Дивні діла твої, Господи… *

(До питання Надзвичайного Синоду українських єпископів)

Після того, що сталося на наших очах з Українською Католицькою Церквою від її формальної ліквідації, на жаль руками т. зв. Російської Православної Церкви на чолі з патріярхом Алєксеєм, які ховались за більшовицьких кадебістів по через ватиканські залицяння з атеїстичною Москвою, в якому наша Церква була тим м’ячиком, яку викори­стовували, як тільки бажали і кінчаючи найновішими подіями можна тільки сказати незаперечні слова — дивні діла Твої Господи!

Заповіджений і скликаний Папою Іваном Павлом II у порозумінні з Патріярхом Йосифом Синод українських єпископів викликав широке зацікавлення світової преси, яка подавала на своїх сторінках стосовну інформацію, а ще більше відгукнулась на його вислід. На якийсь короткий час наша Помісна Українська Католицька Церква знову стала у світлі світової опінії. Деякі статті й уривки чужинецьких газет містимо на іншому місці. Звичайно, українська сторона багато сподівалась від цього Синоду, що тривав від 24 до 27 березня 1980 р. Наради відбувались у Ватикані. З української сторони були великі надії, на поправу відносин між Головою нашої Церкви Патріярхом Йосифом і Апостольською Столицею та вирішення важливих питань нашої Церкви. Таким вітром надій, віяло з патріярших кіл у Римі. Значить були для цього причини. До тепер щось подібного ніколи не було. Отже були всі дані сподіватись кращої ситуації для нашої Церкви.

Ще добре Синод не розпочався, як з різних сторін наспівали настирливі питання: чи є якісь вістки з Риму, що там рішили, над якими справами радять, яка в цьому буде роля Папи Івана Павла II, чи буде визнана помісність і т. д.? Деяка чужинецька преса на своїх сторінках писала, що на Синоді також будуть заступлені наші владики з України, що не відповідало правді. Поруч з цим так поволі просочувались вістки, що буде головною проблемою нарад Синоду. Була мова про вибір заступника для Патріярха Йосифа. І тут знову насувалась низка різних питань, а на першому місці стояло — кого виберуть? Звичайно в цій ситуації мирянські кола бажали бачити на цьому місці когось хто все був поруч Патріярха Йосифа, допомагав у реалізації патріярхату нашої Церкви та активно піддержував ідеї Патріярха Йосифа. Логічно, серед мирян була така опінія, хоч ніхто її ні не проголошував і не поширював, це був спонтанний вияв думання.

Треба підкреслити, що більшість серед мирян сподівались, що цим заступником буде той кого поставить Патріярх Йосиф. Були також такі, які думали, з причини, чи без причини, що цим заступником напевно буде митроп. Максим Германюк. Очевидно тут мала деякий вплив промова митрп. Максима на Синодальних нарадах у вересні 1979 р. у Римі, що була друкована в українській пресі. При цьому забувалось, що митрп. Максим не в один критичний момент ставань і змагань нашої Церкви за її історичні права над сподівання підводив. Це траплялось не раз і не варто тут цього вичисляти, але слід підкреслити, що коли б Владика Максим був не в одному зайняв інше становище, як він занимав, то напевно ситуація нашої Церкви була б іншою. На жаль Владика Максим не стояв у фарваторі змагань за історичні права нашої Церкви, радше піддержував куріяльні позиції та Священної Конґреґації для Східних Церков. Це був стан фактичний. Ми, це все пам’ятаємо, бо відбувалось на наших очах, але незалежно від цього багато серед мирян готові були все забути і Владику Максима приняти з відкритими руками на пості коадьютора Патріярха Йосифа.

Чи в цьому був би справді реальний підхід до розв’язки питання? Слід мати на увазі, що Владика Максим знає дуже добре нашу ситуацію, так церковну, як і національну, бо він же з часів націоналістичного періоду. Чому в роки змагань нашої Церкви за свої історичні права старався допасовуватись до неприхильного нам табору. Чому? Хай собі читач сам дасть на це відповідь. Прошу читачів не потрактувати моїх зауважень по відношенні до Владики Максима, як акцію проти нього, але тільки ствердження фактів.

