Дивне і незрозуміле

Господи Боже!

Дивне і незрозуміле явище, чому саме ось цих слів, що нижче подаю, ми, миряни, не чуємо від наших ієрархів.

Вони ж пасуть рідне стадо! Чого вони не подають того духа-живучости, що є так потрібний в нашій Церкві. Куди вони фактично ведуть своє стадо?!

«Слухайте тому з глибокою пошаною і з дитячим послухом вашого Патріярха. Він не є мертвий. Його душа в руках Божих, і ніяке терпіння його більше не може торкнутися. Час бо настав, що він із Сином Чоловічим буде прославлений. Бо прозвучав голос з неба: «Я прославлював і надалі буду прославлювати!». Ваш Патріярх сяє ясно. Він судить поган і панує над народами. Так слухайте його, бо він далі проповідує у своєму Завіщанні, у цьому благородному, а разом з тим потрясаючому документі, що він вам залишив як останній свій Заповіт. Якщо цей Заповіт не буде у кожній українській родині, кожним українським священиком і кожним українським єпископом знову і знову читаний, роздумуваний, взятий до серця, підтверджений, виконаний, якщо тим Заповітом не будете жити, тоді я побоююся, що Українська Церква не була гідною такого Пастиря. Нехай це не стане дійсністю! Тому, осиротіле стадо Йосифа Сліпого, слухай його голосу, довіряй його заступництву, виконуй його Завіщання, плекай твоє християнське родинне життя, твою мову і твою прегарну Літургію».

Це уривок з проповіді о. Веренфріда ван Страатена на поминальній Службі Божій за Патріярха Йосифа Сліпого в сороковий день смерти.

Проповідь, яка потрясає душею, умом і цілим єством. Лише камінь-серце не зможе почути її глибокого змісту!

Голос чужинця Господь уживає —
Синів України взиває,
В Христовій любові руки з’єднати,
Матір-Церкву свою рятувати!
О, Вкраїни сини!
В Церкві ж рідній обличчя своєї краси,
Як смієте маску на неї вдягати?!
Сотворив Бог народи і дав таланти,
Щоб Господа славили ними.
О, Вкраїни сини!
Кому ж віддаєте ви таланти свої?
Чи не чуєте в серці вини?!
Кажете ні —
Тоді ваші серця кам’яні!!!
Де Христова любов —
Там каменя в грудях нема!
Там ціль є одна,
Щоб жив народ,
Щоб Церква рідна жила,
Щоб народу душа —
В рідній Церкві цвіла!
Зійшли ж, Господи, нашим Владикам
Свого ліхтаря.
Щоб таланти свої позбирали
І на славу Тобі, о Ісусе,
В рідній Церкві їх все помножали.
Де Христова любов
У серцях процвітає,
Там рабства нема!
Там відвага у душах палає.
Щоб народ будувать,
Щоб народ піднімать,
Щоб собою він міг
Перед Господом завжди стоять!
Зішли ж, Господи, нашим Владикам
Свого ліхтаря.
Щоб таланти свої позбирали
І на славу Тобі, о Ісусе,
В рідній Церкві їх все помножали,
Щоб Церква Вселенна Твоя
Усе більше і більше красою сіяла,
Лише ж бувши собою —
Можна повну красу з себе дати…

Наш Патріярх був вповні собою, і скільки він тої краси вніс у свою Церкву. Дійсно дивне і незрозуміле, чому чужинці це пізнають, а свої такі недозрілі.

Хочеться тут сказати словами Христа-Спасителя: «Бо серце в цього народу затовстіло. Вони на вуха тяжко чують і зажмурили свої очі, щоб не бачити очима і вухами не чути і не зрозуміти серцем та не навернутись, щоб я зцілив їх» (Мат. 13, 15).

Так, це правда, післав нам Господь дар спеціяльний в особі Патріярха Сліпого, дар Велетня-Духа! Який душею, серцем, розумом і всією своєю силою віддав себе на службу Богові, щоб таким чином навертати на стежку правди свій убогий духом нарід і зціляти його. Та скільки синів і доньок відкрили свої очі й вуха і побачили і почули оте все необхідне для росту і розквіту?

І знову запит у думці, що є, Господи, з нашими Владиками? Чому вони не практикують:

«Просіть, і вам дасться,
Шукайте і знайдете,
Стукайте, і вам відчинять».

Адже ж це слова Господа-Ісуса, і вони ж їх завжди проповідують.

Уявім собі, якби наші Владики стукнули в ті двері, в які потрібно, всі разом, який би то гучно-сильний стукіт був!

Я певна, що його почули б не тільки в Римі, а в цілім світі! І відкрились би двері, а тоді, якби залунало із їхніх сердець в одному любов-акорді прохання-домагання права для рідної Церкви рядити в своїй хаті по-свойому. Чи думаєте, що той стукіт і той голос не супроводив би сам Дух Святий, і хто б міг устоятись проти такої любов-сили?

Трудившись всеціло для своєї Церкви і народу, наш Патріярх Йосиф напевно мав у серці своєму оці слова: «Брати його, гадав собі, розуміють, що Бог його рукою давав спасіння їм, але вони не зрозуміли!» (Діяння апост. 7, 25).

І хочеться крикнути з повної сили: «Мужі ви ж, брати, чому один одному завдасте кривди!» (Діяння апост. 7, 26).

О, як було б відрадно мирянам почути від наших ієрархів, що вони один другому врешті в мирі й любові сказали прилюдно: «Дбаймо, отже, запопадливо про те, що веде до миру та до взаємного збудування» (Св. апостол Павло до Римлян 14, 19).

Молімося всі щиро, усердно з вірою, молімся щодня в тому наміренні, і Господь нас почує і станеться чудо, бо в такій ситуації, в якій ми тепер знаходимось, нам таки потрібно чуда!

Молитва у кріпкій вірі, щиро з серця висловлена, падає горючою стрілою в погаслі серця і запалює вогонь, палить байдужість і кличе до правдивого життя.

Вірмо! Молімся щодня в тому наміренні й сміло діймо на кожному кроці, де тільки маємо нагоду. Не запалюймо вогню ненависти брат до брата, а запалюймо вогонь любови, що спалює всяку ворожнечу в серці, щоб серця наші бились в одному акорді і творили чудову симфонію, на славу Богові і рідній Україні!

Вірмо! Молімся! І зріло борімся! Будьмо гарячими і послідовними в нашій боротьбі за право бути собою! Не остигаймо, не робімся літеплими!

Щоб Господь, бува, не сказав нам оце: «Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був або гарячий! Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст моїх».

Не думаю, що хтось бажає цього своїй рідній Церкві. Христос наша сила! Кличмо Його щодня до помочі.

Мотря Фаринич

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt