Дипломатичні взаємини української Держави з Вселенським Престолом у 1918-1920 роках

Темою цієї статті є коротко представити взаємини української держави 1918-1920 роках з Ватиканом, який 60 років тому мав урядову назву «Святіший Престіл».

Все ж таки вважаю, було б добре тут замітити, що Україна, себто її територія під царською окупацією із портами (як осередками імперіяльної торгівлі), особливо через Одесу мала взаємини з папською державою яка в 18 і 19 століттях володіла великою частиною середущої Італії (між Середземним і Адріятицьким морями) і тому мала широкі комерційні взаємини також із Україною окупованою Росією. Власне в Одесі урядувало папське консульство з метою закупу української муки, зерна, палива чи олії.

З моментом територіяльного об’єднання всіх удільних державок апенінського півострова в соборну італійську державу та ліквідацію папської велико-територіяльної політичної одиниці, італійські консуляти перебрали всі комерційні справи папської держави, покінчивши прямі взаємини Святішого Престолу з Україною, як економічним джерелом царської імперії. Ця папсько-українська тема минулого століття дуже цікава своїми господарськими атутами та персоналією осіб, які репрезентували папський державний уряд в портовому міст Одесі. Про цю справу буде ще окрема мова ще в окремій праці автора цеї статті, а зараз, буде коротко представлене відношення України, як держави до Святішого Престолу 60 років тому, коли римський престіл Святішого Отця виступав назовні, як політичний фактор з дипломатичними представництвами, хоча не існувала ще територіяльно папська держава.

Ось тому то в історії дипломатії Святіший Престіл до 1929 р. (коли відновлено папську територіяльну державу під назвою Ватикан), виступав між державами на цьому самому списку, задержуючи при тому й статус міжнародної організації із правами між державних взаємин з особливими титулами нунціїв, але будь-якого консулярного штабу, як безпотрібних для цієї вже нової мініятурної держави по населенні й території, але із символом володарства над мільйонами душ вірних по всьому світі.

Коли говорити про дипломатичні взаємини новітньої української держави із Апостольською Столицею, то можна почати їх приблизно із 10 жовтня 1918 p., тоді коли з Варшави подався у Київ папський нунцій кардинал Ваккі для побачення із Гетьманом всієї України Його Світлістю Павлом Скоропадським. В результаті авдієнції кардинала Ваккі у Києві, міністер закордонних справ Д. Дорошенко запропонував в цей час одному із найбільш авторитетних аристократів України графові Михайлові Тишкевичеві очолити першу українську місію до Святішого Престолу. Одначе, через швидкі зміни політичних подій в Україні, саме у цей час, вислання першого представника до Риму (вже за другого республіканського уряду в Україні), щойно 5 травня 1919 р. тобто після того, як папський нунцій у Берні, Екселенція Маліоне повідомив 31 березня шерж-д’аффера УНР д-р Є Лукасевича про згоду Святішого Отця Венедикта XV приняти графа Михайла Тишкевича як представника України при Його престолі.

Акредитація міністра Тишкевича із переданням вірчих грамот відбулася 25 травня 1919 p., під час якої представник України передав Голові Вселенської Церкви меморандум у справі переслідування українського священства, інтелігенції та всього католицького населення на окупованій вже частинно Галицької Держави польською адміністрацією.

Результатом авдієнції українського представництва при Апостольській Столиці була дуже знаменна відповідь державного секретаря, (тобто міністра закордонних справ кардинала Ґаспарі) із висловами привіту та благословення урядові директорії УНР та всьому українському народові на чолі із Головним Отаманом Симоном Петлюрою. Лист був висланий на руки ґрафа М. Тишкевича 16 червня 1919р.

Цей же історичний документ важливий тим, що Святіший Отець визнав незалежність Української Народної Республіки саме в моменті, коли в Україні були випадки жидівських погромів та з приводу цього шаліла антиукраїнська та анти-петлюрівська пропаганда світового жидівства по столицях Европи.

Ці факти не могли бути невідомі апостольській столиці, яка з визнаванням де юре, чи де факто новоповсталих держав є дуже обережною та акуратною. Тому ми можемо радіти із факту, що в найтяжчий момент нашої закордонної діяльности, Апостольська Столиця подала Україні допоміжну руку своїм авторитетом та визнала ґрафа М. Тишкевича (одного із найбільш достойних наших дипломатів-послів закордоном), як представника національної української держави на чолі із Симоном Петлюрою.

Текст цього цінного листа, адресованого до Головного Отамана та Голови Директорії УНР з датою 16 червня 1919 р. в скороченні був ось який:

Ексциленціє:

Святий Престіл отримав Грамоту, якою Ваша Ексцеленція інформує, що Директорія У.Н.Р. призначила ґрафа Михайла Тишкевича на Голову надзвичайної української дипломатичної Місії при Святому Престолі. Дякуючи Вашій Ексцеленції за цього ласкавого листа, я зі свого боку можу запевнити, що Святий Престіл визнаючи як належить благородство характеру української нації, піднесе свої молитви за її щастя в твердому переконанні, що право самовизначення, вже визнане для інших націй, які належали до колишньої російської імперії буде визнано також і для України.

