Думки про демократію у світлі науки Церкви

Був я раз на базарі у Львові й двічі чув розмову (не підслухував!) в гурті громадян і почув майже однаковий іронічний вислів у зв’язку з недостачами, якимись прикрими ситуаціями і той іронічний вислів звучав: «Ото демократія, маємо демократію, почекаймо, коли демократія це влаштує…». Вислови ці є болючі, злобні й несправедливі, в додатку дише від них повним незнанням, що таке демократія і твердження, що все лихо походить від нашої нової державної політичної системи, якій ім’я «демократія» і скрита при тому підсвідомість, що інша недемократична система розв’язала б справи краще й успішніше. А з всяких мітінгових фраз таки бачиться скриту думку, що за комуністичної недавньої системи було краще й було б зовсім краще, коли б вона ще існувала…

Очевидно, є і такі твердження, що демократія є найкраща система суспільного й політичного життя і є ліком та розв’язкою усіх лих, криз та суспільних неполадків. Обі думки з іронією, чи без неї є хибні, а перша є кривдяча і неграмотна. Цим увагам хочу дати короткі відповіді на основі науки Церкви і здорового толку. То не буде моя політична пропаганда за демократію, то є богословська, пасторальна й соціологічна тема, про яку нам священикам треба говорити і вчити. Нагадаймо хочби недавню папську енцикліку «Сотий Рік», в якій є наука папи і про демократію. Ось його речення: «Автентична демократія є можливою тільки в правовій державі й на базі правильного поняття про людську особу» (ч. 46). «Демократія без вартостей перемінюється легко у відкритий або навіть облудний тоталітаризм, як доказує історія». (Злощасна партія Леніна називалась «Соціял-демократична»! Гітлер прийшов до влади з респектом до демократії і вибором за її засадами. А потім в одному й другому випадку?..)

Зразу перша увага. Церква не має і не творить ніякої політичної, соціяльно-економічної системи правління народом, не має своєї власної окремої соціяльно-економічної науки для практичного ведення державою. Церква має натомість солідну й обґрунтовану по-філософськи і по-богословськи науку про Людину. Свої соціяльні поучення Церква подає у т.зв. Енцикліках папів (і їх є вже багато), а останньо теж і на II Ватиканськім Соборі в Конституції «Радість і Надія». Цей важний документ Церкви каже: «Церква, яка за своїми завданнями і компетенціями ніяким чином не утотожнюється з політичною громадою-спільнотою. ані не пов’язується з жодним політичним устроєм, є одночасно і знаком, і заборолом потойбічности людської особи» («Радість і Надія», ч. 76). Це важне. Церква веде людину до вічности, стоїть на сторожі людської особи, її прав і гідности, і береження природного, й Божого права та їхнього стосування у всіх законах, які людина творить у своїх спільнотах для себе, від конституцій до всякого законодавства, потрібного у людських спільнотах.

Ще одна увага. Соціяльні поучення Церкви ставлять собі за мету такий соціяльний лад, який дозволяє людині виконати Божу волю і жити гідним та щасливим християнським життям. Основним предметом соціяльної доктрини Церкви є особиста гідність людини, як образу Божого та оборона її невідємних прав як особи і з респектом до людської гідности. «Образ Божий» (Шевченко вживає цього вислову у своїх напімненнях!) визначає тую гідність і є мірилом повноти розвитку людської особи. Що це не якісь «побожні» фрази, ми бачили, що в ім’я тих наук про людську гідність відбувалась боротьба з доктриною Леніна в бувшому СССР за права людини і народів. Ішлось про захист Людини. Ця людина була зведена в тій несамовитій державі до гвинтика, а життя до тваринного.

Важне теж: Церква не хоче, щоб її науку утотожнювати з всякими іншими соціяльними чи економічними системами, наука Церкви не є одною з ідеологій (яких так багато) політичних наук. Наука Церкви ніколи не старається шукати «середини» між лібералізмом, капіталізмом і марксизмом чи колективізмом. Церква не хоче показувати якусь «альтернативну розв’язку» серед всяких інших систем, чи якусь «компромісову» відповідь на соціяльні труднощі. Ніяк не можна б створити такої науки, що була б добра для всіх народів, всіх культур, всіх географічних зон землі, для всіх психік народів всіх часів. За складна є людина і її життя, щоб її земське життя вбити в один якийсь обруч. В тім і помилка марксизму, який завів людину в повний детермінізм: все станеться так, як Маркс придумав, коли сидів і студіював в Бритийськім Музею… Кожний нарід в своїх життєвих умовинах повинен виробляти свої норми і оцінки та спосіб життя для своїх людей та творити директиви для своїх урядів і Церква, єпископат поодиноких Народів над тим наглядає. Перед нашою Церквою стоїть тепер таке важке завдання помогти нашому урядові такі практичні засади для спільного добра нашої держави і добра поодиноких громадян створити.

Подам тільки дві уваги II Ватиканського Собору про демократію. Перша є в таких словах: «Отож нехай усі громадяни пам’ятають на своє право й, одночасно, на обов’язок вживання свого виборного права для загального добра» (РН, ч. 75). Або інакше: в демократії громадянин має права й між ними важне практичне право вибирати осіб до проводу, напрямні для ладу і ін. Значить, є системи, в яких владу для себе нарід вибирає, в яких нарід вибирає собі керму свого суспільного життя, владу, що творить закони для творчого життя громадян і береже їхнього здійснювання в житті. Але є системи, в яких того вибору нема, або той «вибір» є фіктивний. Політична система, де права громадянина є респектовані, де він своє право у свободі здійснює і осягає шляхом виборности — то є демократія. То система, що зветься також правопорядком або правовою державою. І знова цитата з цього ж документу: «Щоб громадянська співпраця… могла успішно здійснитися в щоденнім публічнім житті, є потрібний правопорядок, в якому було б позитивно встановлено відповідні компетенції урядів і установ державної влади і, рівночасно, успішна й незалежна охорона прав» (ч. 75).

І другий натяк на демократію у тім же документі: «А громадяни, чи одинцем, чи об’єднані, нехай уважають, щоб не давати публічній владі надмірної власти, але й нехай не домагаються від неї, невмісно, надмірних вигод і послуг так, щоб не применшувати відповідальности осіб, сімей і соціяльних груп» (ч. 75).

Щоб краще це зрозуміти в системі демократії, погляньмо на інші системи, які людина собі придумала в найновішій історії.

Перша — марксизм з назвою комунізм і у практичній формі ленінізм, який створився теоретично в Англії і практично дійшов до влади в Росії з фантастичними теоріями Леніна про державу (його пустий твір «Ґосударство і революція», якого ніхто ніколи не здійснив в СССР, а який був «біблією» диктатури пролетаріяту. Теж ця система практично здійснювалася в так званих націонал-комунізмах або в формах різного соціялізму. Одне замітне: доктрина державного будівництва в цій системі можлива до здійснення єдино при помочі насильства, сили, без пошани до прав, до свободи і гідности людини. Штучно, часто під терором, проіснувала вона 75 років в СССР і стала свідоцтвом своєї нездатности в житті, хоч так багато осіб в засліпленні і в незнанні хотіло б її повороту сьогодні.

Друга — це лібералізм у другій половині XIX століття на сильнім наголосі повної, цілковитої свободи особи в економічнім житті й в політичнім, спрямований проти монархізму. В Англії — колись сильна партія, яка ще існує і діє в парляменті в дуже нечисленних симпатиків.

Третя течія — консерватизм з респектом до людини, її традиційного життя в різних суспільних історичних формах, до людини як члена народу зі своїми вартостями та інституціями як держава, сім’я, релігія, історичне минуле з його побутом, культурою і власними здобутками. В якійсь мірі пов’язана ця система правління історично з монархіями. Сильна політична система, яка ривалізує в Англії з формою соціялізму, що зветься лейборизмом і промощує свою політичну дорогу в кермі державою справжньою демократією, респектом до прав людини.

Четверта скрайня, як марксизм, але з правої сторони, побудована на расі, чи нації або національній елітарності й окремішності серед народів – це нацизм (або гітлеризм) або фашизм (Італія) чи фалянгізм (Еспанія), чи різні форми націоналізму. Останньо почали називати всі ці три відміни одним словом «фашизм» і це є неісторично й хибно, коли ідеться про різниці, й то чималі, між ними. Вони мали свої окремі держави і системи. Краще звати це «тоталітаризм», бо тоді включимо й Совєтський союз. Тоталітаризм — то нещастя! То уряд і провід державою в руках або одної людини або пануючої групи людей (партії), які мають повну контролю в своїх руках всієї керми державою без ніякої можливої демократичної контролі публічного життя, держава кермує всім публічним життям і навіть особистим поодиноких громадян. То теж зветься диктатурою і всі ці системи, включаючи більшовицьку, треба звати диктаторіяльними. Совєтський союз не крився з тим, що в ньому є «диктатура пролетаріяту»! І при тім звали себе найдемократичнішою державою в світі! Ленін казав: «диктатура слово тверде, важке і навіть криваве, але ми казали, що диктатура робітників забезпечить йому скинення ярма експлуататорів і ми показались праві…». Ну, а як вже скинули те ярмо, стали диктатурою самі для себе. Були в історії різні системи керми державою. Багато з них зникли і не повернуться, деякі ще тут і там остались (напр. монархія).

І ось сучасні форми правління — демократія. Про неї є різні вульгарні навіть поняття. Одна з них – то система, в якій є повна свобода, або, власне, вульгарно — можу робити, що мені хочеться чи подобається. Такої системи на світі нема, хіба якась фантастична анархія. Я чув від простого американця: то лад, в якому я є вільний і можу прогнати мою жінку і взяти собі іншу… (Таке пояснення я чув!) То неграмотна наївність, неграмотний наголос на свободу. На свободу покликаються всі, навіть покликалися в СССР, коли співали: «Я другой такой страни нє знаю, где так вольно дишет человек…». Але чи дійсно «вольно» дихав? Хочемо свободи і не вміємо її шанувати, не вміємо її вживати. У тоталітарних державах кожний віддавав свою свободу «вождеві», «проводові», «урядові», партії. Так говорив Гітлер: «Всяка організація має запевнену майбутність, якщо підкоряє в природний спосіб свободу одиниць так, щоб мала з того добро цілість». Найвищому авторитетові нації має бути підкорене все, навіть (Церква має підчинитись, на думку Гітлера. То абсурдність гасла «Нація понад все», яким Гітлер мало не знищив тієї своєї нації. Хоч на свободу особи покликаються всі й обіцюють її, навіть в СССР, але чекають, щоб тільки дати себе взяти в руки владі.

Власне, йдеться про свободу, про права, про людську гідність, про береження природного права в людини і цих її вартостей не можна проміняти ні за ковбасу, ні за високі гасла світової революції визволення, ні найвищих прав якоїсь раси. І спільнотність життя людини, основи законодавства того спільного життя в державі, матеріяльні вартості та їхнє вживання, а також провід у цій державі — то не твір людини, немов би людина придумала собі поняття, що вона спільнотна істота й вигадала собі засади життя в спільноті. Ні! Це прикмети вложені в природу людини і тими прикметами і правами всі люди є рівні. Ідеології, що їх видумують всякі «ідеологи» чи й філософи, які хотіли б створити людину на свій людський лад чи кшталт, чи теорії для панування над другими, використовування других для своїх самолюбних цілей — то людські фантазії. Кляси — то твір людини чи людей, які створили їх на основі хитрих принципів, що життям людини кермує сила, багатство, хитрість, «голуба кров» і т.п. Теорія про боротьбу кляс — то нісенітниця Маркса і його учні створили безклясове суспільство з такими клясами: колгоспники, робітники, трудова інтелігенція, а керівною клясою були члени партії — найбільш упривілейовані люди в комуністичнім суспільстві.

Не людина створила родину-сім’ю, але то велика прикмета й право людини, природне право, могти творити сім’ю. І це людина маніпулювала — утворилася полігамія, жінка була власністю чи рабинею чоловіка, були і є подружні зради, розводи, насильне заключування подружжя, терор в подружжі, аборти, всякі інші ненормальності створені людьми, не Творцем подружжя.

Не людина створила плем’я, громаду, державу, то прикмета, що походить від її природи. Енгельс твердить противне, що сім’я, держава й приватна власність — то пізніші твори людини. А Ленін прямо твердить, що держава — то твір, що виник з появою кляс, кляси треба розгромити і тим розгромити державу, а спільнотою людей будуть кермувати, по черзі, звичайні люди без урядовців-чиновників, збирання податків, без поліції, армії, все в повній свободі, бо ломакою в рай-комунізм нікого не будуть заганяти (слова Леніна!). Такі то були фантазії і то зі свободою, в ім’я свободи, чого ніколи в СССР не здійснили, і не пробували здійснювати та були такі ж фантасти, що в те вірили… І деякі вірять ще й досі та мріють, що при допомозі свобідного права вибору керівних органів держави зможуть прийти ще до влади, але тоді вже не випустять її з рук…