Поруч цього також належить зауважити, що в комплексі змагань нашої Церкви за її історичні права на чолі з Патріярхом Йосифом не всі наші владики стояли на висоті своїх завдань і це також виразно було видно під час останнього Синоду, що його скликав Папа Іван Павло II. Вони не були спроможні скористатись з прав нашої Церкви. Ці права були, їх тільки треба було взяти і ними користуватись. Коли ми самі не спроможні собою рядити, то роблять це інші за нас і їх ми послушно слухаємо. На жаль так було. В наслідок такої ситуації наша Церква знайшлась у певному імпасі. Тут вина в першу чергу за нашими єпископами.

На цьому місці нам треба виявити деяку вдячність Папі Іванові Павлові II, який своїм доброзичливим потягненням — скликанням в порозумінні з Патріярхом Йосифом Синоду українських єпископів вивів нашу Церкву з імпасу, і підсилив її підтяті крила. Звичайно потягнення Папи Івана Павло II має вагоме значення для нашої Церкви в її сучасному й майбутньому. Папа до якоїсь міри пов’язав проблеми розтерзаної Помісної УКЦеркви, але тільки частинно.

Скликання Надзвичайного Синоду українських єпископів було великою несподіванкою. У зв’язку з цим з різних сторін повівали вітри з добрими й надійними вістками. Говорилось про зміни, а зокрема корисні зміни для нашої Церкви. Коли на цьому тлі продісталась перша, несподівана вістка, що на коадьютора Патріярха Йосифа обрано митрп. Мирослава І. Любачівського, ця вістка в перших хвилинах виявилась «траґічною». Ця «трагічність» полягала в тому, що ніхто на щось подібного не був приготований і навіть не міг собі уявити, що щось подібного могло статись. Очевидно у пам’яті мирян ще не затратився посмак промови, яку Владика Мирослав Любачівський виголосив після інсталяції на митрополита у Філядельфії. В цьому полягала ця «трагічність». Під цим вражінням проходили дні і з ними появлялись нові відомості про перебіг нарад Надзвичайного Синоду. Стало відомим, що було більше кандидатів, як трьох, що бажали бути вибраними на коадьютора Патріярха Йосифа. Різними шляхами вони змагались, щоби це місце осягнути. Шукали помочі й піддержки в різних ватиканських інституціях. Наскільки кому це помогло трудно сказати. Остаточно було усталено трьох кандидатів. Як довідуюсь з достовірних джерел, то Патріярх Йосиф висунув кандидата на коадьютора архимандрита монашого чину Отців Студитів о. д-ра Любомира Гузара. Можна було сподіватись, що учасники Синоду приймуть пропозицію Патріярха Йосифа. На жаль у них такого відчуття і зрозуміння не було. Поруч з тим було висунено ще двох кандидатів: митрп. Мирослава Любачівського і єп. Мирослава Марусина. Здається, що це не сталось без деяких впливів одної з ватиканських конґреґацій. В тайному голосуванні митрп. Мирослав Любачівський одержав шість голосів, себто більше за двох інших і Папа Іван Павло II номінував його коадьютором для Патріярха Йосифа. Дивні шляхи були, але на жаль вони були.

Якось так склалось, що вся увага навколо Надзвичайного Синоду українських єпископів була звернена на особу митрп. Мирослава Любачівського, правда особа має також важливе значення, бо від неї багато залежить, але поза тим на Синоді були стверджені інші істотні й суттєві факти, які мають визначальне значення для нашої Церкви.

1. Ще раз офіційно потверджено, що Патріярх Йосиф був і є Главою Помісної Української Католицької Церкви, що включає нашу Церкву в Україні і діяспорі. Ще не так давно обмежувано юрисдикцію Патріярха Йосифа тільки до Львова. Що нам на це тепер скаже єп. Августин Горняк і його приклонники як також Ватикан.

2. Вибір коадьютора з правом наслідства на Львівський Престіл, як голови Церкви вказує, що не обов’язково наслідник Патріярха Йосифа мусить бути в Україні. І в цьому питанні нас переконували про протилежне. Значить все є можливе.

3. Потверджено, що Голова нашої УКЦеркви має право скликати Синоди за згодою папи, скільки буде потрібно. До тепер такі скликувані Синоди були заперечувані, а згодом взагалі було заборонено Патріярхові Йосифові збиратись на наради, як Главі Церкви, з своїми єпископами. Чому тоді було не можна й існували заборони, а сьогодні можна і не має заборон? Цікаво, яку відповідь мають на це наші і ватиканські легалісти.

4. На Надзвичайному Синоді українських єпископів визнано помісність нашої УКЦеркви і тим самим створено інституцію, яка має свою проекцію в майбутнє. Постає питання чому не можна було цього зробити вчасніше.

Поруч повищого постає питання, — пригадуємо собі, що відмовляючи нашій Церкві піднесення її до гідности патріярхату і визнання помісности Папа Павло VI писав, що не може цього зробити з історичних пасторальних і канонічних причин. На жаль, це нам не раз повторяли і підшептували з церковних амбон, мало цього, ще твердили, що нам це не належиться.

Запитаймо, що сталось від тоді по сьогодні, які заіснували зміни в історичній пасторальній і канонічній площині? Дозволю собі з певністю сказати, що дослівно ніякі. Ці перешкоди, які нам все повторяв Папа Павло VI не мали найменшого обоснування, вони були тільки камуфляжем для розвитку й продовження діялогу Ватикан — Москва.

Від тоді по сьогодні сталась одна засаднича зміна — на місце попереднього Папи Павло VI, що був архітектом діялогу з атеїстичною Москвою прийшов новий Папа Іван Павло II. Це є одна і одинока зміна. Все що Папа Іван Павло II каже стає канонічним законним і найголовніше безспірним!

Це, що сталось є повчаючим для нас всіх, а в першу чергу для деяких наших владик, священиків і деяких монаших чинів. Чи не смішно, що власне ті єпископи, які обмежували юрисдикцію Патріярха Йосифа до Львова, а не зрозуміло і дивно, чомусь побивались за цим постом, шукаючи підпори у ватиканських чинників? Блаженніший Патріярх Йосиф не раз говорив і підкреслював, — що тут не ідеться про особу, що йому слави не потрібно, бо якщо б був бажав, то міг був давно мати і не потребував терпіти вісімнадцять років каторги. Йому ішлось про українську Церкву — помісність для нашої Церкви, яка не вимірюється життям одної людини, але залишається на завжди. За цю інституцію змагався Патріярх Йосиф через весь час побуту тут у вільному світі по сьогодні. Інституція одержала своє визнання, але вона мусить бути творчо діюча. Терпеливо зачекаймо і побачимо, чи ця визнана інституція стоїть на твердих ногах. Недалеке майбутнє це покаже. У порівняльно-короткому часі мають бути вибрані нові владики. Якщо їх згідно з нашим правом, згідно з нашою конституцією вибере Синод українських єпископів під керівництвом Глави нашої Церкви то можна буде сказати, що інституція стає на тверді ноги. Така інституція заслуговуватиме нашої всесторонної моральної і матеріяльної піддержки. В іншому випадку прийдеться мирянському рухові дальше продовжати безперервно працю за привернення історичних прав нашої Помісної Церкви. Отже двері відкриті… Побачимо, як на новому пості себе виявить коадьютор Патріярха Йосифа Владика Мирослав Любачівський?

На закінчення слід підкреслити й наголосити, що без старань, ініціятиви й безперервної наполегливої праці Патріярха Йосифа та всесторонної піддержки зорганізованого мирянського руху без тих всіх часом і голосних стукань ми були б не осягнули обмеженої помісности, яку визнано на Надзвичайному Синоді у Римі. Ми миряни повинні самі для себе це сказати, не для хвальби, але для ствердження факту. Наша праця, віддана праця не пішла надаремно, колись історик церкви відмітить це у своїх аналах. Ще час на лаври не прийшов і тому ми повинні дальше проводити нашу працю, а праці у Божому Винограднику багато.

І так за Божою допомогою наш Патріярх Йосиф щасливо перейшов рубікон свого владичого сорокріччя і може бути спокійний і певний, що Церква, якою керував за неї змагався повних 40 років, як її Глава піде у віки з його духом печаттю.

На Владику Мирослава Любачівського, як коадьютора спадає велика відповідальність, але заразом святий і почесний обов’язок переняти незрівняну спадщину Патріярха Йосифа і нести її гідно, віддано і достойно до наміченої Патріярхом Йосифом мети. Це велика відповідальність, а щоб її Владика Любачівський міг гідно сповнити то йому треба буде воскресити себе не на будь-якого владику, але українського Владику, який буде віддано працювати на славу Божу добро Помісної Української Католицької Церкви і українського народу.

* Стаття написана в основному на чужинецьких джерелах, коментарях й інформаціях тому деякі подані факти можуть бути не вповні вірні. На жаль редакція ще не одержала офіційних комунікатів з Патріяршої канцелярії.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>