Думки про життя Слуги Божого Андрея

Нижче друкуємо у скороченні доповідь П. Копачівського
про Митрополита Шептицького, що була виголошена минулого року
на святочних сходинах Патріярхального Товариства у Гамільтоні.
Опускаємо менш суттєві інформації, а зупиняємось виключно на думках
про Слугу Божого Андрея, з якими варто запізнатись
у п’ятдесятріччя його смерти.

Редакція

Слуга Божий Андрей, Митрополит Києво-Галицький був неперевершеним велетнем у змаганнях за єдність українських Церков і державність українського народу. Він був генієм і найвизначнішою постаттю нашого століття, який майже півстоліття уміло, жертвенно і з посвятою керував нашою Церквою.

Від дитячих років його внутрішні почування були звернені до Бога, у його щирих молитвах і а релігійних практиках. Ще будучи студентом, мав гаряче бажання посвятитися духовному і монашому життю в Українській Католицькій Церкві. Навіть його важка недуга легенів не була перепоною у здійснені його бажання. Молодий Роман Шептицький виріс і виховався у польському дусі. Він своєю поставою, переходом до Української Церкви дав приклад на Галицькій землі спольщеним боярським і шляхетським родам повернутись до прадідніх традицій своїх предків. Того не могли йому простити поляки. Вчитуючись в історію свого роду і народу, молодий Роман Шептицький бачив своїх предків на митрополичих, єпископських престолах, як також на високих становищах українського народу. Як знаємо з історії, що майже вся наша провідна верства з одної сторони зпольщилась, а з другої змосковщилась, а народ залишився без інтелігенції і проводу. Тому поворот Слуги Божого Андрея до своїх прадідних коренів народу і Церкви — це важливий і переломовий крок у нашій новітній історії.

Андрей Шептицький, як місіонер — василіянин, добрий проповідник і редактор журнала «Місіонар» старався двигнути наше простолюддя на релігійному і національному полі, як також піднести моральний і освітній рівень. Цю акцію він розвинув, будучи станиславівським єпископом, а згодом як Києво-Галицький митрополит. Під час своїх візитацій парафій зустрічався з народом, розмовляв і давав свої поради. До речі, слід підкреслити, що Митрополит Андрей сам проповідував, переводив сповіді та причащав. Як десь заходила потреба, негайно усував надужиття і непорядки в парафіях, а також і в громаді. До Митроплита мали доступ не тільки духовні особи, але кожний вірний, що шукав поради і допомоги. Наш нарід вітав Митрополита величаво з одушевленням.

Виступи Митрополита Андрея перед австрійським цісарем у Відні та Палаті Панів і соймі у Львові в обороні українського народу сильно скріпили українське політичне становище. Пригадуємо, як у Львові призбирано багато різних старовинних матеріялів нашої культури, як старовинна церковна утвар, ризи, ікони, книги, різні історичні акти, все це дало причину для Митрополита Андрея створити Національний Музей у Львові. Не можна тут поминути створення Богословської Академії, яка стала кузнею богословської науки, і створення Богословського Наукового Товариства, що разом піднесло рівень освіти й патріотизму серед нашого духовенства і вірних. Також підніс серед вірних монашого духа своїм вивінуванням манастирів Отців Василіян і Василіянок, які займались поглибленням релігії, керували школами, сиротинцями. Скріплення Сестер Служебниць дало добрі наслідки, бо згодом вони виїжджали до наших рідних в Америку, Канаду й інші місцевості, де розгортали серед наших поселенців релігійно-освітню працю і досьогодні продовжують цю працю. Також Митрополитові Андреєві належить оснування манастиря Отців Студитів та східньої вітки Отців Редемптористів, Йосафаток, Мироносиць Пресвятої Родини. Митрополит також піклувався сиротами, поширенням шкільництва, був надхненником створення товариства «Сільський господар», бібліотек, малярства, іконографії. Все це Митрополит не тільки благословив, але підтримував і вдержував щедрими датками. Окрему увагу Митрополит Андрей звертав на українську молодь, тут можна назвати «Пласт», допомагав українським студентам, уможливлюючи їм студіювати за кордоном.

Митрополит Андрей також держав тісні зв’язки з великою Україною, куди їздив ще як молодий студент, а пізніше вже як Києво-Галицький митрополит. При цій нагоді відвідав Москву і Петербург та зібрав й утворив Католицьку Церкву східнього обряду, а на синоді в Петербурзі 1917 р. оснував російський католицький екзархат східнього обряду під проводом о. Л. Фйодорова — студита. Митрополит своїм далекосяглим умом і щирою любов’ю до православних вказав напрям на майбутнє усіх Церков. Своєю обороною нищених церков на Волині, Холмщині і Підляшші, у бувшій архикатолицькій Польщі дав найкращий вияв любови до наших братів-православних. Також треба згадати протест Митрополита до польського уряду у справі пацифікації українського населення у 1930 роки, а головно активних осіб і священиків.

Тривожила Митрополита Андрея доля наших братів і сестер, вірних нашої Церкви в США, Канаді, Арґентіні, які були залишені без духовної опіки. Тому посилав туди священиків, які розбудовували наше церковне життя і так здержували наших вірних від переходу на латинський обряд. Згадаймо ще, що у 1910 р. відбувся у Монтреалі Міжнародній Евхаристійний Конгрес. У цей час Митрополит Андрей був у місті, його знання французької і англійської мов уможливило йому виступити на цьому конгресі зі словом, боронячи своїх рідних братів-емігрантів перед тодішнім урядом.

Коли постала українська держава в 1918-20 роки, Митрополит як український патріот радів цією подією. Окупація Західніх земель України Польщею, а згодом більшовиками і гітлерівською Німеччиною і знову більшовиками сильно підірвали його здоров’я. На жаль, передчасно, Першого листопада 1944 p., Митрополит Андрей помер. Своїм відданим життям, щирістю і любов’ю здобув собі загальне признання не тільки серед українців, але також чужинців. Він один серед небагатьох, ще за життя став історичною особою. У 1938 році Богословська Академія у Львові спорудила гарно різьблений пам’ятник, який поставлено в його городі, а ще скоріше було відкрито пам’ятник Митрополитові Андреєві перед Національним Музеєм у Львові.

Ми, українці, можемо сказати, що йдемо у мандрівку століть з печаттю духа Великого Митрополита Андрея. Як вже було сказано, що Перша і Друга світові війни не дозволили Митрополитові здійснити його пляни й ідеї. Його ідея братньої любови, єдности, ідея розбудови української як духовної, так і матеріяльної культури будуть жити у нас. Здається, що не було у багатогранній діяльності Митрополита жодної ділянки, до розвитку якої не приложив своєї цілющої руки. Бо навіть серед катастроф і провалів зберігав рівновагу духа і глядів тверезо у майбутнє, предсказуючи відродження нашої Церкви й народу.

Після смерти Митрополита Андрея розпочався новий період, а саме на вид його святости життя, піднято нераз вже пропозицію-думку і домагання канонізації і зачислення його до лику святих. Внесення прохання до Апостольської Столиці в цій справі, здавалось, дуже скоро закінчиться успіхом, але, на жаль, так не сталося. Покищо молімось про це та єднаймось, а Всемогучий Господь вислухає наших молитов. Віримо, що за заступництвом Слуги Божого Андрея наше молоде покоління дасть нам сильне запевнення розвою нашої Церкви у діяспорі й в Україні та що вона буде вічно вільною і соборною.

(При цьому бяжаємо зробити наступне завваження: часто пишучи про Слугу Божого Андрея, наводять, як факт, що у його похоронах брав офіційну участь М. Хрущов. Ця непровірена вістка у той час з’явилась у «Краківських Вістях». Наслідник Митрополита Андрея, Блаженніший Йосиф, який був безпосереднім учасником і відповідальним за похорони, заперечив правдивість цієї вістки).