В гру входять при роздумі про державу, її провід, її громадяни, вартості людської особи, які можна свободою викривити, потоптати і людина перестане бути такою, якою створив її для себе Творець і її Господь. Гарно про те вчив Митрополит Андрей: «В питаннях про управу держави вже не йде про те, чи формально держава є монархією чи республікою, але про те, чи в ній є збережена слушна міра поміж правами і свободою одиниць та правами і властю держави». Той сам Митрополит цитує в своїм поученні про державу слова папи Лева XIII до французьких робітників (коли б так були в царській Росії читали ті слова, може були б думали інакше про ленінську та інші соціялістичні революції…): «Якщо ваша демократія буде християнська, вона запевнить батьківщині мир, добробут і щастя. А навпаки, коли віддасться революції та соціялізмові, коли, обманена шаленими ілюзіями, кинеться на ревіндикації, що нищать основні закони, на які спирається кожен громадський порядок, наслідком такої демократії для самих робітників буде неволя, нужда і руїна». Ленін знав краще і жив словом «революція» та мріяв про «диктатуру» — свою і пролетаріяту…

Розрізняти треба природні, внутрішні, вроджені снаги і характерні прикмети людини, які є в її природі й різні форми її діяльности, які людина сама собі творить своїм розумом в своїм щоденнім житті з респектом до своїх природних снаг і прав, і розвитку спільноти. Не можуть усі кермувати, треба придумати, яку керму в спільноті встановити. В старину найсильніший, найздібніший. бувалий брав, чи просили його, щоб взяв провід і всі радо йшли за ним для спільного добра. Провід спільноти — то природна прикмета й потреба у спільноті, а її встановлення і форми є різні. Найчастіше це відбувається через вибір і то вибір більшістю осіб у спільноті. Математичною більшістю. Черчіл казав: вистане 1 — один — більше! І той вибір відбувається, що якийсь проміжок часу, значить, на те, що коли вибраний чи вибрані не сповнили сподівань тієї більшости, цілість вибирає знову, але іншого або інших, що зроблять краще. То і є демократія — нарід більшістю кермує собою при помочі вибраних. Меншість занимає важну позицію критики, опозиції, тобто своєрідної контролі над веденою працею. Меншість не є тії, що «програли», яких треба геть викинути (в нас в Галичині на різних громадських виборах меншість нераз мусіла втікати через вікна!). Меншість має велике демократичне значення. Коли її нема і все й у всьому відбувається «одночасно», або більшість все отримує 99,6%, щось може бути не добре. Ще гірше було б, коли б з меншості за пару днів деякі особи зникали без сліду… Демократія це справжній вибір влади уряду — вибір! Не вибирає, ані не ставить до керми ніхто сам себе, або група заговірників. якась мафія, гурт, а увесь нарід без ніякого насильства. Демократія, отже, то керма державою народом через вибір керівних, законодатних і виконних органів влади.

Очевидно, як і всякі людиною створені форми якогось уряду-проводу, має демократія свої хиби, недостачі й слабі сторони. Ще не знайдено кращої системи. При виборах кандидати на провід можуть багато обіцювати і потім мало або й нічого не зробити з обіцяного, можна творити і викликати різні емоції палкими промовами, реторикою, плитким патріотизмом, кпинами з інших кандидатів, або, як кажеться одним словом — демагогією. Часами в народі є люблені такі «виборчі звичаї». Цікаво, чи напише хто коли історію більшовицьких виборів, виборчої пропаганди, стилю промов і ін., починаючи від днів революції в 1917 році, виборів до різних «рад» аж до розвалу СССР. Принаймні, такого твору я не стрічав, а був би він цікавий, щоб побачити червону демократію у виборах в такім творі. Окремим розділом в такім творі повинні бути обіцянки робітникам і селянам та як їх дотримувано. То не були демократичні вибори, а їхнє звиродніння. Нарід «вибирав» під впливом демагогії-опіюм (в день виборів, звичайно, лилась щедро горілка).

