Дві Церкви – одна культура

Закінчення з лютневого числа

Саме в діяспорі обидві українські історичні Церкви змогли в належній повноті реалізувати дві функції, які викристалізувалися ще в глибокій давнині — гомілії та соціяльного служіння. Гомілетика (мистецтво проповіді) набула великого значення як з канонічних, так і з чисто практичних потреб. Священик у нових умовах іншоетнічного середовища — не тільки служитель культу, а й пастир, учитель, наставник. Як і в старій Церкві, він не тільки роз’яснював значення прочитаних уривків Євангелії чи Апостола, а й пов’язував їх з актуальними проблемами життя пастви. У проповіді духовний, культурний, морально-етичний та побутовий елементи пов’язувалися в один вузол. Через гомілійне служіння Церква прямо впливала на культуру людей.

За період перебування під зверхністю російських Синоду і Патріярхату православні церковні громади в Україні розгубили досвід соціяльного служіння, про який знаємо з літописів, з Києво-Печерського Патерика, з полемічної літератури. Замкнутий, сектантський спосіб віри, насаджуваний на Україні російським православієм з другої половини ХVІІ ст., не минув безслідно. Утворені в діяспорі православні громади мусіли по суті наново опановувати благодійну діяльність. І тут не обійшлося без впливу інших християнських конфесій — протестантських, греко- і римо-католицьких, у середовищі яких доводилося діяти православним громадам українців. Сьогодні, як показує досвід обох українських Церков у Канаді, Сполучених Штатах Америки, Великобрітанії, Франції, Західній Німеччині, Латинській Америці й Австралії, за рівнем соціяльного служіння обидві українські Церкви стоять на тому ж рівні, що і найпередовіші у цьому відношенні християнські конфесії й громади Заходу. Маємо на увазі пильну їх опіку і матеріяльну допомогу будинкам перестарілих, лікарням, будинкам сиріт, упосліджених, наркоманів тощо. Отже, і в цій гуманній діяльності виявлена повага до людини, побутова культура, вихована Церквою діяспори.

Церква в діяспорі стала одним з головних замовників і охоронців мистецтва. На 50-70-ті роки XX ст. припадає інтенсифікація храмового будівництва у країнах поселення. Чимало архітекторів, наприклад, Лючіо ді Стефано, Мирослав Німців, Юліян Ястремський, Радослав Жук, Юрій Кодак стали відомими на Заході якраз своїми проектами українських соборів і церков. Помітне також піднесення в іконописі, фресці, мозаїці. Одним з найбільших досягнень синтезу мистецтв став український патріярший собор Св. Софії в Римі, збудований у 60-х роках з ініціятиви Патріярха і кардинала Йосифа Сліпого, повністю вкритий мозаїками, виконаними за проектами Святослава Гординського. Своїм покровительством мистецтва як Православна, так і Католицька Церкви в діяспорі сприяли розвиткові образотворчого мистецтва. Такі відомі мистці, як Петро Холодний, Михайло Осінчук, Святослав Гординський, Михайло Дмитренко, Іван Денисенко, Ювеналій Мокрицький, Христина Дохват повністю або частково працювали чи працюють для мистецтва Церкви в ділянці іконопису, мозаїки, вітража, фрески, скульптури.

На основі церковних хорів постали і завоювали популярність на Заході такі колективи, як хор імени Олександра Кошиця у Вінніпезі, капеля бандуристів імени Шевченка у Детройті, хор «Дніпро» у Едмонтоні, Візантійський хор з голляндського міста Утрехта, Віденський хор церкви святої Варвари, хор «Україна» у Німеччині та багато інших. Музичні й фолкльорні фестивалі, організовані українськими церковними громадами чи й самими єпархіями, — не дивина, а звичайне явище у західньому світі. Тут меценатство Церкви особливо стійке і пильне, бо спів — основа християнсько-обрядової культури. Досить сказати, що православний єпископ з Вінніпегу Юрій Каліщук є відомим музикологом, співорганізатором музичних фестивалів імени Дмитра Бортнянського. Подібних прикладів безпосередньої праці вищих чинів нашої Церкви на теренах культури і науки можна навести дуже багато.

