Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Дві Церкви – одна культура*

Історія української культури склалася так, що переважна більшість пам’яток у минулому була створена на основі або під впливом християнського віровчення. Від кінця X до початку XIX століть все істотне в літературі, мистецтві, архітектурі, частково — у народній творчості й побутовій культурі в Україні — створено для Церкви або для задоволення духовних потреб людини. Важко знайти видатне явище в літературно-мистецькій чи побутовій культурі українців, яке б мало безбожний, виключно світський або навіть індиферентний щодо християнства характер. Усі основні види й жанри писемности, а також архітектура і малярство, книжкова мініятюра і гравюра, різьба і гаптування, народній епос і шкільна драма, співоцька й інструментальна музична культура, а також фолкльор — пронизані ідеєю прославлення Бога, витлумачення образними засобами євангельських правд.

В українцях другого тисячоліття християнської доби людство бачить одного з найбільш релігійних народів світу. Щоб довести це, не обов’язково провадити ретельні соціологічні дослідження, які можуть дати не завжди точну і не завжди об’єктивну картину, не пояснивши деяких явищ, наприклад, причини несподіваного пробудження релігійних почуттів після тривалих періодів занепаду Церкви і майже повної втрати відчуття християнсько-духовних цінностей.

Значно надійнішим доказом наявности того чи іншого ступеня релігійної свідомости народу є його культура. В культурі відсівається другорядне і неістотне, залишається основне. Культура має виразні ознаки системи, що сама себе регулює, хоч при цьому вона пов’язана з іншими системами суспільного буття.

З сучасного погляду (а радше сказати — з секуляризованого погляду XX віку) релігійність народу, релігійність окремої особи є фактором негативним. Віра і релігійність розглядалися і нині розглядаються як пута, що роблять людину слабкою. Але якщо на хвилину абстрагуватися від атеїзму і модерного секуляризму, то за законами духовости якраз фізична слабкість і упослідженість стають несподівано конструктивною силою і першопричиною витривалости. Цю парадоксальну ситуацію завважили і обгрунтували як східні християнські мислителі (Василій Великий, Григорій Ніський, Іван Золотоустий, Григорій Назіянин, Григорій Палама), так і західні, такі як Тома Аквінат і Альберт Великий. З українських християнських мислителів темі тілесної слабости як передумови духовної сили приділяли увагу письменники, проповідники, учені монахи, викладачі Києво-Могилянської Академії. Знаходить ця тема пояснення у Біблії — у Нагірній Проповіді Ісуса Христа, в апостольських посланнях. Апостол Павло на одному з прикладів свого життя так пояснює ситуацію тілесних ослаблення і немічности як передумови для набуття духовної сили: «Я тричі благав Господа, щоб Він від мене відступився, та Він сказав мені: «Досить тобі Моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсиллі. Отож, я краще буду хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала. Тому я милуюся в немочах, у прикрощах, у нестатках, переслідуваннях та скорботах Христа ради; бо коли я немічний, тоді я міцний» (2 Кор. 12:8-10).

Ці слова, коли їх розглядати універсально (а переважна більшість притч і ситуацій у Біблії мають і конкретний, і узагальнено-універсальний зміст), могли б бути сьогодні відповіддю на питання, яке ставлять перед собою українці: «Чому наш народ, який не заплямував себе ні імперіялістичними завоюваннями, ні пригніченням інших, а знав лише працю — чому він так довго терпить, чому одне лихо за другим рясно сипляться на його голову?». А тому, чуємо відповідь у Біблії, що «коли я немічний, тоді я міцний»!

Логіка не користується такого роду аргументами. Вони не лише парадоксальні, а й ірраціональні. Але дійсність часом змушує ставити під сумнів дію законів логіки. А дійсністю є те, що українська культура, пройшовши крізь вервицю занепадів, які мали б покласти їй край, зберегла здатність розвиватися. Чим більше було у ній християнського елементу, духовности, тим результативнішими були піднесення після занепадів. В умовах відсутности державної опіки національною культурою, якраз Церква, в лоні якої духовність виявляється з найбільшою повнотою, ставала промотором зародження мистецьких ідей, плекання майстерности і появи видатних творів. Навіть коли християнська духовність виявлялася опосередковано (як, скажімо, в утвердженні християнської моралі у творах літератури й мистецтва XIX ст.), то й тоді культура була невіддільною від християнських вартостей.

У Могилянський період (перша половина ХVІІ століття) Православна Церква в Центральній і Східній Україні була досить міцною. Її вихід на культурні інститути був особливо відчутний. В архітектурі, малярстві, літературі, хоровій музиці були створені у той і наступний за ним період чудові твори. Про них так пише у своїх записках середини ХVІІ століття Павло Алеппський:

«Перебуваючи перед тим у неволі й рабстві, тепер козаки живуть у радощах, веселощах та на волі; спорудили соборні церкви, створили Боголіпні ікони, чесні і Божественні іконостаси й корогви. Як ми зауважили, церкви одна від другої величніші, кращі, вишуканіші, вищі й більші; іконостаси, різьби та ікони одні від одних гарніші й досконаліші, навіть сільські церкви одна від другої краща» (Подорож антіохійського Патріярха Макарія…, випуск 2, М., 1897, стор. 28).