Користаюся з радістю цією нагодою, щоби передати Вашій Ексцеленції вислови моєї найглибшої пошани …

25 травня р. Б. 1919-го.

Тут можна ще додати, що урядове визнання де-факто[1] державности України повстало не лише тому, що вся атмосфера в Апостольській Столиці була прихильна українській державницькій справі, а й тому, що в цей же час у Царгороді ішли теж намагання посольства УНР добитися признання як державности Української Народної Республіки так й Автокефальної Української Православної Церкви в Україні. Про ці справи ішли звідомлення від папського делегата в Царгороді кард. Дольчі до Риму.

Як нам відомо 9 березня 1920 р. письмом від містоблюстителя царгородської патріярхії, УНР була визнана державою та із правами на встановлення своєї незалежної, тобто Автокефальної Української Церкви.

В листі до посла Української Народної Республіки проф. Олександра Лотоцького містоблюститель Доротей висловив «горячу прихильність Матері Церкви до благочесного українського народу… та усім достойникам членам уряду, як і всьому українському народові молитовне благословення Матері Великої Церкви Христової … випрошуючи благодать Господа нашого для всіх Ваших трудів».

В листі із літа 1919 року патріярший лист до посла О. Лотоцького висловив ще:

«…благочеснішому українському народові свою гарячу любов та батьківське співчуття з приводу всіх страждань, яких одержав він за час світової війни».**

Для Святішого Отця Папи Венедикта XV всі українці без різниці обряду були також «його дорогими дітьми», як висловився Святіший Отець в час авдієнції нашої делегації 30 березня 1920 року.

Знаменним теж є факт, що в Римі й Східня Конгрегація на чолі із їх Ексцеленцією кардиналом Маріні незвичайно прихильно ставилася тоді до української справи, як в політичному так релігійному аспектах.

На прохання Української Місії Святіший Отець погодився інтервенювати через ватиканського представника в Парижі прелата (монсіньйора) Черетті в українській справі. Одначе інтервенція не мала успіху тому, що антанта тоді респектувала конкретну мілітарну силу та союзника білу Росію.

Через складність українських справ на мировій конференції в Парижі український уряд був приневолений перенести службово на пост посла тамже із вереснем 1919 р. ґрафа Тишкевича з Риму. Ватиканського представника УНР заступав до 17 листопада 1919 р. секретар представництва маґістер прав Микола Лучинський, якому прийшов на поміч новоіменований урядом УНР міністр, галицький чернець редемторист й священик, капелян УГА, заступник міністра міжнародних справ галицької держави. Отець Бон зайняв місце графа М. Тишкевича, як його дотогочасний радник в Представництві незважаючи на факт, що сам він не був українцем, а по національності флямандцем. Перейнятий ідеєю української державности, політично став українським патріотом та незвичайно корисним в закордонній службі й через знання французької мови. Секретарем Представництва УНР при Ватикані в цей час був Петро Караманський, який зайняв місце уступаючого секретаря М. Лучинського 5 січня 1920 р.

Проф. Михайло Тишкевич, відходячи з Риму, залишив по собі гідно поставлений авторитет України, як христіянської нації з правами на таку самостійність, яку вже тоді мала католицька Польща, Литва та Мадярщина. На Тишкевича підвалинах розбудував українське добре ім’я та справу новий представник міністр о. Франц Ксаверій Бон, який склав свої вірчі грамоти державному секретареві ексцеленції Гаспарі в грудні 1919 р.

Акредитація нового дипломатичного представника України була прихильно нотованою римською та ватиканською пресою.

Завданням о. Франца Ксаверія Бона було:

1) добитися призначення в УНР дипломатичного представництва (нунціятури) для уложення нормальних взаємин між всією християнською Україною та Ватиканським центром католицького світу,

2) при помочі авторитету апостольської столиці одержати від італійського Червоного Хреста допомогу санітарно-медичного характеру для скровавленої та безпомічної напів-тифозної української армії, яка захищала частинно Европу перед походом большевицької Росії,

3) дістати завдяки інтервенції апостольського уряду санітарну допомогу для 80 тисяч українців полонених, бувшої австро-угорської армії в трьох таборах в Італії,

4) гідно інформувати, як вселенський уряд так і акредитованих в Святому місті представників інших держав про стан в Україні в політичному та стратегічно-військовому аспекті, обороняючи право України на незалежність. Із взаємин із послами Апостольської Столиці найкращими були із литовським, фінляндським і чеським послами.

5) існувала ще й ідея з часу урядування в апостольській столиці міністра Тишкевича створити в Римі центр досліду і навчання під назвою «Академії України», подібно як такі академії мали Англія, Еспанія, Франція та згодом і Польща.

