Думки з приводу двох документів з Польщі

На іншому місці надруковано два листи. Перший, це лист надзвичайного посла й уповноваженого України у Польщі Петра Сардачука до Примаса Польщі Кардинала Юзефа Ґлемпа в справі уміщеної таблиці у колишній українській католицькій церкві св. Івана Хрестителя у Перемишлі, а зараз ця церква стала костелом Отців Кармелітів. На цій таблиці, як пише Посол України до Кардинала Ю. Глемпа, є не тільки зайвий та не згідний з історичною правдою напис, але також у зневажливій формі покладено герб України тризуб. Автор листа Петро Сардачук, як видно з надрукованого листа, у пристойній формі звертає на це увагу, підкреслюючи, що це не тільки є образою, але спричинює ненависть. З листа посла П. Сардачука випливає, що це не вперше Посольство України звертається і вказує на подібні прояви до проводу польської церкви, але, на жаль, ці звернення були ігноровані.

Другий документ, це лист-відповідь на листа посла П. Сардачука генерального секретаря Конференції Єпископату у Польщі єпископа Тадеуша Пєронка.

Сам факт уміщення згаданої таблиці в костелі Отців Кармелітів є застрашаючий, але ще більше застрашаючою є відповідь єп. Т. Пєронка. Болючим є, що це діється серед побожного, глибоко віруючого польського народу, а зокрема серед його духовенства, на жаль, на найвищому щаблі. Звичайно, не збираємось за цей і подібні випадки посуджувати весь польський народ і провід духовенства, але дивно, що такі випадки трапляються серед про­відного польського духовенства. Факти, що Отці Кармеліти на прохання Святішого Отця Папи Івана-Павли II відмовились повернути українцям католикам їх церкву, з якої, у повоєнні роки 1945, комуністична влада їх викинула, а після того, коли Папа Іван-Павло II був у Перемишлі його не впустили до тієї церкви, говорять самі за себе. Сказати, що це вина польської вулиці, було б кривдячим і далеким від правди. Для цього є незаперечним фактом лист єп. Т. Пєронка.

Якщо б такого листа написала світська людина, то можна було б його сприймати інакше, можна було б мати якесь зрозуміння, але коли це пише людина високого духовного сану та й ще секретар Конференції Польського Єпископату, яка повинна світити добрим прикладом, то щось воно не дуже вкладається у християнське вчення Христової Церкви. До цього слід додати, що єп. Т. Пєронек відписав в імені Примаса Польщі Кардинала Юзефа Ґлемпа, це є застрашаюче явище! Що тоді говорити про звичайних людей. Не віримо, що так думає Кардинал Юзеф Ґлемп.

Автор цих рядків мав щастя бути на святкуваннях-відзначенні тисячоліття хрещення Руси-України, що відбулось у Ченстохові на «Ясній Горі» Отців Павлінів. Отець Руфін Абрамек вітав українських паломників такими словами: «Мати Божа Ясногурська, що прийшла з руських земель, шістсот років чекала на дітей з України і питала, чи прийдуть? І прийшли! Добре, що прийшли на Ясну Гору з вашим великим багатством молитов…». В цих величавих святкуваннях взяли участь польський єпископат на чолі з Примасом Польщі Кардиналом Юзефом Ґлемпом і український єпископат на чолі з Патріярхом Мирослав-Іваном Кардиналом Любачівським і понад 70 тисяч паломників. Під час тих святкувань відбувся також урочистий концерт, у якому взяло участь п’ять українських хорів з різних місцевостей Польщі, під час якого співали, Владико Т. Пєронек, українські патріотичні пісні! На цьому концерті Кардинал Юзеф Глем виголосив промову, яку для ілюстрації передруковуємо з журнала «Патріярхат», за жовтень 1988 p., в українському перекладі.

Дорогі Браття і Сестри, вітаю вас на Ясній Горі, яка вже є шістсот років місцем паломництва. Тут почуваємось дуже добре, як ніде інде. Тут почуваємось всі братами, почуваємось усі вільними. Тут зникають різні наші зрізничкування, як під оглядом національним, віровизнання, як також під оглядом віку чи культури. Тут можемо знайти християнську віру, яка нас єднає.

Під час святкувань тисячоліття хрещення Руси дуже часто повторялось слово «Україна». Це слово висловлювано з любов’ю і великою повагою. Можемо себе запитати, що означає це часто й гідно повторюване слово? Воно означає батьківщину. А батьківщина в християнському розумінні має бути люблена. Зрештою, четверта Заповідь Божа говорить — «Шануй батька свого…». В цій постаті батька знаходиться батьківщина, яку треба любити, плекати і шанувати. Коли немає батьківщини, як землі-території, тоді вона мусить виступати і бути, як слово, мова, культура, традиція, як пісня, які треба плекати і шанувати.

Людина може мати не тільки одну батьківщину. Батьківщина є не тільки на землі. Через цю земську батьківщину йдемо до небесної батьківщини. І так через батьківщину веде дорога нас всіх, як до цілі, яка є визначена Богом нашого життя. Поляки люблять свою батьківщину. Будучи в Америці, Канаді й інших країнах, я зустрічав поляків і бачив, як вони потраплять любити свою батьківщину. Тому поляки розуміють братів-українців у вашій любові до вашої батьківщини. Щоб ви, висловлюючи ваші почування сьогодні, могли переказати всім, що ці почування є великі й шляхетні так, як це роблять діти, так і сьогодні на цім концерті. Висловлюєте те, що є великим здобутком цього святкування. Передовсім звертаєтесь в молитві до Бога, а до людей з піснею і словом. Але навіть у пісні й слові є присутній Господь, бо Він є фундаментом вашого ювілею. Він є у крові хрещення Руси, а сьогодні, у тисячоліття, дивимось на його плоди. Дивимось також на зобов’язання, які випливають для нас сьогодні й на завтра. Дивлячись на батьківщину земську, яка є на землі і яка є в серці, ми звертаємось до тієї батьківщини, що є у небі, а тамта батьківщина не може бути ніколи занедбаною, бо це є найвища вартість.