«Я багато бачив образів, — продовжує архидиякон Павло, — починаючи з грецьких країн до цих місць, звідси до Москви, але ніде не бачив подібного або рівного до цього» (Про ікони Василькова, стор. 41).

Про ікону Богородиці з Василькова, що під Києвом, Павло Алеппський писав: «Ікона Владичиці там величезна та прекрасна, вражаюча подивом розум; подібної ми ні раніше, ні після не бачили. Богородиця так чудово намальована, що ніби говорить; одяг її — ніби темночервоний блискучий оксамит, — ми ніколи не бачили подібного виробу, — тло темне, а складки ясні, мов складки справжнього оксамиту. Щодо обруса, який, спадаючи донизу, закривав Її чоло, то тоді здається, що він ніби переливається і ворушиться. Її обличчя та уста дивують своєю красою. їм бракує лише слова… Господь, що сидить на Її лоні, надзвичайно красивий: він ніби говорить» (стор. 41).

Про іконостас Густинського манастиря Павло пише: «Іконостас і різьби дають насолоду зорові, захоплюють глядача. Досі ми не бачили їм подібних та рівних; жодна людина не в силі описати цей іконостас, його величну висоту, його позолоту, блиск і вигляд. Він підіймається від долівки до горішньої частини великого куполу; святі ікони дуже великих розмірів найдосконалішого виконання; вони заглиблені в нішах, щоб краще виявилася краса і дзеркальний блиск їх позолоти» (стор. 41).

Про зв’язки українських мистців з цивілізованим світом: «Живописці запозичили красу малювання облич та кольорів одягу від франкських і ляшських живописців і тепер пишуть православні ікони вже навчені й досконалі» (стор. 41).

Сірійський архидиякон Павло писав також про церковний спів: «Спів козаків радує душу і зцілює її від суму, бо їх наспів приємний, йде від серця і виконується ніби одними устами; вони дуже люблять співати за нотами ніжні й солодкі мелодії. У цих же московитів спів іде без навчання — як трапляється, все одно: вони цим не переймаються. Кращий голос у них — грубий, густий, басовитий, який не приносить задоволення слухачеві. Як у нас він вважається недоліком, так у них наш високий наспів числиться непристойним. Вони кепкують з козаків за їх наспіви, кажучи, що це наспіви франків і ляхів, яких вони знають» (стор. 165-166).

Те піднесення мистецтв, яке ми пов’язуємо з «мазепинським барокко», було підготовлене культурною діяльністю Церкви у Могилянський період. Але після висхідної лінії Могилянської доби намітилися ознаки спаду. Спочатку ліквідація незалежности (автокефальности) Української Церкви (Київської Митрополії) 1686 року, потім нищення всього українського Петром І, Катериною II й іншими царями зумовили поступову втрату ориґінальности, наслідуваний характер українського професійного мистецтва у ХVIII ст., а відтак і виникнення ситуації меншевартости української культури в цілому.

Церква з нерідною мовою Богослужіння, вороже наставленими до українського населення ієрархами, не могла виконувати духовної й культурної місії в тій повноті й результативності, які були притаманні їй тоді, коли вона була незалежною, органічно зв’язаною з народом.

У такій ситуації розірваність України між двома імперіями (Австро-Угорською і Російською) несподівано відіграла позитивну ролю. Греко-католицька Церква в Галичині й Закарпатті, зв’язавши старе українське православ’я з католицьким Римом, — не спольщилася, не полатинилася, а стала поступово непохитним охоронцем старовинних звичаїв, народньої обрядовости, візантійської літургічної практики. Те, що втратило українське православ’я над Дніпром, потрапивши у міцні «обійми» ієрархії Російської Православної Церкви, зберіг український католицизм східнього обряду, побудувавши у боротьбі з латинниками — з одного боку і ортодоксами — з другого, справді народню Церкву. В українському католицизмі були якийсь час присутні пролатинські тенденції, які провокували різні драматичні ситуації, войовничі настрої. Але ці тенденції не стали визначальними. Зближення цієї Української Церкви з народом у Галичині й Закарпатті, плекання нею традиційних національних вартостей зробило значною мірою Галичину «П’ємонтом України», на який могла покластися у тяжкі моменти і Східня Україна.