Великою хибою демократії є те, що в її нутрі може легко творитися корупція, моральний розклад і прикладом цього на наших очах є Італія, в якій недавні ще «державні мужі», провідники партій опинилися в тюрмах. В демократії діють люди, не ангели і клопіт є не все в системах, а в людях, які можуть бути обманцями і шахраями або, просто, не вміють правити урядами. Лихо не в демократії, в якій обманців проженуть виборці. Лихо в не-демократіях, де обманці й розбійники дістаються до влади і нарід нічого не може зробити і «вибирає» їх дальше собі на сором і лихо. (Кажуть, одного разу Сталін хотів зрезигнувати, очевидно, фіктивно, тоді ошелешені члени партії з криком, зі сльозами, деякі на колінах просили-благали, щоб того не робив, щоб свого посту не кидав. І він міг потім сказати: партія мене хотіла!)

Диктатура, демагогія, насильство над народом і його вольностями може прийти через демократію! Який абсурд! Так прийшов до влади Гітлер. Його партії, його самого і його проводу, його ідеології нарід хотів і вибрав! То трагічний факт і історичний обман, що стався в такім здисциплінованім народі, що впав жертвою емоцій, фальшивого патріотизму і демагогії. Пам’ятаймо, це робив німецький соціялізм, німецьке робітництво (партія Гітлера то «Націонал Соціялістична Німецька Робітнича Партія», партія Муссоліні теж соціялістична. Осторожно зі соціялістами демократами…). По приході до влади Гітлер бере в руки всяку владу і керму, включно з армією, ліквідує всі інші партії, обмежує свободу слова й друку, свободу вибору, вводить повну тиранію включно з фізичною ліквідацією всякої опозиції (навіть своїх співробітників, а Сталін зліквідував фізично творців, ідеологів, боєвиків і ідеалістів комуністичного руху), взявся до найбільшого свого злочину ліквідації інших держав і їхніх свобід та вбивства цілих народів як жидів і циганів. То катастрофальний вислід обманеної демократії, коли вона улягла недугам і кризам народу з неспроможністю себе контролювати.

Тому треба поставити теж твердження: демократія не є найкраща державно-суспільна система. Серед слабких є вона ще найкращою для дозрілого політично народу. Яка інша тоді? Треба радше демократію удосконалювати, реформувати, що у справжній демократії відбувається, треба шукати здібних людей до проводу, не карієровичів, фантастів, а таких, що хотять для народу працювати. Серед усіх систем правління демократія єдино стоїть на засадах свободи, правовости і гідности людської особи. Вкажіть на інших кращих! І різно це в різних народах і державах робиться. Чи кожний нарід надається до повної, справжньої демократії0 Скільки є народів, що до виборів ідуть 60 чи й 50 відсотків лише. Іншим людям зовсім не залежить на тому, хто і як кермуватиме ними. Те саме відноситься і до тих, яких вибирають. Чи справді всі щиро стараються працювати для добра й росту держави? Одного разу Пілсудський в люті сказав дуже гіркі й нецензурні слова до членів свого сейму, які не бачили своєї великої відповідальности перед великими потребами своєї держави, якої вони були законодатним органом. Бачили тільки вигоди бути послом…

Коли наша тепер демократія в Україні мас свої хиби, недостачі, чи скажім краще неуспіхи, то лікуймо й направляймо це опозицією, розумною і творчою критикою, вказівками, порадою при помочі преси, яка також буде голосом народу, тобто «загальною опінією» чи оцінкою, з якою відповідальні в уряді люди числяться, прислухуються, але не вказуймо на недавню тиранію і диктатуру одної людини чи «мудрої партії», яка топтала всякі вартості людини і її свободу та зі зітханням і тугою не кажімо: «було краще»… Не міняймо вартостей, на яких поставлене життя людини, її держава, а міняймо людей, які не справилися у проводі з різних причин. Оцінюючи ідеології, не даймося пірвати емоціям як німці перед Гітлером, собі на сором, а росіяни перед Леніном — собі на загибель (скільки стрілялись самі, коли побачили обман), а дивімся як цінить якась ідеологія вартість і гідність людини. Нагадаймо при тім, що вся боротьба Заходу, Америки, Ватикану, великих наших людей-дисидентів (про яких ми вже й забули!) в часі совєтської неволі була за гідність і права людини. То були часи правозахисників! То були вартості, за які стоїть демократія, яка нам раптом не подобається і з іронією про неї говоримо. Чи іронізуємо з тієї не легкої боротьби, за яку терпіли люди, наші співбрати? Пишу це перед нашими виборами в березні й тривожно думаю, який вибір зробить наш нарід…

І ось ще в додатку золоті слова Другого Ватіканського Собору про цю саме свободу людини: «Бо людська свобода часто слабне там, де людина знаходиться в крайній нужді, або ледащіє там, де вона, потуряючи над міру життєвій вигоді, гейби замикається в якійсь золотій самотності. І навпаки скріплюється, коли людина приймає невідхильні вимоги життя громадського, приймається різнородних постулятів людського співжиття та віддається на послуги людській спільноті» (Р.Н., ч. 31). Варто тут нагадати слова президента Кеннеді: «Не очікуйте, що держава дасть вам, а думайте, що повинні ми зробити для держави».

Відчуття людської гідности творить в народі намагання обновлювати політично правний лад, в якому були б краще збережені права одиниць-осіб в публічному житті, тобто такі права як право на життя, на свободу, на працю, освіту, релігію, гідне життя і ін. (Там же, ч. 73). То думки Церкви у Всел. Соборі, в папських енцикліках і нам, в Україні, варто це сповняти, до цього прямувати, а це можна робити в правдивій демократії, а не в дикій диктатурі, в якій людина є ніщо або гвинтиком. 1 ще раз: горе громадянам, коли дадуть своєму урядові надмірні власті (там же, ч. 75) і уряд стає диктату­рою із правом насильства.

Силою і здоровою основою демократії є здорова конституція (основний закон), до якої мають узгоджуватись усі інші права й закони. Вибори, голосування, референдуми мають респектувати конституцію, яка має стояти на сторожі прав і гідностей людини, на стороні природного права. Голосуванням і референдумами не можемо постановити, що брехню можемо вживати в державному і приватному житті. Те саме треба сказати про право на пошану життя, яке топчеться в наших часах у так зв. абортах, а вбиті, ненароджені не мали сили ні способу себе боронити, ні в кого захисту шукати. Демократія не є ціль сама в собі («хочемо демократії», «маємо демократію!»), вона є тільки засіб, спосіб, яким зберігається справжні вартості життя людини і її особи. Демократія є для людини і не навпаки. Демократія не є тільки для здобуття хліба й матеріяльних вартостей, бо людина не живе хлібом єдиним (Мт 4,4). Демократію треба вміти вживати як і свободу. Демократія є для дозрілих і відповідальних громадян. Як вона не функціонує, хиба є в людей, що не вміють нею жити.

Тому не критикуймо нашої кволої ще демократії і не шукаймо таке щось, чого, як казав Шевченко, немає і на небі, і неситий не виоре на дні моря поля…

Ще одна увага до слів, якими я почав цю статтю. Були це слова іронічних докорів до нашої демократії в Україні, немов би вона була причиною усіх наших лих. То не перші кпини чи критики демократії у нас чи в світі. Між двома останніми війнами, коли демократія виступила на європейську політичну сцену по занепадах монархій та кількох імперій були кпини з демократії, були упередження до неї як і в Україні сьогодні. До таких критиків належала й Церква, яка все була консервативною в політичних науках. Такими було й наше галицьке тоді суспільство, в якому політично діяла наука чи впливи націоналізму і появилась перша демократична партія під польською окупацією, яка постала 11.7.1925 р. з різних тоді українських партій і називалась УНДО. Були то важкі кпини з неї в нашім суспільстві й тривали вони ген аж до еміграції («ми за Україну боролись, а ви, демократи, що?»). Тепер ці кпини ущухли і націоналісти стали горливими демокра­тами… Добре. УНДО і демократи боролись також за Україну та різна буває боротьба й історія потім те все оцінює. В російськім комунізмі було те саме: були «меншовики», що хотіли здобувати права для робітників парляментарним способом, очолював їх здібний ідеолог Мартов; були більшовики, які хотіли здобувати ці права тільки революцією, і тільки кривавою, і увесь світ, що не був з ними називали контрреволюціонерами.

Церква була тоді теж проти демократії. Це видно зі слів Пія XI. Той папа уважав демократію причиною всіх лих у світі. Він писав у 1922 році: «Змови, підступ і насильство проти мирних громадян і начальства, тероризм, залякування, відкритий бунт і всілякі інші ексцеси — все це є дедалі більш моторошним, чим більшу участь в правлінні державою бере народ так як це практикується в модерних демократіях». Коли в демократичних країнах і сьогодні можна побачити криваві страйки чи різні політичні маніфестації, з тими явищами теж не захопитесь демократією. Ідеться про хибне вживання свободи, яку часто утотожнюється з демократією…

Але 22 роки пізніше, в 1944 році, по гіркім досвіді різних тоталітаризмів і диктатур Пій XII писав інакше й слушно: «Народи зайняли супроти держави і правлячих нове, критичне і недовірливе становище, домагаючись звіту. Навчені гірким досвідом, вони дедалі більш рішуче відкидають претенсії диктаторської влади, яку не можна потягнути до відповідальності і яка є недоторкальною; вони (народи) шукають такої системи управління, яку краще погодити з гідністю та свободою громадян». Думка взята з життя в часі жорстокої війни, в грудні 1944 року, коли на життя і смерть змагались два тоталітарні дракони і війну мусіла рішати повна свободи американсько-британська демократія… Папа годиться, що Церква буде співдіяти в будівництві державних ладів побудованих на демократії, тобто системі, в якій кермує нарід, вибираючи собі свобідно гідний провід для керми державою. Коли за пів року закінчилась війна і почалась друга «холодна» між демократією і совєтським тоталітаризмом-диктатурою, Ватикан включився в цю війну по стороні демократії і війна була вповні в стилі демократії: не кривава, не за землі-кольонії, тобто за «лєбенсравм», а за людські права й людську гідність. Гарний історичний образ і, яким шляхетнішим він був від гірких подій хрестоносних походів в ХІ-ХІІІ століттях, в яких не діяла ні демократія ні голос Церкви серед гордостей і амбіцій монархів та державок…

Не дивуймося здоровій критиці демократії. Причин до цього є багато: незнання справжньої демократії, пересадний наголос з одної чи другої сторони на свободі-сваволі, недозрілість народів до демократії, яка є складною системою керми державою, і недостатнє знання людини і її гідности. Демократія є складна й важка система керми державою. Всяка диктатура є легкою: крикнути наказ, поставити відділ озброєної поліції і справа виконується… До демократії потрібне виховання змалку, вже в родині й в школі, для диктатури вистане невелика порція страху…

Другий Ватиканський Собор ні в одному документі не вживає слів «демократія», «демократичний», але в своїй Конституції «Радість і Надія», цитованім вище, робить виразний натяк про цю систему керми державою. Собор закликає до виховання молоді «кожного соціяльного походження…, щоб з неї вийшли мужі і жінки не тільки великого ума. але також і великого серця, яких наш час таки дуже потребує» (ч. 31). З цілого контексту тієї частини документу Собору бачиться, що йдеться про демократичні суспільства і участь в його житті поодиноких людей зі своїми відповідальностями. Документ продовжує: «Тому треба в усіх побуджувати волю, щоб брали на себе свою частину у спільних діях. Схвальною є поведінка тих народів, в яких більшість громадян бере участь у кермуванні публічних справ у атмосфері справжньої свободи». Собор висловлює загально своє становище до добрих установ людських спільнот словами: «Отож, будьщо існує правдиве, добре і справедливе в найрізнородніших людських установах, що їх створив і постійно створює людський рід, те все розглядає Собор з великою пошаною. А крім того заявляє, що Церква бажає помагати та плекати всі такі установи, наскільки це від неї залежить і може бути узгіднене з її післанництвом. Вона нічого гарячіше не бажає як того, щоб у службі на благо всіх могла вона свобідно розвиватися за всякої влади, яка визнає основні права людини і сім’ї’ та вимоги спільного блага» (ч. 42).

Не очікуймо, однак, від Церкви окремого викладу про демократію з похвалами чи рекомендаціями. Ціль Церкви така, що вона може співпрацювати з кожною системою, яка, як каже Собор визнає основні права людини і вимоги спільного добра. Церква приймає всякий суспільний лад, який дозволяє людині виконати Божу волю і жити гідно як людина, яка є образом Божим, якого від осквернення будьким і самою людиною Церква захороняє як Божа Інституція Спасення. Чи не з такою ціллю людина творить свої суспільні й державні системи для спільного життя — для тіла й душі! У творенні тих систем для таких важних справ людина потребує духовного фундаменту, який найде в Христовій євангелії і у нашій Церкви, яка є Христом Спасителем, а «Він є центром всесвіту й історії».