Душпастирство в часі війни, або на передовій людського болю

Війна в Україні триває вже вісім років. Проте після повномасштабного вторгнення російських військ на територію нашої держави взимку цього року життя всіх українців поділилося на два періоди: ДО і ПІСЛЯ 24 лютого. За цей останній час ми зіткнулися з жорстокістю, якої не бачили навіть у найстрашніших снах, бо лише хвора уява могла вималювати те, наскільки огидні речі можуть робити люди одні одним. Люті масові вбивства, катування, ґвалтування… Українці сьогодні переживають тотальну невпевненість не те що у завтрашньому дні, а в кожній наступній миті. Адже російські ракети сягають будь-якої частини нашої країни. Як у такому часі проповідувати про люблячого Бога? Що можна порадити віруючим, які хоч і різною мірою, але постали перед реаліями війни? Що говорити матерям, які втратили на цій війні дітей?

Редакція «Патріярхату» поговорила з людьми, які несуть душпастирське служіння в різних місцях України. Досвід, яким поділилися наші співрозмовники, вважаємо, стане в пригоді багатьом із нас.

Жити на війні, але не війною

«Не важливо, чи ми в зоні, де стріляють, а чи в тилу, де відносний спокій, від війни страждають усі. Тому ми завжди говоримо і нашим парафіянам, і людям, які знайшли в нас тимчасовий прихисток, що маємо жити за принципом «живемо на війні, але не живемо війною», – каже брат Юстин Русин, капуцин, настоятель монастиря Стрітення Господнього в Ужгороді, духівник семінарії Трьох святителів Мукачівської греко-католицької єпархії.

На практиці, зі слів брата Юстина, це означає не сидіти заціпеніло перед телевізором чи гаджетами, читаючи всі новини, а жити за можливості повсякденним життям: садити город, навіть якщо залишається ймовірність, що в нього влучить бомба, облаштовувати свій побут, навчатися, піклуватися про себе тощо. Ми маємо боротися за нормальність нашого життя і не дозволити собі впасти у депресію. Адже саме цього прагне наш супротивник. І кожне наше опускання рук є його перемогою.

Очевидно, дотриматися принципу, пропонованого братом Юстином, легше, коли перебуваєш у тилу чи в містах, де нема руйнувань, спричинених російськими бомбами і ракетами. Але й у понівечені місця України треба приносити нормальність людського життя. Про це говорить сестра Теодора Шулак, провінційна настоятелька згромадження Сестер-місіонерок Найсвятішого Ізбавителя в Україні. У час нашого спілкування вона якраз перебувала в Чернігові, який у перші місяці війни зазнав бомбардування 500-кілограмовими бомбами і був обстріляний забороненими касетними снарядами. За інформацією Укрінформу, Чернігів зруйнований на 70%. Сестра Теодора взяла участь в проведенні табору для дітей із цього міста та деяких навколишніх сіл. Розповідає, як здивувалася одна місцева журналістка, яка прийшла до них і побачила розваги дітей, почула музику: «О, та у вас тут життя!» «Так, життя, – відповіла монахиня, – бо ми живі».

Повністю статтю читайте у паперовому варіанті.

Свіжий номер

4 (491) 2022 OBKLADYNKA_sajt