У XX ст. традиційні церковні структури в Україні й канали зв’язків цих структур з українською культурою були зруйновані. І то якраз на тій стадії розвитку, яку можна назвати багатообіцяючою. На Сході України постала УАПЦ (1921 p.). Вона відразу висунула непересічних особистостей — ієрархів Василя Липківськго, Нестора Шараєвського, Володимира Чехівського, Олександра Ярещенка, Степана Орлика, Миколу Борецького, що були одночасно заанґажовані в українській культурі й науці. На Заході України Греко-католицька Церква була очолена людиною європейської освіти й культури, великих організаторських здібностей, безмежної відданости ідеї християнської єдности — Андреєм Шептицьким. Він заснував Національний музей, Богословську Академію, інші осередки культури, освіти й науки. Обидва центри духовного впливу на людей, між якими напевно пролягли б мости єднання (якби події розвивалися по-іншому, ніж вони розвивалися насправді), були брутально розчавлені бульдозером сталінізму. 1930 рік для УАПЦ і 1946 рік для УКЦ відмічені траурними рамками на календарі історії українського християнства…

Проте під цю похмуру пору українська нація була вже не компактною спільнотою в географічному центрі Европи, а спільнотою розсіяною. Сам собою фактор розсіяння не сприяє консолідації народу, концентрації його інтелектуальної, творчої потуги. Проте й тут спрацювала формула апостола Павла: «Коли я немічний, тоді я міцний». Те, що визискувалося в «центрі» — любов до Батьківщини, мова, культура, національна свідомість, свобода совісти і віровизнання, бажання бути чимось більшим за біологічну істоту, — усе те прибереглося на марґінесі, в розкиданих по Канадах, Бразіліях, Арґентінах й Америках українських громадах. Аж так далеко «железный кулак» і «каленое железо» сталінізму не могли дістати. У роки й десятиліття розладнання церковно-культурних структур на Батьківщині вони оживають, розвиваються, набувають цікавих форм у діяспорі, на краях Української Ойкумени.

Документи й публікації про виїзд українців поза межі України, що побачили світ у США, Канаді, Західній Европі й Латинській Америці, посвідчують, що селянсько-реміснича маса, яка рушила наприкінці XIX ст. за океан, була фактично приречена на асиміляцію, на розчинення в іншоетнічних середовищах. Мова цих людей не була літературно вироблена. Часто вони були зовсім неписьменні. І вже у другому поколінні вони стали б здобиччю інших культур.

До чести проводу Української Католицької Церкви, митрополита Андрея Шептицького (адже переважна більшість перших емігрантів була з уніятської Галичини), треба сказати, що услід за цими безземельними сіромахами Галицька Митрополія висилала священиків і дияконів, черниць і ченців для задоволення духовних потреб емігрантів у країнах поселення. Основну місійну роботу узяв на себе Чин святого Василія Великого — найбільш освічений, творчо активний монаший орден в українському католицькому християнстві. Освітні й катехитичні завдання виконували також студити, редемптористи, селезіяни, сестри-катехитки і сестри-служебниці.

А коли почалася еміграція людей з Волині, Буковини, частково — з Поділля й Наддніпрянської України, — та за подібну культурну і місійно-духовну працю в діяспорі взялися національно-свідомі священики Православної Церкви, оскільки населення згаданих регіонів України традиційно православне. Але різниця тут у тому, що православні єпископи РПЦ, підпорядковані Петербурзькому Святішому Синодові (від 1917 р. — Московському Патріярхатові), не тільки не заохочували українських священиків їхати на поселення, а виявляли повну байдужість (якщо не ворожість) до такого роду діяльности. Ієрархія РПЦ знала, що разом з Богослужінням українською мовою підтримувалися українські обряди, український різновид іконопису, храмовлаштування, облачення священиків. А все це було далеке від намірів ієрархії РПЦ щодо українців. Тому для провадження культурно-місійної роботи на поселеннях українське православне духовенство виїздило зі своєї ініціятиви.

Українські архіви, бібліотеки, музеї Заходу зберегли свідчення про те, як розвивалося духовно-культурне життя на поселеннях. Матеріяли показують, що в діяспорі зв’язок освіти, культури, науки з Церквою здійснювався традиційними методами:

  • організацією громад при церквах з широкими культурними програмами: хоровим співом, відзначенням свят, грою на народніх музичних інструментах, гуртками вишивання й інших мистецьких ремесел, постановкою п’єс на морально-релігійні теми;
  • організацією недільних шкіл, де вивчалися, з одного боку, основи віри (катехизис, Псалтир), а з другого — українська мова, література, історія;
  • збирання творів народнього і професійного мистецтва, оригінальних і рідкісних речей народнього побуту, мистецьки довершених предметів культу і виникнення на цій основі мистецьких та етнографічних збірок та музеїв при церквах;
  • впливом церкви на побутову культуру поселенців, підтриманням моралі й етики на рівні євангельських вимог, застереженням від прийняття звичаїв та обрядів, що суперечили усталеним нормам співжиття і національній психології.

(Далі буде)

 * Доповідь, виголошена д-ром Дмитром Степовиком, істориком мистецтва з Києва і членом Всеукраїнського Братства св. Андрія Первозванного, — у Нью-Йорку, Вашінгтоні й Філядельфії у листопаді й грудні 1990 року.

Поділитися: