Дві оцінки св. п. Патріярха Йосифа: «Церковними вістями» єп. Горняка в Англії і чужинцями

Смерть світлої пам’яти Патріярха Йосифа викликала широкий відгомін у світовій чужинецькій пресі. Про смерть Патріярха Йосифа широко писала італійська, англомовна (брітійська, американська, австралійська, канадська), німецька, французька, еспанська, польська, російська й інша преса, підкреслюючи, що відійшов великий мученик за Христову Церкву і незрівняний керманич Помісної Української Католицької Церкви. Звичайно, широко і всесторонньо про смерть Патріярха Йосифа писала вся українська преса у діяспорі. Напевно, було б цікаво, якщо б всі ці чужинецькі відгуки преси зібрати і видати окремою книжкою. Це, справді, була б гарна збірка, з якої можна побачити незрівняну популярність Патріярха Йосифа. На жаль, це тепер не під силу редакції журнала «Патріярхат», але це окрема тема.

Тут бажаємо хоч краєчком заторкнути інше питання, а саме подати дві діяметрально протилежні опінії про особу Патріярха Йосифа і його «Завіщання». Власне, бажаємо ці дві протилежні оцінки поставити поруч, щоб можна було краще побачити з одної сторони всю ницість і підлість, а з другої — справжню, без злоби й особистого інтересу оцінку Патріярха Йосифа.

В «Церковних вістях» за січень 1985 p., що є офіціозом єп. А. Горняка у Великій Брітанії, надрукована стаття під назвою «Сидячи на санях», автором якої є о. Діон Кульчицький. Автор статті о. Кульчицький пробує дати аналізу «Завіщання», але йому не ішлось про дійсну аналізу цього унікального твору, яким є «Завіщання» Патріярха Йосифа, але про щось іншого…

Учасники, що були у Римі під час похоронних обрядів Патріярха Йосифа, мали нагоду бачити зворушеного єп. А. Горняка, як він пускав рясні сльози. Вони напевно не повірили б, що після цього у його офіціозі, яким є «Церковні вісті», буде надрукована такого змісту стаття, що її написав о. Діон Кульчицький. Очевидно, стаття о. Кульчицького не могла заскочити редакцію журнала «Патріярхат», про це сам добре знає автор. Стаття є на дві сторінки циклостилевого формату. Не будемо передруковувати цілої статті, але наведемо найбільше суттєве місце. Ось слова о. Кульчицького (із збереженням стилю і правопису автора):

«Оцінюючи ціле Завіщання Блаж. Отця Йосифа можна сказати так: Муситься признати його теоретичний і практичний подвиг, то є — його богословську освіту, працю в Духовній Академії і геройську поставу в часі ув’язнення. Цей теоретичний і практичний подвиг є нам переданий, як завдання в нашій праці для добра Церкви. Другу частину Завіщання, де є гостра критика нашого Єпископату, не можемо з легким серцем прийняти. Також старання Блаженнішого Отця Йосифа відносно створення патріярхату приймаємо з мішаними почуваннями. Сама тактика і дипломатія Блаженнішого відносно створення патріярхату — не відповідає порядкові й дисципліні Католицької Церкви. Коли йде мова про апостолят в Католицькій Церкві, тоді муситься сказати, що кожний крок і кожне потягнення Єпископа мусить бути співзвучне з гієрархічним центром Церкви, то значить, що хто працює для добра Церкви, той мусить признати гієрархічну дисципліну і гієрархічний порядок у Церкві. Наша УКЦерква є складовою частиною Вселенської Церкви, тому вона мусить зберігати гієрархічний порядок Вселенської Церкви. Неприємно у Завіщанні вдаряє те місце, в якому Блаж. Кир Йосиф наводить розмову з Папою Павлом VІ. В цій розмові Блаж. Отець Йосиф мав сказати, що в Східніх Церквах патріярхати творилися спонтанно і не потребували апробати Папи чи Вселенського Собору. З хвилиною, коли наша Церква по прийнятті Унії стала складовою частиною Вселенської Церкви, вона іпсо фактор признає гієрархічний порядок і дисципліну цієї Церкви і відповідно до цього мусить поступати.

Беручи до уваги, що це Завіщання було написане в 70-тих роках, відносно ще довго перед відходом з цього світу, при повній свідомості, мається враження, що Блаженніший Йосиф не писав це Завіщання, як церковний муж під впливом св. Духа, а лише як агітатор під впливом чистої людської пристрасти. Своєю безпардонною критикою нашого Єпископату і Ватиканської політики він наніс більше шкоди, як користи для нашої Церкви. З історії знаємо, що навіть добрі та великі люди, опановані якоюсь фікс-ідеєю, попадали в блуд і кінчили дуже трагічно. Блаженніший Кир Йосиф опанований ідеєю патріярхату дав волю людській пристрасті і тим обтяжував своє власне життя і затроював життя другим. Цю особисту трагедію при кінці свого життя він міг був оминути, якщо б він був віддав долю нашої Церкви в руки Бога, кажучи: «Да будет воля Твоя!»