В тій батьківщині не буде вже труднощів, горя і терпінь, бо це батьківщина, де будемо співгромадянами неба, брати Ісуса Христа, який показав нам на землі, що можна терпіти і через терпіння увійти до неба. Хай добрий наш Ісус Христос, який є змістом нашого хрещення, нехай нас провадить до своїх ласк. Щасти Боже!

З приводу цього у журналі «Патріярхат», за жовтень 1988 р. автор цих рядків писав: «…Можна сказати, це перша в історії наших народів подивугідна подія. Тут, хоч може на короткий час, а може залишиться надовго, була виявлена щира братня і християнська любов, яка на очах паломників витискала сльози радости, сльози на краще завтра. Паломники плакали із зворушення, з радости, що поляки прийняли нас не тільки, як гостей з гуманним обличчям, але як рівноправних співгромадян, як нарід з великою історичною тисячолітньою христи­янською культурою…».

На жаль, для єп. Пєронка співати українські патріотичні пісні є злочином, ставити українським патріотам пам’ятники також є злочином. Чи в такій самій ситуації, коли польські патріоти співають патріотичні пісні й ставлять своїм героям пам’ятники є також злочином? Вже час, щоб польський Костел, а в першу чергу польська ієрархія позбулась свого шкідливого нехристиянського польського шовінізму. А як тоді назвати факти, що Польський Костел має у свойому посіданні правно українські церкви, які по сьогодні не повернено? Звичайно, церква св. Норбета в Кракові не є під тим оглядом одинокою… Можна б їх назвати значно більше…

Пригадується той час і навіть цей незаперечний факт, який підкреслювали деякі польські автори, що в Польщі за комуністичної влади можна було бути будь-ким, але не українцем. Таких не вважалось за існуючих. Був також витворений стереотип, що кожний українець, це «бандит», «різун з ножем у зубах». З листа єп. Пєронка випливає, що він бажає ті стереотипи продовжити і створити ще нові, що українці не повинні бути патріотами і не повинні співати патріотичні пісні. Здавалось, що зі сторони польського духовенства можна було сподіватись більше зрозуміння до проблем української меншини в Польщі, як також для УКЦеркви. Можливо, що у загальному так зле не є, а що єп. Т. Пєронек є тільки вийняток. Дай Боже, щоб так було! Треба радіти, що сучасні польські урядові чинники відкрили нову, щиру сторінку українсько-польських відносин.

Сьогодні не час зводити історичні порахунки, бо це не провадить до добра і злагоди. Цього ми повинні бути всі свідомі так українці, як і поляки, а тим більше єп. Т. Пєронек. Бажаємо собі цього чи ні, але ми, себто поляки й українці, маємо спільну історію, яка творилася на протязі довгих століть. Та історія минулого повинна була залишитись для нас, поляків і українців доброю наукою, повинна була нас багато навчити. Багато разів ми пробували наші спільні непорозуміння вирішувати силою. Пробували взаємно себе знищувати. На основі цього повинні були прийти до незаперечного висновку, що ні поляки не можуть вирізати українців і навпаки, ні українці — поляків. Отже, повинні б на завжди відмовитись від таких методів. Бачили ми це не тільки у далеко минулому, але також у наш час. Можна назвати млин смерти у Явожно чи «Акцію Вісла», якими старались знищити українську присутність і то вже у післявоєнні роки. Події у Перемишлі навколо церкви св. Івана Хрестителя є тільки потвердженням, що не можна вирішувати справ силою. Що це все дало? Ще й ще більше викликало ненависть одних до других.

Незаперечною правдою залишається істина, що зло не тільки породжує нове зло, але також його помножує. Дивно, що цього не збагнули деякі польські церковні чинники. З другої сторони добро й любов породжують і помножують ще більшу любов і доброту. В цьому напрямі можна назвати святкування Української Католицької Церкви у Ярославі чи величаве водохреща УКЦеркви на Йордан у Перемишлі, в яких брали участь ієрархія Польської Католицької Церкви та офіційні урядові польські чинники, посадник міста Перемишля, які відбились позитивно не тільки серед українців, але також і поляків. В цьому напрямі варто згадати передачу української церкви в Закопаному. На жаль, все це є покищо тільки вийнятки. Варто б деяким польським ієрархам таким, як єп. Т. Пєронек повчитись у тих, що виростали і виховувались в атеїстичному дусі такі, як сучасний президент Польщі А. Кваснєвські, який знаходить спільну мову з Україною. В тій черзі можна б також згадати активіста «Солідарності», колишнього генерального консула Польщі в Нью-Йорку Єжеґо Сурдиковскєґо чи наукового польського світу д-ра Анджея Зємбу, проф. Лужного, проф. Тожецького, проф. Сєрчика, Козловскеґо, чи в Нью-Йорку відомого польського діяча, колишнього члена Армії Крайовей Романа Вавжонка й багато інших. Молимо Всевишнього Господа Бога, щоб просвітив єп. Т. Пєронка і йому подібних та вказав ясний шлях, який веде до любови і добра. На жаль, згадуваний лист є далекий від цього й далекий від вчення Христової Церкви. Це сумне й болюче ствердження, але правдиве.

Микола Галів