Думки з приводу 87-ліття Патріярха Йосифа

(Скорочене слово виголошене 17 лютого 1979 на святі в Дітройті)

Вже минає 16 років з того часу, як серед української спільноти у вільному світі появивсь Ісповідник Віри, Отець Йосиф. В історії народу це малий промежуток часу, але для Помісної Української Католицької Церкви та українського народу це період вагомих подій від яких залежатиме дальша доля Помісної УКЦеркви у вільному світі. Вожді Кремля, які погодились на звільнення Митрополита-Каторжника ніколи не припускали, що Блаженніший Йосиф їх переживе та стане новітним Мойсеєм українського народу. Цього не сподівавсь і Ватикан. Папа Іван XXIII старався про звільнення Київсько-Галицького Митрополита радше із людських взглядів а не думав про рятунок однієї вітки Вселенської Церкви. Боже Провидіння змінило людські пляни.

Від перших днів звільнення по сьогодні їх Блаженство Кир Йосиф вказує нам мету ПОМІСНІСТЬ, ПАТРІЯРХАЛЬНИЙ УСТРІЙ та ПАТРІЯРХАТ для всіх українців (та русинів) католиків розсіяних по різних кутках світа. Наш Мойсей вказує шлях, яким мають йти всі члени Помісної УКЦ владики, священики та миряни, увесь Український Божий Люд, шлях з’єднання всіх розбитих екзархатів, єпархій та митрополій в одну ПОМІСНУ ЦЕРКВУ на чолі із Головою Патріярхом. Заклик Блаженнішого віднайшов свій відгук у серцях тисяч українців, які дотепер взагалі церковними справами не цікавились, хоч ходили до церкви на Богослуження, виконували свої християнські зобов’язання, але поза своєю парафією нічим більше не цікавились. Єпископи в своїх дієцезіях також рядились мов удільні князі, запроваджували зміни в обрядах і календарі та підпорядковувались беззастережно приказам ватиканської Курії, якій зовсім не залежало на збереженні Помісної УКЦеркви. Багато священиків не цікавились долею нашої Церкви, а обмежувались до своєї парафії. Такий стан Української Католицької Церкви тривав до 1963 p.!

І сталось чудо! Спершу малі горстки, а згодом більші громади та цілі країни почали цікавитись патріярхатом і стали активно працювати, щоби Патріярхальний устрій увести в життя нашої УКЦеркви. Скільки треба було побороти перешкод, скільки енергії та трудів пройшло на внутрішні тертя і переконування своїх. Але треба вважати позитивом навіть критичні, проти патріархальні голоси, бо це також був вияв зацікавлення і ознакою, що наша спільнота збудилась і почала думати.

За минулих 16 років змагань до Помісности ми маємо незаперечні успіхи: відбулись Синоди, прийнято конституцію Помісної УКЦ, їх Блаженство Патріярх Йосиф своїми візитаціями по різних країнах вільного світа об’єднав українців-католиків, піддержав їх на дусі та благословив для дальшої праці. Були теж і невдачі: офіційні «хочби часові» заборони Ватиканської Курії, брак одної думки серед наших владик, а то прямо непослух деяких супроти свойого Верховного Архиєпископа Патріярха, вмішування політики до патріярхальних справ, брак співпраці деяких проводів монаших чинів та спроби скомпромітувати ідею українського патріярхату як дію горстки скрайних фанатиків… Були навіть такі болючі випадки, коли патріярхальникам закидали, що вони вже вступають в єресь та стараються відірвати нашу Церкву від Риму. Такий закид роблено Блаженнішому Патріярхові, що мовляв він відмовляється послухові Святішому Отцеві! О темпора о морес! Як можна такий закид робити колишньому каторжникові, який саме 18 літ мучився по таборах і в’язницях СССР також за вірність Апостольській Столиці! Деякі члени Східньої Конґреґації вважали, що Патріярхальний рух, — це соломяний вогонь, який спалахне і скоро погасне. Тут наші противники перечислились… Ідея патріярхату, що її нам вказав наш Патріярх, стала об’єднуючою і вічно живою. Як поезія нашого ґенія Тараса Шевченка стала незгасаючим скарбом українського народу, так і слово та діла патріярха Йосифа будуть вічним дороговказом для нас і майбутніх поколінь.

Коли йде мова про Патріярхальний устрій то деякі ватиканські чинники вже давно задумували створити візантійський Патріярхат в Америці, що мавби об’єднувати українців, русинів (закарпатців), мелхітів, румунів, словаків, мадярів і всіх інших. Такий Патріярхат є дуже до вподоби московському патріярхові в Заґорську, бо тоді українців чи русинів силою відірветься від їх природнього пня, від Києво-Галицької Метрополії. Завдяки рішучій поставі нашого Ювілята, їх Блаженства Патріярха Йосифа, цей плян, покищо, відсунено, але небезпека дальше існує, що ще будуть старатись його впровадити. Із приходом нового Папи Івана Павла II, ця небезпека дещо змаліла. Новий Вселенський Архиєрей доцінює вагу збереження обрядів та традицій. Недавно він таке сказав до митр. Стефана Коціска та його 4 єпископів із закарпатської (рутенської) метрополії із Пітсбурґа, підчас авдієнції в Римі,
23 листопада 1978 p.:

«… Я собі бажаю, щоби кожний член Католицької Церкви зберігав свою власну традицію. «Це є вимога Католицької (Вселенської) Церкви, щоби кожна окрема Церква чи обряд зберігали повністю всі (свої) традиції, примінюючи їх до способу життя чи потреб часу і місця.» (Орієнталіюм Еклезіяріюм 2) Ви і Вами проваджені Церкви мусять дорожити Вашою спадщиною і це є Вашим обов’язком її зберігати та передати повністю майбутнім поколінням…»

Хто знає як занедбали свою традицію та обряд закарпатські єпископи, то ці слова папи напевно були як холодна вода по голові тих владик, що в останніх десятиліттях запропастили свій обряд та почали впроваджувати новотвір зближений до латинських відправ і традицій. Слова папи також відносяться до багатьох наших єпископів та священиків, які часто на власну руку змінювали традиційні відправи та обряди, щоби приблизитись до латинників. Цей підхід, це типовий вияв почуття меншевартости і його Блаженніший Патріярх Йосиф поборює та забороняє. Виходить, що теперішний Вселенський Архиєрей цього самого вимагає від нас усіх, щоби ми дорожили нашою обрядовою спадщиною, її повністю зберігали та передали без змін майбутнім поколінням.

Щоби пізнати багатство та духовість нашого обряду, треба було його віднайти, відгребати із забуття, науково опрацювати та видати друком і так їх зберегти для будучих поколінь. Кажуть, що коли Митрополит Йосиф їхав поїздом із Москви до Відня, після чудесного звільнення, мав візію, щоби створити ряд вищих шкіл, університетів, по різних містах України та вільного світа де наша молодь моглаб навчатись правди про нашу культуру, мистецтво, духовість наш обряд і традиції. Тому одним із перших дій Патріярха Йосифа було створення Українського Католицького Університету в Римі. До сьогодні сотки молодих людей мали змогу збагатити своє знання про свою батьківщину та про свою Помісну УКЦеркву. Про Український Рим, що його створив Блаженніший Отець Йосиф, за 15 років, можна б багато сказати.

На волі, наш Патріярх, своїми виступами на форумі Вселенського Собору Ватиканського II, в зустрічах із світовими діячами увесь час стає в обороні цілого українського народу, незалежно від його віровизнання. В цьому дусі видав, в червні 1976 р. своє, великого історичного значення, послання: «ПРО ПОЄДНАННЯ В ХРИСТІ». Це послання є немов закликом нашого Мойсея, щоби українська спільнота отряслася від теперішніх незгод та взаїмного поборювання, а врешті, напередодні святкування Тисячуліття Християнства Руси-України, найшли спільну мову і спільну молитву. Отець Йосиф зробив цей заклик не лише як Голова Української Католицької Церкви, яка об’єднує найбільш чисельну частину вільних українців в діяспорі, але також як речник терплячої України, без різниці релігійної приналежности.

Нажаль дотепер послання Патріярха Йосифа «Про Поєднання в Христі» найшло малий відгук серед українців у вільному світі. Вина в цьому лежить в першу чергу у проводах різних Церков, зокрема ієрархії православних церков в ЗСА і Канаді, які дальше стараються себе ізолювати а не шукають шляхів до братнього об’єднання. Як боляче вражав факт, що підчас останніх відвідин Патріярха Йосифа в Америці, українських православних владик не було видно. Зате вони знаходили час і можливість вітати покійного кард. Міндсенті чи бути учас­никами американського православного фестивалю в Пітсбурґу, що його монтував єп. Теодозій, теперішній митрополит Православної Церкви Америки, який тісно співпрацює із московським патріярхом в Заґорску. Також останні події на терені III Конгресу СКВУ свідчать, що в нашій церковній православній єрархії бракує навіть доброї волі, щоби зробити перший крок до спільного відзначення тисячуліття християнства, хоч цього собі бажає і вимагає поневолена Україна та більшість мирян.

Вже менш, як 9 літ залишилось до цього знаменного ювілею тисячуліття. Нашим найкращим дарунком для Достойного Ювілята буде, коли наша спільнота у вільному світі буде просити свої церковні, а також громадські проводи, щоби вони не на словах «Боже нам єдність подай!», але ділами почали виказувати братню любов та толеранцію і співпрацю між українськими Церквами. В цьому напрямі багато можуть зробити самі миряни. В останніх 15 роках миряни дали моральну і матеріяльну піддержку їх Блаженству Патріярхові Йосифові в змаганні за патріярші права Помісної УКЦеркви. Наші православні брати повинні також впливати на священиків і ієрархів і започаткувати підготовку до святочного відзначення 1000 ліття Хрещення Руси-України. До цього ми їх запрошуємо та обіцяємо нашу співпрацю.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>