Таку оцінку подає людина, яка посвятилась працювати з любов’ю до Бога й ближнього у Божому Винограднику, для якої імперативом щоденного життя повинна бути любов. Але написане о. Кульчицьким є не тільки далеке, але протилежне до основної Божої заповіді — «Люби ближнього…» Автор о. Кульчицький призабув, коли він писав: «Такого острого виступу і критики проти нашого Єпископату дотепер ми не чули ані з церковного, ані з вільнодумного нашого світу в новіших часах». Тим ствердженням о. Кульчицький сам для себе дав оцінку. Можна, парафразуючи його слова, сказати, що навіть більшовики не написали такої критики, яку написав на главу нашої Помісної Церкви о. Кульчицький. Якщо б ми були цю «аналізу» о. Кульчицького прочитали у більшовицькій рептильці «Вісті з України», то це нас би не здивувало, але в офіціозі єп. А. Горняка, який під час похоронів у Римі був так сильно «зворушений», то нам дивно. Зрештою після десятилітньої «війни» єп. Горняка з вірними у Великій Брітанії можна всього сподіватись. Ще донедавна єп. Горняк визнавав авторитет Священної Конгрегації для Східніх Церков, але останньо відмовився сповняти її доручення і вже її авторитету не визнає. Не визнавав єп. Горняк голови нашої Церкви Патріярха Йосифа, не визнає Священного Синоду УКЦеркви, не визнає Східньої Конгрегації, тільки залишився ще одинокий Папа Іван Павло II, але на як довго? Владика А. Горняк сам собі князь… Повернімось до нашої теми.

Пригляньмось, яка була оцінка вселенського архиєрея, Святішого Отця Папи Івана Павла II, який 8 вересня 1984 року, коли приїхав до Св. Софії, де спочивали останки покійного Патріярха Йосифа, щоб помолитись за його душу і сказати останнє «прощай», сказав до коадьютора Мирослава Любачівського такі слова: «Покійний боровся за справедливу справу». А під час обіду, по Службі Божій у сороковий день, яку відправив Папа Іван Павло II при співучасті багатьох кардиналів і єпископів у базиліці св. Петра у Римі, у присутності Владики Мирослава Марусина, звертаючись до Блаженнішого Патріярха Мирослава, папа повторив ті самі слова «Покійний боровся за справедливу справу», додавши до сказаного: «його треба цінити, бо він мужньо ставав в обороні прав своєї Церкви». Тут можна було б ще навести уривок з промови, який був присвячений Патріярхові Йосифові, виголошеної у Вінніпегу, але вже й цього вистачає, щоб побачити оцінку Папи Івана Павла II. Напевно, це не були слова куртуазії.

Тут також варто побіжно згадати і навести думки із статті з «Іль Темпо» з 7 грудня 1984 p., автором якої є Ораціо Петросілльо.

«Справа, яку Іван Павло II, хоч у приватній формі, назвав «справедливою», відноситься до визнання гідности патріярхату для Української Католицької Церкви. За цю справу Кардинал Йосиф Сліпий боровся надаремно двадцять один рік, в часі свого гіркого римського заслання. Власне він, що у вірності Папі й Апостольському Престолові прийняв був повільне мучеництво совєтських таборів і тортур, не вагався для справи патріярхату твердо настоювати перед Павлом VІ і прийняти титул Патріярха, не зважаючи на заборону з боку Апостольського Престолу. До Папи Монтіні, який, степенуючи відмови, твердив, що «в сучасній ситуації Римський Престіл не бачить можливости погодитися на Патріярхальний титул», сідоглавий Кардинал відповів, хоч і з «синівською смиренністю»: «Якщо не проголосите Ви, Святосте, це зробить Ваш наслідник. Бо поки живемо ми і наша Українська Церква, не зречемося Патріярхату».

Чому Апостольський Престіл противиться цьому визнанню? Офіційно — з мотивів юридичних, правничих: по суті — з причин характеру політичного й екуменічного. В дійсності створення патріярхату східнього обряду дає даній Церкві повну юридично-еклезіяльну персональність; її Синод (збір єпископів патріярхії) вибирає нових владик (на призначення яких Папа дасть згоду) і рішає, з широкою автономією, для добра внутрішніх проблем цієї Церкви…

Що ж до визнання гідности патріярха верховному архиєпископові Львова — це був титул Сліпого, що перейшов тепер на його наступника Мирослава Івана Любачівського — Папа Войтила від якогось часу погоджувався з Павлом VІ і з певністю не цінив «непослуху» сідоглавого Кардинала, який прийняв титул патріярха. Тепер Іван Павло II міняє думку. Знаменним є те, що у проповіді, в часі поминальної Літургії за Сліпого (17 жовтня, в сороковий день по смерті). Папа пригадав, що титул верховного архиєпископа для українців дає «права і привілеї подібні як у Патріярхів». Папа переконався, що стійка рішучість Сліпого не була без фундаменту.

Так розцінює ситуацію нашої Помісної УКЦеркви і змагання за її історичні права Патріярха Йосифа італійська газета «Іль Темпо», а зокрема автор Ораціо Петросілльо.

Не можемо тут поминути опінії і оцінки про Патріярха Йосифа, що була надрукована в цілості в журналі «Патріярхат» за лютий 1985 р. авторства відомого організатора і діяча «Церква в потребі» голляндського монаха о. Веренфріда ван Страатена. До речі, він на потреби нашої Церкви пожертвував Блаженнішому Патріярхові Йосифові біля десяти мільйонів долярів.

«Упродовж останніх 21 років свого життя у екзилі він працював, мов велетень. Грядучі генерації правильно оцінять, що він у кожній ділянці своєї Церкви на еміграції доконав. І я можу особисто посвідчити, як він мене й мною основане діло любови «Церква в потребі — допомога східнім священикам» все знову й знову благав, на нас натискав і нас закликав принести усяку лише можливу допомогу його переслідуваній, скривавленій і до смерти мученій Церкві в краю. Він жив і помер для своєї Церкви,на Сході і на Заході… »

«Жахливо він терпів у Римі — ще більше, ніж у Сибірі, як він мені говорив,— коли довідався, в якому розпачі були його священики, переслідувані в Україні з приводу православного синоду, який відбувся 1971 року в Москві. Там тріюмфальна ануляція 354-літньої Унії між Римом і уніятською Українською Церквою була без протесту прийнята до відома ватиканським делегатом. «Як золото в плавильній печі, так випробував його Господь, як досконалу жертву спалення він його прийняв».

Його гірка доля нагадує нам, що всі зусилля на порятунок загроженої Церкви залишилися б безуспішними, коли б не допливав до них потік ласки невідомих молільників та мовчазне хрестонесення невиявлених святців. Від них черпає Церква свою живучість. Так дивлячись, колись доля Патріярха представиться нам перемогою святого Хреста. Це було б властивою причиною, чому Бог допустив до цього…»

«Слухайте тому з глибокою пошаною і з дитячим послухом вашого Патріярха. Він не є мертвий. Його душа в руках Божих, і ніяке терпіння його більше не може торкнутися. Час бо настав, що він із Сином Чоловічим буде прославлений. Бо прозвучав голос з неба: «Я прославлював і надалі буду прославлювати!» Ваш Патріярх сяє ясно. Він судить поган і панує над народами. Так слухайте його, бо він далі проповідує у своєму Завіщанні, у цьому благородному, а разом з тим потрясаючому документі, що він вам залишив як останній свій Заповіт. Якщо цей Заповіт не буде у кожній українській родині, кожним українським священиком і кожним українським єпископом знову й знову читаний, роздумуваний, взятий до серця, підтверджений, виконаний, якщо тим Заповітом не будете жити, тоді я побоююся, що українська Церква не була гідна такого Пастиря. Нехай це не стане дійсністю! Тому, осиротіле стадо Йосифа Сліпого, слухай його голосу, довіряй його заступництву, виконуй Його Завіщання, плекай твоє християнське родинне життя, твою мову і твою прегарну Літургію…»

З вищенаведених голосів неукраїнців бачимо, як оцінюють Блаженнішого Патріярха Йосифа і його змагання за історичні права нашої Помісної УКЦеркви. А що нам підсуває офіціоз єп. А. Горняка «Церковні вісті» з такими дописувачами, як о. Діон Кульчицький? Чи єп. А. Горняк і о. Кульчицький мають право вимагати, щоб їх власні вірні шанували і поважали як своїх душпастирів? Шкода, що єп. А. Горняк не збагнув властивої істини, що такою дорогою він нікуди не заїде. Хто засіває вітер, той пожне бурю. А о. Кульчицькому можна щиро порадити, щоб добре подумав над тим, що пише і говорить, а також хоч час-до-часу заглянув у свою душу і сказав: «Боже, будь мені милостивий…» Мабуть, найкраще цю нашу замітку закінчити словами українського письменника Максима Рильського:

Хто не знає свого минулого,
Той не вартий свого майбутнього.
Хто не шанує видатних людей свого народу,
Той сам не годен пошани.

М. Г.