16 лютого 1920 року Апостольська Столиця іменувала свойого досвідченого дипломата о. прелата Джованні Дженоккі першим апостольським делегатом покищо з титулом візитатора для України, предаючи 100.000 лірів на закупи їм ліків і безпосередню допомогу бідним і раненим в Україні. Посланник Дженоккі мав стати в обороні Української Католицької Церкви в Галичині, яка згідно із меморандумами Української Місії з 25 травня, грудня 1919 p., 22 лютого та 30 березня 1920 р. зазнала велику кривду від польської окупаційної влади. Було тоді арештовано понад 9 тисяч визначних провідників української інтелігенції, 600 священиків та монахів, засланих в концентраційні табори біля Варшави, Кракова та у Львові.

5 березня та 18 березня 1920 р. були влаштовані урядові приняття для представника римського Папи українською дипльоматичною Місією. Перше відбулось в приміщенні українського представництва в пансіоні Санта Катеріна. Друге одному із найбільш елегантних пансіонів у Римі при участі всіх майже найчільніших осіб: міністрів, кардиналів, прелатів ватиканського уряду та дипльоматів-послів Литви і Фінляндії.

7 квітня 1920 р. апостольський представник для України подався в Україну в асисті українського відпоручника президента представництва УНР у Ватикані, який супроваджав о. Дженоккі до Відня, де їм на зустріч вийшла з привітанням 15.000 українська місцева громада, на чолі із повним складом посольства УНР та галицького уряду. В Варшаві склалися умовини так, що польський уряд не дозволив апостольському представникові відвідати Львів, поставивши спершу вимогу представникові Ватикану о. Дженоккі поїхати з Варшави в столицю УНР — Київ та звідсіль до Львова. Через мілітарні операції тоді на сході Европи не можливо було здійснити цю намічену подорож, через Київ у Львів.

У Ватикані українське дипломатичне представництво існувало ще до літа 1920 року, ведене секретарем Петром Карманським. Вдалося одержати за цей час від папського Червоного Хреста 10 скриньок, вартості 8.000 лір лікарств, які передано негайно українському Червоному Хрестові у Відні для дальшої висилки для української армії. Тут треба згадати, що частину медикаментів закупив був гурток наших пань-урядничок дипломатичного представництва УНР при Квіриналі, зрікаючись частини своїх платень в користь допомоги скровавленої армії.

Від літа 1920 року почався черговий процес упадку державности України а 21 листопада 1920 року фактично перестала існувати Українська Республіка в територіяльному розумінні. Недостача фондів та конфлікт з приводу варшавського договору, за яким Галичину відписано Польщі, не дозволила продовжувати чинності дипломатичному представництву УНР при Святішому Престолі. Одначе сам факт існування державної репрезентації при апостольському уряді та атмосфера, в якій укладалися взаємини між самостійною українською державою та Ватиканом, повинні служити прикладом для сучасного Ватикану, як належить розуміти українську справу, що лиш єдиний, що може гідно нормувати взаємини Апостольської Столиці із цілим сходом Европи. Здається іншого виходу не має.

«Академія України» повстала під скромнішою назвою заходом Митрополита Слуги Божого Андрея щойно в 1932 р. але в такому виді, як про це мріяв посол Української Народної Республіки ґраф Михайло Тишкевич, стала дійсністю за нашого, вже сучасного Патріярха Йосифа Сліпого.

Дипльоматичні взаємини України з Апостольською Столицею це одне із важних фактів цілої системи дипломатичних взаємин нашої держави, які (на протязі 1917-1921 років, в характері посольств, конзулятів) простягалася на 35 держав світа, а в час урядовання дипломатичного представництва УНР у Ватикані українських посольств, місій або консулятів з дипломатичними уповноваженнями було акредитованих в столицях Европи.*** Ватикан належав до числа цих авторитетних держав, куди треба було вислати найкращого посла, якого можна акредитувати у цей час. Україна була зайнята затяжною війною з Росією, за збереження своєї державності. Незважаючи на факт, що українська держава була в абсолютній більшості православного обряду, однак постава Києва до Апостольської Столиці, була розцінювана з гідністю, як пристало у цей час українській нації в її тяжкій мілітарній та політичній ситуації.

Тут представлений огляд цих взаємин є лише резюме більшого формату праці із різними документами, знимками та точними датами, яку то працю може пощастить видати окремою публікацією в 1000-ліття християнства Русі-України.




[1] Через антантську анти-українську політику, хоч в дійсності взаємини були де юре хоч без офіційного вияву на зовні.

** Олександер Лотоцький: «У вселенському патріярхаті в Царгороді». (Праці Українського наукового інституту т. х, кн. 5, Варшава, 1939, ст. 94

*** В Австрії, Азербайджані, Баварії, Білорусі, Чехо-Словаччині, Данії, Естонії, Грузії, Фінляндії, Кубані, Латвії й Литві, Німеччині, Польщі, Румунії, Швейцарії, Швеції, Туреччині та з неофіційним визнанням Анголії, Бельгії, Болгарії, Вірменії, Греції, Франції та Італії.
а) покищо з тимчасовим осідком у Варшаві
б) з осідком в Грузії і в) з осідком в Ризі.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>