Хоч зв’язок культури з релігією є актом віри, проте не можна його здійснити без відчуття мистецтва, без майстерности. Відчуття іде від досвіду, а знання — від вишколу. Захід має сьогодні розгалужену мережу духовних українських шкіл — вищих і середніх. Центром української православної Богословії є Богословський факультет Манітобського університету — Колегія св. Андрія у Вінніпезі; української католицької Богословії — Український Католицький Університет ім. св. Климента і Папська Українська Колегія ім. св. Йосафата — обидві інституції знаходяться в Римі.

Крім того, є низка семінарій і дослідних центрів у манастирях. При багатьох світських університетах та інститутах Заходу, де є катедри славістики й україністики, викладаються історія Української Церкви, християнської думки в Україні. Можна назвати кілька осередків і шкіл української теологічної науки, наприклад, канадська, американська, римська, арґентінсько-бразільська. Вони випустили ряд монографій, довідників і популярних книг з біблеїстики, літургіки, гомілетики, історії Церкви. В останні десятиліття активізувалася видавнича і культурно-освітня діяльність українських протестантських громад (передусім баптистських і п’ятидесятницьких), які висунули таких видатних діячів, як проповідники Іван Барчук, Олекса Гарбузюк, Володимир Домашовець, Йосафат Іваськів, видавець книг і перекладач Леонід Коровник («Дорога правди», Едмонтон, Канада). На цьому тлі сумно читати програми навчання у двох семінаріях України, Одеської та Київської, у яких відсутні самі поняття: «Українська теологія», «Історія Української Церкви».

1989 року Український Екзархат Російської Православної Церкви оголосив про відкриття в Києві Духовної Семінарії на території Дальніх печер Києво-Печерської Лаври. Факт приємний, тим більше, що Екзархат урочисто проголосив, що це буде семінарія з українською мовою викладання. Проте все це тільки на словах. Жоден предмет, крім історії Біблії і української мови, не викладається українською мовою. Лише за один навчальний рік семінарію добровільно залишили близько 20 студентів. За короткий час було вияснено питання, яку семінарію одержав Київ. Екзархат після того був переіменований на «Українську Православну Церкву», але від цього акту нічого не змінилося. Українська мова не стала у храмах Екзархату мовою Богослуження; українські обряди не відновлені; проповіді й далі виголошуються російською мовою. А ієрархія РПЦ і її філії, так званої «Української Православної Церкви», продовжують безпрецедентну ворожу (і в своїй суті антихристиянську) кампанію проти УАПЦ і УКЦ з метою їх пересварити і по можливості знищити.

Жодного слова про Українську Церкву нема у програмах Московської та Ленінградської духовних академій та семінарій. Натомість там постулюються царистські уявлення про «единый русский народ от Карпат до Тихого океана».

І ось на цьому перигеї падіння ми стали свідками по правді дивовижних явищ. У грудні 1989 року дозволено легалізацію Української Католицької Церкви. Отже, понад п’ять мільйонів українських греко-католиків дістали дозвіл вийти з катакомб. Виразно заявила про себе й Українська Автокефальна Православна Церква, створивши власний єпископат і скликавши свій Помісний Собор 5-6 червня 1990 р. в Києві. Історичним актом Третього Собору УАПЦ було проголошення в Україні Патріярхату, обрання першого за 1000 років історії християнства в Україні Патріярха Київського і всієї України, яким став Блаженніший Митрополит УАПЦ у США Мстислав Скрипник, возведений на трон Патріярха України у Софії Київській 18 листопада 1990 р. Як і слід було чекати, цей акт був кваліфікований «христолюбивими ієрархами» незаконним, самосвятним, неканонічним. Але нам слід знати, що УАПЦ ще від часів Київської Руси створена і продовжує бути Церквою незалежною, суверенною. Усілякі визнання чи невизнання постанов її соборів іншими Патріярхатами не мають для неї ні юридичної, ні канонічної сили. Немає жодного сумніву, що й УКЦ невдовзі канонічно й юридично матиме свій Патріярхат.

Обидві Церкви, УКЦ і УАПЦ, маючи безліч внутрішніх проблем, не випустили з поля зору й проблеми «Церква — культура». Ієрархи і тисячі віруючих добре розуміють, що без глибокої внутрішньої культури й етики священиків і мирян, без віротерпіння, без вироблення екуменічної свідомости й досягнення сучасного рівня знань теології — ні тієї, ні іншої Церкви не збудувати. Тому УКЦ цілком слушно і своєчасно виявила намір клопотатися про поновлення Львівської Богословської Академії, відкриття в Україні кількох філіялів Українського Католицького Університету. Це станеться після повернення Патріярха і Кардинала Мирослава-Івана Любачівського на Україну. А Собор УАПЦ схвалив постанову про духовні школи, в якій ідеться і про необхідність відновлення Київської Духовної Академії, видавництва при ній, друкованого органу «Праці КДА».

Тим, що в республіці був обірваний зв’язок «Церква — культура», можна пояснити і сьогоднішні конфлікти між українськими православними і католиками. Представників обох віровизнань «майстерно» сварять зовнішні сили. Цілі покоління віруючих знали лише заборони, утиски, грубість, ярликування — як у світській, так і в церковній царинах. Доброти, толерантности таке життя виховати не могло. Змиритися з думкою, що твій сусіда, односелець, родич може мати іншу думку, інше віровизнання — це для багатьох сьогодні є просто нестерпним.

У діяспорі нема такого протистояння між православними і католиками. Хоч існує певна різниця у витлумаченні окремих догматів. У Вінніпезі, наприклад, недалеко один від одного мають свої резиденції православний митрополит Василь Федак і католицький митрополит Максим Германюк. Але ні у місті, ні в усій Канаді нема міжконфесійних конфліктів, які сьогодні відчуваються в Україні. Тривалий період виховання культури міжконфесійних взаємин, обмін знаннями про історію Церков і досвід життя в умовах плюралістичного суспільства навчили людей не потіснювати один одного, а допомагати, поважати, ділитися для загального добра.

Проте і в цій ситуації є підстави бути оптимістом. Культура релігії й Церкви, так само як і релігійність та духовність культури — це не даність, а процес.

Важко уявити собі ідилію, щоб вчора гнані дві Церкви, вийшовши з катакомб і глянувши на неозоре поле духовної руїни, бачачи узурпованими, зруйнованими або занапащеними свої колишні храми, кинулися взаємно обніматися. Гіркота православних і католиків, розчарування, ожорсточеність піддаються якщо не вибаченню, то принаймні зрозумінню. Ця гіркота буде обов’язково переборена.

Проблеми в ділянці «культура-релігія» у чомусь подібні до тих, що стояли перед князем Володимиром тисячу років тому. З самих темниць язичницького розбрату український народ і країна, наша Київська Русь-Україна, тоді побачили світло християнської цивілізації. Християнізований греко-римський світ, ще не розділений на конфесії, прийняв у своє лоно Русь-Україну як дозрілу до сприйняття християнських правд європейську державу. Через тисячу років ця ж країна, її народ, зазнавши великих страждань та історичних катаклізмів, знову стоїть на рубежі — між деспотією і демократією, між модерним язичництвом і християнським благочестям. Вибір треба робити негайно. Бо тут діє формула «терціюм нон датур» — третього не дано. Яхим він буде, цей вибір, — залежить від усіх і від кожного.

Київ — Нью-Йорк

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>