Думки навколо Патріаршого Собору УКЦеркви

Коли тільки згадуємо і називаємо слово собор воно в нас чомусь дуже асоціюється з Вселенським Собором Ватиканським II, який став великою подією у розвитку вселенської Христової Церкви. До речі Вселенський Ватиканський Собор II став зворотньою точкою у житті й розвитку не тільки Римо-Католицької Церкви, але у цілому християнському світі, хоч він найбільше позначився у римській Церкві. Той Собор відкрив широко ватиканські вікна і впустив свіжого повітря у свої лябіринти. Собор причинився, що Римська Церква відмовилась від багатовікової традиції. До Вселенського Собору Ватиканського II було прийнято, що в латинській Церкві можна було відправляти св. Літургії тільки латинською мовою, а Собор вирішив перейти на живі мови народів, що було логічно, природньо і правильно. Виняток становили Католицькі Церкви східнього обряду, скажемо УКЦерква держалась староцерковної мови, але після Собору також перейшла на живу українську мову, хоч деякі єпархії чи парафії ще задержали і дальше староцерковну мову. Після Собору у римо-католицьких церквах обернено престоли і священики під час відправ св. Літургій обернулись обличчям до вірних у храмі, вірні приймають Святе Причастя стоячи, бо ця форма найбільш угодна Господу Богу. (Для цього варто запізнатись з працею відомого богослова о. Богдана Липського під назвою «Духовість нашого обряду»).

Варто тут хоч згадати, що на цьому ж Вселенському Соборі Ватиканському II, на його другій сесії у 1963 році, осінню, виступав св. п. тодішний Митрополит Києво-Галицький Блаженніший Йосиф Сліпий, якого виступ соборові отці (понад 2500 учасників) прийняли оваційними оплесками, хоч соборовий реґлямент, це забороняв. На цьому Соборі Блаженніший Йосиф висунув питання патріярхату для східних Церков, як найбільш притаманну форму для тих Церков, що соборові отці прийняли.

Звичайно, такі великого розміру зміни, що стали епохальними, мали також свої недоліки. Про Папу Івана XXIII, який був ініціятором і скликав першу сесію Собору, писали різні критичні статті і книжки. Була написана книжка під назвою: «Утопія Івана XXIII», у якій окреслювались його помилки і недоліки. Забувався факт, що завдяки доброзичливої і відданої праці на міжконфесійному відтинку прийшло до позитивного діялогу між Римо-католицькою і Православною Церквами. У клятві прожили обидві Церкви довгі століття і здавалось, цьому немає кінця, а все ж таки завдяки Папи Івана XXIII було знесено клятви і розпочато діловий і мирний діялог.

Така асоціяція думок викликала сподівання, здавалось, що заповіджений Перший Патріярший Собор УКЦеркви стане хоч у мініятюрній формі відблеском Вселенського Собору Ватиканського II. На жаль таким він не став і об’єктивно, кажучи, у сучасних обставинах, не міг стати. Ми часто багато сподіваємось, але при тому забуваємо, що до наших сподівань треба прикласти праці, щоб вони могли здійснитись.

Не можна цього покласти за вину Владиці Юліянові Ґбурові, що був відповідальний за підготову Патріяршого Собору. Варто взяти до уваги, що програма Патріяршого Собору була порівняльно вже приготована і обговорена по всіх єпархіях й осередках, але вона була кілька місяців перед відкриттям Патріяршого Собору цілковито змінена. Не будемо зупинятись над причиною, чи вона була конечна, такі несподіванки не знаходять жадного логічного оправдання. Так само було не меншою несподіванкою, що з’явився Декрет під назвою «Собор…», а не Патріярший Собор, бо під такою назвою проводилась підготовка і в кінці під такою ж назвою таки проходили наради. Це питання було підкреслене у грудневому числі із поміткою, що до цього питання повернемо.

Може декому це видаватись як своєрідне буквоїдство, так воно не є, бо це є засадниче питання на яке ніхто не дав жадної відповіді. Тут бажаємо нагадати, що у загальному було прийнято і так залишилось, що воля відходячої людини у той світ ніколи не могла бути якось порушена, але все мала бути сповнена. Які це мало наслідки, коли хтось знехтував волю покійного… Від сповнення волі покійних ніхто не може звільнитись. Під тим оглядом, подобається нам чи ні, «Завіщання Блаженнішого Патріярха Йосифа також повинно бути зобов’язуючим, в якому написано. «І вас, мої возлюблені діти, благаю: ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти! Своє благання до вас скріплюю на цьому місці власною рукою в 1975 р. написаною «Торжественною Заявою»,…». (Підкреслення М. Г.). Це не сон, не уява, але виразно написані слова — прохання для нас Патріярхом Йосифом, Питаємо, чому не здійснюються слова Завіщання Патріярха Йосифа? Чому в самому декреті про скликання Патріяршого Собору пропущено слово «патріярший». Чи це помилка друкара, секретаря, перепищика, чи свідомий плян. Це потребує вияснення! Якщо сталась помилка треба її офіційно визнати. Всі люди є помильні і визнання помилки нікого не понижує, але мовчанка у цій справі викликає багато, багато різних підозрінь.

На цьому місці бажаємо також нагадати, що завдяки Патріярха Йосифа наша Церква офіційно перестала бути «Греко-католицькою Церквою», бо такою вона не фігурувала в Апостольській Столиці, а була під назвою «рутенська», на особисте прохання Блаженнішого Йосифа змінено на «Українська Католицька Церква», що прийняли у той час всі владики у діяспорі. На жаль, в Україні знову повернули до «греко», що це «греко» має означати «спасінням» для нашої Церкви східнього обряду? Варто б під тим оглядом задержати певну тяглість. а не повертатись до минулого, яке вже пройшло. Як життя виявило це «греко». нічого воно для нашої Церкви не дало, тому журнал «Патріярхат» задержав і вживає назву Українська Католицька Церква.

Повертаємось до проблем Патріяршого Собору УКЦеркви. Хоч Перший Патріярший Собор УКЦеркви не став епохальним, але все ж таки дуже важливий у житті нашої Церкви. Саме скликання Першого Патріяршого Собору є дуже важливим в історії нашої Церкви. Це вперше в історії нашої Церкви владики, волі чи поневолі, слухали думок мирян, священиків, ченців і черниць. Навіть ті владики, що з різних причин не були учасниками соборових нарад мусіли запізнатись з прийнятими пропозиціями і сугестіями на нарадах Синоду УКЦеркви. Не вогнів нікому, але деякі владики забувають що повнота Христової Церкви складається з трьох компонентів, це є миряни, священики і владики і власне соборові наради у якійсь мірі представляли ту повноту Христової Церкви. Правда собор і соборові наради не перерішують жадної проблеми, але їх думки, сугестії і пропозиції є дуже важливі і вони стають дійсними і зобов’язуючими для Церкви після їх прийняття Синодом. До тепер думки мирян і священиків майже не вислухувались, не брались до уваги і їх на синодах не обговорювали. Був час, коли мирянські організації висували свої думки і пропозиції перед синодами нашої Церкви. Не однократно робив це і наш журнал. На жаль, це все був голос вопіющого у пустині.

Тепер собори у нашій Церкві стануть форумом активної участи мирян у Церкві. Може сам механізм підбору делегатів на собор не є найкращий, де кожний владика призначає делегатів. Також варто б застановитись щодо участі у якійсь формі преси, телебачення і радіо. На жаль журнал «Патріярхат» не мав щастя бути запрошеним на наради Патріяршого Собору. В тому відношені повинна бути якась розв’язка. Собори не повинні бути ізольованими, ні засекреченими.

Позитивним явищем можна вважати, що соборові наради, як звітували безпосередні учасники, були ділові з великим розумінням сучасних церковних проблем. Хоч учасниками собору були різні учасники, різні під оглядом свого прожиття, себто з різних областей і діяспори, різні під оглядом інтелектуального, релігійно-церковного і богословського знання, але все вони знаходили спільну мову, спільне розуміння і потреби Церкви під сучасну пору.

Треба дякувати Богу, що Патріярх Мирослав-Іван на керуючого нарадами собору поставив Владику Любомира Гузара, який, як визначний богослов, виявився неперевершено успішним. Владика Любомир поставив на Соборі пропозицію, що наша УКЦерква повинна мати свою централю, патріяршу курію з патріярхом у Києві. Пропозиція, мабуть не нова, але може в перше поставлена на так відповідальному форумі. До речі. Владика Лостен вже не раз висував таку думку у розмові. Мені не відомо, чи ставив її на нарадах Синоду? Без сумніву наша УКЦерква повинна була мати вже давно свою патріяршу курію у Києві. Щойно 1996 році спромоглась на поставлення свого екзарха у Києві, якої екзархом став Владика Любомир Гузар. Тому шо Владика Любомир став помічником Патріярха Мирослава і перейшов з Києва до Львова, то екзархом став Владика Колтун з Зборова. Відбутий Перший Патріярший Собор Помісної Української Католицької Церкви став вагомим кроком в її історичному розвитку.

Микола Галів