхи, на жаль, неначе стали розходитись. Він однак по кількох місяцях повернувся до своєї «Альма Матер» і тут її кінчав. У часі дальших студій заповідався на передового діяча в громаді. Крім футболу любив музику і в шостій гімназійній він проводив уже учнівський хор «Шістнадцятку». Вже тоді проводив сільським хором у недалекому від Городенки Чернятині. Він був одним із кращих спортовців не тільки в середній школі, але цілої Городенщини, а його виступи в спортовій повітовій дружині «Пробій» приносили не тільки заслужене ім’я йому, але також і його школі. Був незаступимий лівий криловий нападу. Однак, не на цьому відтинку важилася доля Степана Гульки, який носив цей псевдонім завдяки чільним ґолям лівого крила.

Після закінчення гімназії він виїхав до Львова студіювати музику в Музичному Інституті ім. Миколи Лисенка, скрипку і дириґентуру. В тому часі Матірне Товариство «Просвіта» організувало просвітні і диригентські курси для своїх філій «Просвіти». Так попав молодий адепт музики і диригентури до філії «Просвіта» в Бібрці. Тут став помічником диригента окружного хору в Лев’ятниках, які поєднувалися з Ятвягами і Бертешевим. У 1936 р. він став просвітянським організатором на філію Львів повіт. У 1937 р. централя «Просвіти» спрямувала його до філії в Гусятині, де він провадив хором. Його праця не подобалася польському староству в Гусятині, й його видалено з повіту. Звідси він дістався на працю до Городенки на місце організатора Романа Сербинського, який перейшов на працю до Повітового Союзу Кооператив. На цій праці пробув він понад повних два роки.

В Городенці він перебував у часі, коли Матірне Товариство готувалося до свого ювілею 70-річчя існування. Підготовка до цього ювілею почалася майже півтора роки перед тим. У Львові був створений ювілейний комітет і діяли різні підкомітети в краю і терені. Степан віддано зайнявся городенським комітетом, що його очолював тоді адвокат д-р Теодор Матейко. Все таки енергійний Степан мав найбільше праці, на ньому спочивала відповідальність за ведення збірних хорів у повіті, як також ведення духових оркестр. Степан диригував збірним хором 1,500 співаків та 80 музикантів. Треба було теж зайнятися деклямацією «Каменярів» Івана Франка, в якій брали участь 120 осіб. Опіки потребували індивідуальні хори, як городенський «Боян», село Семаківці і Поточиська.

Прийшла воєнна хуртовина, яка не оминула Степана. В дні 2 грудня 1942 р. його Ґестапо арештувало у Львові і посадило на Лонцького. Допити в таких катів, як Вірзінґ і Мюлєр, були завжди з важким побиттям. Це не оминуло Степана, а то тим більше, що йшлося в допитах про ідентифікацію крайового провідника Івана Климова-Легенди, до чого Степан рішуче не признавався. Після тюрми на Лонцького та погрозами вивезенням «На пісок» Ґестапо вирішило відіслати його в концентраційні табори. Найперше до Ґросе Розен, опісля до Саксенгавзену, Нацвайлеру, Дахау й Аплану. Повернувся з них із значно підірваним здоров’ям, до повернення якого прийшов аж по п’ятьох роках. Лікувався у Франції і там залишився на ціле життя.

Звівшись на ноги, Степан не марнував часу. Він став працювати з українськими робітниками в юніях-синдикатах. Тут теж займався культурною працею для них і довкілля. Його праця, хоча зосереджувалася на культурному відтинкові, далеко промінювала на політичні обрії української справи. Багато дечого він переносив сюди зі своїх молодечих років. Був він подвижником праці Блаженнішого Патріярха Йосифа й очолював у Франції Патріярхальний рух. Брав живу участь у міжнародніх з’їздах та маніфестаціях у Римі. Постійно наголошував потребу заіснування українського патріярхату в Україні і діяспорі.

Очолював він у Парижі філію Ліги Українських В’язнів, а згодом Міжнародню Лігу українських політичних в’язнів. Був активним членом земляцького товариства «Городенщина» та написав декілька розвідок про свою вужчу батьківщину. Найбільший вклад дав до есею «Просвіта в Городенщині в 1937 — 1938 роках». До збірника «В боротьбі за українську державу» написав «А ім’я їм легіон» та «Добряни… український Орадур». Грішив палким словом та добірним пером. Він був відданим патріотом в громаді і Церкві.

Похований на цвинтарі в Кретейл під Парижем в дні 14 березня 1995 р. Прощали від української громади у Франції д-р В. Косик і проф. Кирило Митрович. Залишив дружину Надію, прибраного сина Ореста з невісткою та двох внучок: Оксану і Марусю, званих «Тутуцями». Дуже дорожив ними.

Хоч їхня мати француженка, вони вивчали українську мову і культуру. Брали участь у з’їздах української молоді не тільки Франції, але теж в Україні.

Вічна Тобі пам’ять, незабутній Друже, а всім Твоїм Рідним глибокі співчуття!

М. Г. Мар

Поділитися: