Два листи Йосипа Терелі до дружини і дітей

Слава Ісусу!

Добрий вечір, милі мої дівчатоньки і Павлик!

Учора, 21.2 відправив лист: міняли макулатуру і вдалося закинути у камеру зошит. В камері брудно, заїдають воші — пополудні поведуть на пропечення.* Люди сплять на підлозі, на столах, від сміття й диму нема чим дихати. На вікнах поставили внутрішні грати, а за ними щити і гранчасті віконниці.

Вже давно у совєтських в’язницях сонце і свіже повітря видають грамами: на прогулянку виводять тільки на 15 хвилин. Наглядач каже, що не встигають виводити, спати нема де, «а вам прогулянку давай». Казав мені Осьмак в Ужгороді, що у Львівській в’язниці яблуку нема де впасти, але я не сподівався бути у Львові. Перед відправкою підполковник Корсун наказав передати мені, щоб я подумав. Думаю…

Пам’ятаєш, після того, як я втік 15.11, і тих подій, що сталися опісля, я їздив 14.1, до Ужгороду на зустріч з кагебістами. Були поставлені умови: з нашого боку — припинити видавання «Хроніки», а з їхнього — звільнення ув’язнених із в’язниць і таборів. Зустріч відбулася в готелі «Закарпаття» у кімнаті ч. 52. На зустріч прийшли підполковник М. М. Дзяшко і капітан, прізвища якого не пригадую. Принесли вони із собою два числа «Хроніки Католицької Церкви в Україні» чч. 1 і 6. Трафаретні запити: хто, де коли? Кому і як передавали за кордон? Відповідаю, що я прийшов не на допит, а домовитись про умови звільнення Василя, о. Германа і в’язнів за списком (компромісове рішення). Перший варіянт списка Дзяшко відкинув. Я склав новий, і ти мені вірно казала, що з цього нічого не вийде, їм потрібно інше. Вже в готелі після обіду (обідали разом із Дзяшком, і можна було подумати, що ми два колеги) був складений і узгіднений новий список: Рая Руденко, Ірина Ратушинська, Галина Барац, Лена Сеннікова, п’яту жінку не пригадую, бо її дописав кагебіст. Із чоловіків: кум Павло Кампів, Петро і Василь Січко, Левко Лук’яненко, Юрій Бадзьо, Василь Стус, Михайло Горинь, Гнат Солтис, Марк Ніклус, Анатолій Щаранський, Анатолій Корягин, Віталій Калиниченко, Дмитро Квецько, Ярослав Лесів і один вірменин, і один жид за вибором КҐБ. Після цього поїхали за друкарською машинкою, щоб скласти заяву (компромісову), бо я відмовився писати будь-що Власною рукою. Привезли. Дзяшко подав мені готову заяву-штамп, сказав прочитати і підписати… Звичайна суча гавкотня. Кажу, що я й сам можу написати, а цю нехай залишать собі на згадку. Після обіду прийшов заступник начальника управління обласного КҐБ підполковник Корсун і почав залякувати, даючи зрозуміти, що я можу сьогодні не вернутися додому. Спитав, чи знаєш ти, що я поїхав до Ужгороду на зустріч з КҐБ. Так, — кажу, — знає. Після цього Дзяшко взяв список і каже: «Ось цих — Микола Руденко, Василь Стус, Юрій Бадзьо — виключаємо із списка, про них мова буде окремо, а Михайло Горинь — ні! Єдине, що ми для нього можемо зробити, — це зняти 5 років і повезти в Ленінград до лікарні. А стосовно цих трьох — заява про розв’язання групи і припинення діяльности. Кума звільнять найближчим часом, а із жінок тільки українок. Те ж саме з чоловіками, крім Петра Січка».

— А чому Січка ні?

— Так він же націоналіст! Ми вам замість «тих жидків» звільнимо із психолікарень 30 осіб. Зрозумійте, що для звільнення із концтаборів такої кількости людей потрібний спеціяльний указ Президії Верховної Ради, а це галас. Згоджуйтесь: за одного із цих в’язнів десять із психолікарень або двох із психов’язниць. Ну? Із кримінальних зон можна звільнити найближчим часом: Лесіва, Горбаля, Василя Січка, Чорновола, Солтиса і Хмарука. Але ви мусите підписати наш варіянт заяви і припинити передавати по «голосах».

Я не згодився. Було велике бажання, але їм потрібне було моє розкаяння не тільки через пресу, а також по радіо і телевізії. Я надрукував перший і останній варіянт компромісової заяви: «У зв’язку із створеними обставинами ми (тобто я, Будзінський і Стефанія Січко) уважаємо можливим розв’язання ініціятивної групи. Дальші тертя і конфлікти між католиками і владою узгіднювати без втручання третьої сили. Також припинення випуску «Хроніки Католицької Церкви в Україні» ще не означає, що ми пориваємо із нашою Церквою». Прочитали. Корсун сказав, що така заява не підходить. Тоді я взяв листок і хотів подерти. Дзяшко спохватився: «Що ви, нехай буде», згорнув і поклав у течку. Корсун сидів злий, червоний і почав казати, що він дав слово перед Києвом, що все буде гаразд, а я так підводжу; що Київ на таку заяву не згодиться, а це значить, що мої друзі залишаться у в’язниці.

Дзяшко вийшов — викликав його капітан,— і мені чомусь здалося, що мене зараз заберуть. Так воно й було б. Корсун почав вдягатися, а я йому: «Для того, щоб я підписав ваш варіянт, я мушу побачитись з Будзінським і порадитись. Перший крок із їхнього боку — звільнення Павла Кампова. Ні — можете брати до в’язниці». Корсун швидко потелефонував. «Їдьте без мене. Михайлович поїде додому». Повернувся Дзяшко. Я почав одягатися і сказав, що мені б купити Калинці черевички. Наввипередки радили, де це зробити. В душі я радів, що сьогодні ще встигну додому. Вийшли ми разом. Я взяв таксі і за три години був вдома.

В неділю поїхав у Сваляву на нову зустріч із Корсуном і Дзяшком. Зустріч відбулася у будинку Маргарети Богович по вул. Чапаєва 10. Під час розмови я заявив, що заяву підпишу тоді, коли всі узгіднені за списком будуть на волі. Корсун спалахнув, почав погрожувати, а тоді каже, що потрібно доповісти вищому начальству — це не їм вирішувати. Після цього Дзяшко витягнув якісь папери, де на чистому протоколі вдолині були наліплені три фотосвітлини. «Кого з них знаєте?» — «Нікого». Тоді Корсун:

— Звідки ви знаєте, що Черненко був на лікуванні в Солотвині і хто підкинув йому заяву?

— Це не допит!

Після павзи:

— Йосип Михайлович, ви дійсно хочете виїхати із Союзу? Для чого писали ізраїльським жидам, ви ж маєте рідню в Еспанії, Італії, Австрії, США — чому не до них? Крім того, ви могли б виїхати до Чехо-Словаччини: у вас там сім’я, діти, пожалійте дружину, а там ви могли б спокійно жити і писати вірші.

Я відповів, що бажаю виїхати не для возз’єднання із сім’єю, а тому, що совєтська влада не дає мені жити, порушуючи власну конституцію, а нас переслідує тільки за те, що не бажаю бути москалем, що вимагаю права (гарантованого конституцією) дотримуватись моєї прадідівської віри. А те, що я написав урядові Ізраїля, моя особиста справа. Ніде не написано, що туди мають їхати виключно жиди, то демократична держава і приймає всіх переслідуваних з СССР.

Я вам би не радив цього робити. Відмовтесь від заяви і протягом тижня зможете виїхати до Австрії. Ну? Подумайте!.. Коли дісталися б до своїх зверхників, ви й там би бунтували, а з часом прийшло б розчарування і туга за рідним краєм. Подумайте!.. Якщо хочете, можна жити і в нас. Чому б вам не жити для сім’ї, малювати собі і писати вірші. Хочете, ми вам зробимо місце в Ужгороді — помешкання, праця, там є римо-католицькі храми, ходіть, і ніхто вам ніколи й слова не скаже. Нащо вам це уніятство? І з ким ви зв’язали своє життя? Нащо вам Будзінський? Це ж шпигун Ватикану, і його щастя, що він вже старий, а то б ми знайшли йому місце. Вірте, ми вам хочемо тільки добра.

І ще одне, що торкається тільки вас: підполковник Дзяшко дав мені надрукований текст заяви, писаної від мого імени, де я нібито заявляю, що все, що я написав про Рауля Валенберга, є вигадкою від початку до кінця, а сценарій я одержав із-закордону.

Я уважно прочитав і спитав: «Чому ви так ненавидите того, хто ціною власного життя спас сотні тисяч, а совєтське КҐБ знищило більше, про що була мова на 20-му з’їзді КПСС? І хіба може мати право українець забути мільйони замучених голодовою смертю українців у 33 і 47 роках? Чому Москва досі не увічнила пам’ять про невинно замучених партією і КҐБ?» Корсун відповів, що уряд СССР вже давно поставив би меморіял жертвам голоду 33 року, але за кордоном зчинили такий величезний галас, що вже не можна було піти на це. Корсун гнівно зауважив:

— Тереля, ми можемо все. Ось вам приклад Рауля Валенберга. Навіть в уряді Швеції є люди, яким сприкрився галас довкола його імени. А ви хто? Нам навіть немає потреби давати вам багато за присудом — вистачить одного року. Але де гарантія, що вас не заріже який-небудь наш кримінальник? А потрібно буде — так ми вас і в камеру до Рауля Валенберга закинемо. Ось і помагайте один одному.

— Значить він живий?

— А це так, до слова, — відповів він, заспокоївшись.

Потім розмова перейшла на дім, дітей. Вони ж і Додому відвезли. А 8-го заарештували, як ти й гадала.

У в’язниці Корсун попередив: «Якщо не розкаєшся, то здохнеш і сліду не залишиш».

Львівська в’язниця, камера 132. Ісусу слава! Слава на віки!

П.С. Осьмак обіцяв газетку із покаянням Василя, який ніби вже дома, але я, видно, цієї статті не дочекаюся.

21 лютого 1985 року.

(Йосип Тереля)

* * *

Слава Ісусу!

Дорогі мої Калинка, Мар’янка, Оленка і маленький Павлик!

Позавчора мене привезли у Львівську в’язницю. В’язниця на місці, порядки ті ж самі, тільки люди міняються.

Я у 139 камері, якщо це можна назвати камерою: у туалеті вмурували в підлогу стіл і лавку і дали нам там жити. Як у писанні комуністів, що всі будуть разом ходити до виходку, і там же разом споживати їжу. Культура розвитку комуністичної моралі прогресує.

Василь сидить у 78 камері (трійник). Про це я дізнався ще 17 лютого. Не знаю, нащо мене привезли до Львова, але здогадуюсь. Арештували мене 8-го лютого, санкцію на арешт підписав прокурор Фекста, керувало арештом КҐБ і виконавець їх волі Мицода Іван Іванович. 5 лютого я захворів на грипу, була горячка 39,9° С. Під час арешту я заявив, що маю грипу і нікуди не поїду. Чергова медсестра санаторії сказала, що я здоровий і мене можна перевозити до в’язниці.

Мене запхали до «чорного ворона», відкрили згори дверцятко і повезли. Не дали навіть на дорогу ніяких ліків і вночі цілком хворого привезли до Ужгородської в’язниці. Посадили у 5-ту камеру. На мою вимогу медичної допомоги нач. санітарної частини капітан Павленко відповів, що в них в’язниця, а не лікарня. На допит привели до незнайомої людини. Він назвав себе слідчим Львівської обласної прокуратури Осьмак Михайло Васильович. Цей садист і провокатор заявив, що якщо я не буду давати показання, то мене не будуть лікувати. Він дав по таблетці аспірини і кальцекса і почав допит, який скінчив пізно ввечорі, і в кінці дав іще по таблетці. Хвороба мене так заломила, що ледве дотягнув до свого поверху.

Мої показання не задовольнили «вірних ленінців», і тоді Осьмак припинив давати ліки, а я відмовився від показань. 12-го знову викликали на допит. В кабінеті сидів підполковник Корсун заступник начальника обласного управління КҐБ.

— Хочеш, щоб лікували — кажи! А ні — то подихай!

— Про що говорити, — питаю, — ми вже наговорилися.

— Нам потрібне тільки одне: ви, Тереля, мусите розкаятись. Ви заварили кашу, ви й розхльобуйте. Ясно?

Відповідаю, що ми не нарівні. Для розмови потрібні інші обставини, а у в’язниці я не буду з ним говорити.

— Тереля, ми виділимо вас із львівської групи і пустимо по ст. 62-64, а це 15 і 5. А ні — так кинемо у психв’язницю. Лікарі напишуть усе, що ми захочемо, а там один застрик, і думати ніколи буде. Дивіться на речі реально. Хто допоміг вашому однодумцеві? Помер, поговорили й замовкли. А Тихий?.. Давайте дійдемо до згоди, і ви завтра побачите своїх дітей, дружина хвилюється. Ну? Ви гадаєте, що ми когось боїмося? Ми сильні як ніколи. Але у цей час ми не хочемо, щоб ви сиділи. Це використають західні рідіоцентри і всяке бандерівське лахміття. Що у вас спільного з ними? Ми багато чого можемо. Нащо ж жертвувати своїм життям — та ж ви ще й не жили. Пожалійте жінку, дітей. А Калинка весь час кличе «наньо, наньо, ляляй казку», а нянька немає.

Сльоза покотилася з моїх очей. Делікатно залишив самого хвилин на 10. Потім зайшов, дав аспірини: «Пийте тут, у камері не можна, скажуть, що я приніс». Більше про розкаяння не говорив, питав тільки, як «Хроніка» потрапляє за кордон.

Наступного дня прийшов Осьмак, дав таблетку і почав допит. Зауважив, що майор Богданов із Львівського КҐБ казав йому, що я фанатик, а з такими потрібно розмовляти тільки з позиції сили, але він (тобто Осьмак) із КҐБ не має нічого спільного, він працівник прокуратури і не має звички застосовувати тиснення на підслідних.

— А як же розуміти оце видавання по одній таблетці аспірини під час допитів?

Ви знали, на що ви йшли, отже не нарікайте.

Потім додав, що комітет дуже злий на мене, і було б краще, якби я знайшов спільну мову з ним, Осьмаком, а то іще перекваліфікують статтю, тоді це буде мій останній термін.

— Мені вже про це казали, — відповідаю.

Ваш начальник Корсун сказав, якщо відмовитесь від розкаяння, то він прикладе всі зусилля аби ви у психв’язниці померли, а якщо ні, то в нас у в’язниці є такі камери, де вас уб’ють самі в’язні. Подумайте!

13-14 лютого проводив допит Мицода. Дав спрямування на судово-психічну експертизу. Я не підписував. Вночі на 16-те мене забрали до Львівської в’язниці. Так скінчився перший етап – ужгородський.

Дорога Оленко! Прошу по можливості, не проливай сліз. Пам’ятаєш слова Ісуса: «І за ім’я моє» Марка 13:13. Так, за ім’я Його! І ще — «Не думайте, що говорити будете, коли поведуть вас до суду».

Виростуть наші діти і будуть жити вільні від комуністичних забобонів, ненависти до Христа, до рідного народу. Ґрати — це ще не в’язниця. І за гратами людина може бути вільною, якщо захоче. Вони програли! Із злістю й ненавистю КҐБ всіляко заслонює український католицький рух в Україні.

В середу піду на комісію.

З Богом!

(Йосип Тереля)

 

* Пропечення — спосіб нищення вошей у білизні

 

Примітки:

 * «Зека»! — абревіятура для означення терміну «в’язень».

** «Пахани» — самозванні головачі криміналістів і «соціяльно близького елементу» в таборах примусової праці.

*** «стукач» — донощик з числа в’язнів.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt