Екуменічна діяльність діяльність Митрополита Андрея Шептицького в Росії в 1914-1917 роках

(Закінчення з ч. 11, 12 1986 р. і з ч. 1,1987 р.)

Зоставалась Митрополитові ще одна важлива річ до полагодження для нового екзархату: його легалізація перед урядом. По столітніх труднощах і заборонах в російській імперії був сумнів у творців екзархату, чи одержиться дозвіл і право на існування католицької Церкви Східнього Обряду, чи і цим разом це не вдасться. Сталась, однак,несподіванка. Митрополит був знайомий особисто з князем Львовим (він голова тимчасового уряду по абдикації царя, прем’єр і міністер внутрішніх справ). Це знайомство, мабуть, приспішило справу. Митрополит показав свої повновласті від папи (які враз з іншими-документами при арешті забрано і перевезено в Росію!), ці повновласті уряд визнав достатніми для легалізації і її негайно новому екзархатові признано. Почалось законне життя російського католицького екзархату, будівничим якого був Митрополит Андрей. Єдиною журбою Митрополита було зібрати численних католиків на території бувшої царської Росії, між якими чимало було галичан. А далі він думав про Київ, щоб і там зробити щось для справи з’єдинення. Та і його Львів ждав на нього серед руїн війни. Митрополит рішається в очікуванні пашпорту в Петербурзі поїхати до Києва і потім до Риму, щоб там про все повідомити і здобути відповідну піддержку для початого діла. А світ, зокрема російські терени, кипіли революційними комуністичними настроями. Місяць майже по приїзді Митрополита до Петербургу приїхав (16.4.1917) Ленін із своїм штабом і почав підготовку до своєї революції деморалізацією робітничих і селянських мас. Час непевний, майбутність непевна, мир в світі не осягнений, Росія розхитана цілковито у своїх фундаментах, комунікація відбувалася з великими труднощами. Митрополит, не маючи ще потрібних документів до подорожі, залишає Петербург і їде до Києва.

ІV

В Києві, як і по всій Україні й Росії по лютневім ‘ перевороті, кипіло революційним духом із соціялістичним змістом, хоч свідомі українські діячі почали думати, як в ситуації почати діяти на користь української національної справи. Чекали на Грушевського і розчарувались, що він «не з нами», а радше з молодими соціялістами-революціонерами.[1] Почала творитись Центральна Рада. На церковному полі церковними справами нові правлячі чинники в Києві не хотіли окремо займатися.[2] Почався неспокій в єпархіях, головно з вимогами заміни архиєреїв[3], які в Україні були росіянами. В Церкві відчувся настрій до унезалежнення її від державної керми. «Коли в 1917 p., виглядало, усі обмеження були усунені, виникла виразно цілеспрямованість: від Москви і Риму незалежна українська національна Церква».[4]

Ситуація була непевна і неспокійна і при тому неприготована до нових великих днів. В такі дні приїжджає Митрополит до Києва. На жаль, не маємо з часу його побуту в Києві стільки інформацій, як з Петербургу, а ті, що є,— повні недокладностей. Ціль поїздки Митрополита до Києва була зовсім не політична, хоч Митрополит пильно студіював ситуацію, що рік пізніше можна було добачити в спільнім посланні наших галицьких єпископів (21.2.1918 — тобто пів року по його побуті в Києві).[5] Перед своїм приїздом до Києва Митрополит відвідує свого брата Олександра в Берштаді (Волинська губернія) і в Києві був тільки чотири дні. Центральна Рада запросила його на своє засідання, і він мав там промову.[6]

Увага Митрополита звернена на велике число галичан — його вірних, що опинилися по той бік фронту і не було для них опіки. Тому в Києві Митрополит займається своїми католицькими справами і потребами в першу чергу. Екуменічний терен в Києві не був приготований так, як у Петербурзі. Урядові кола Києва прийняли Митрополита холодно.[7] Тому Митрополит обмежився тільки до того всього, що помогло б праці Церкви на теренах, які ще були під окупацією російських військ. Висвятив в . Києві о. Савчака на священика і одного на піддиякона. Установив українські католицькі екзархати, даючи їм право керми над тими частинами католицьких єпархій, що ще були під окупацією. Це зроблено було і для найближчої майбутности, бо, згідно з думкою Митрополита, це могли б бути ієрархічні станиці для екуменічної праці на сумежних православних теренах. Створив також свій генеральний вікаріят в Києві для галицьких вивезених священиків і вірних та номінував своїм Вікарієм о. М. Цегельського. Також створив парафію в Києві і по його від’їзді збудовано тут малу церковцю для греко-католиків, до якої ходили на богослуження також і православні.[8]

В листі до Генерала Єзуїтів зі Львова 31.12.1917 Митрополит пише про цю церковцю в Києві: «В нас та добра вістка, що в Києві вже маємо церковцю — і в ній щодня Службу Божу, проповіді і систематична праця».[9] В іншому листі до того самого Генерала 24.2.1918 року зараз на початку пише: «Київська каплиця посвячена Христовому Серцю і в тому культі ціла надія, що унія пошириться на цілу Україну і Росію. Страшне безладдя, яке там панує, не дозволяє тепер нікого там посилати, але і в тім має : Бог свої заміри. Ми мало приготовані до тієї широкої апостольської праці, але і Бог, якого наполегливо про те просимо, дасть нам покликання, святих, які те велике діло перепровадять».[10] В Києві, отже, праця для питання єдности Церкви залишилась в руках галицьких священиків, що там опинились і які, однак, до цього складного питання не були підготовані. Посилати інших людей в ту пору було неможливо. Сам Митрополит використовує свої зустрічі з православними священиками і веде з ними розмови про питання з’єдинення Церков. Ці розмови не мають ніякого полемічного тону і проходять в дружній атмосфері.[11]

В Києві відслужив Митрополит архиєрейську св. Літургію в польськім костелі при великім здвизі народу, який вперше почув проповідь в українській мові, але полякам Києва це не подобалось і вони вимагали, щоб Митрополит проповідував по-польському, хоч Митрополит закінчив свою проповідь в польській мові для присутніх поляків.[12]

Установив також Митрополит в часі свого побуту в Києві кілька греко-католицьких парафій, окрім київської: Одеса, Катеринослав, Полтава, Кам’янець-Подільський. Все те, очевидно, для галичан і з галичан.[13]

З Києва їде Митрополит у Москву, де перебуває два дні. В Петербурзі продовжує нелегкі старання з бюрократичною російською машиною, щоб одержати врешті свій паспорт на виїзд. В свобідний час відвідує церкви Петербургу. 7 липня залишає терен своєї незвичайної місії в російській імперії, яка вже зовсім хитається у своїх фундаментах і зближається до кривавої жовтневої революції.[14]

Зробив Митрополит Андрей в російській імперії те, що в історичній хвилині міг був зробити. Його великим досягненням було створення, перший раз в історії Росії, католицького екзархату східнього обряду. Митрополит був його духовним і канонічним творцем. Події створили обставини, знайшлись приготовані десятиліттями особи, які щиро хотіли церковної єдности і об’єднання в одній вселенській Церкві. Митрополит був теж приготований до тієї місії і прагнув її сповнити щирою апостольською працею з великим ентузіязмом ще змолоду. Не мав на те багато часу, але мав для цього авторитет своєї особи, великого апостольського духа і потрібні повновласті з Риму.[15]

Не довго перетривав створений ним екзархат. Митрополитом поставлений екзарх Леонід Фйодоров писав вже по большевицькій жовтневій революції так: «Ми думали, що відідхнемо свобідно, але 25 жовтня все полетіло горі дном і ми остались при розбитих ночвах. Слава Богу за все! З большевиками, очевидно, в ніякі зносини не вступаю».[16] Жорстоке переслідування почалось 1923 року. Екзархат тривав п’ять літ з тяжкими труднощами. Екзарха Леоніда арештовано, і він помер на засланні як мученик і ісповідник. Екзархат зостався світлою історичною пам’яткою екуменічної діяльности Митрополита Андрея і створив новий досвід для екуменічної праці на Сході Европи. Чи мали б сповнитись пророчі майже слова першого російського екзарха, які сказав він як студент богословії в Анані біля Риму? «Росія навернеться тільки через Червоне Море крови своїх мучеників і великі терпіння своїх апостолів».[17]

* * *

Цей історичний нарис є замалий своїм історичним засягом, щоб на його основі можна було робити якісь принципові висновки чи й далекосяжні вказівки або оцінки екуменічної діяльности Митрополита Андрея. Для таких висновків треба брати до уваги усю екуменічну діяльність цілого його життя і його твори-писання, як це вже зробили деякі автори. Трирічний побут Митрополита на російськім православнім терені і обмежена його екуменічна діяльність були Провидінням даний Митрополитові час, наче для експерименту, в якому його мрія, бажання і молитва для справи з’єдинення православного Сходу могли практично здійснитися.

Митрополит застав вже першу підготовку ґрунту і сприятливу атмосферу до організації підвалин для з’єдиненої з Римом російської католицької Церкви. Коли згадую «атмосферу», ніяк не маю на думці політичної ситуації, яка все співдіяла в усіх попередніх історичних «уніях» (і ніколи позитивно), втягаючи із собою в гру, очевидно, різні політичні чинники. Упадок царату і російські революції безпосередньо не мали впливу на дію Митрополита у створенні екзархату, за винятком легалізації перед урядом нової ієрархії. При тому теж можна б сказати, що в тій важній історичній російській «унії» немає ніяких подібностей під всяким оглядом з Берестейською Унією з 1595 р. (участь польських латинських ієрархів, участь Риму і ін.) Це було діло виключно Митрополита Андрея і з його духа печаттю. До цього післало його дивними дорогами Провидіння, вживаючи його великого ентузіязму, оптимізму і відваги для справи з’єдинення християн.

Хоч експеримент довго не тривав, але він дав Митрополитові нові екуменічні засади і на пустому ще католицькому екуменічному полі це були цінні вказівки, за якими пішли ентузіясти Заходу, а згодом, сьогодні й Рим: уникання полемічних, догматичних дискусій і юридичних формальностей, намагання базуватись радше на одній вірі Церкви перед роз’єднанням і на Літургії, яка є вчителем віри, оформлення ієрархічного проводу, ніякі політичні чи звітові цілі, а тільки Христова любов, що наглить до спільного діялогу, помочі і взаємного розуміння і пізнання. Пізніше Митрополит висловить це все у своїх писаннях.

Діяти для з’єдинення серед своїх братів в новій польській дійсності йому не дозволили. (На жаль, із скритих політичних мотивів!). Від Митрополита не хотіли вчитися. Про екуменізм Митрополита в екуменічних творах і діялогах не говориться. А його діяльність в Росії в часі Першої світової війни є корисною лекцією екуменізму.

(Кінець)

[1] Д. Дорошенко, Мої спомини про недавнє-минуле, Мюнхен 1969, ст. 87.

[2] Микола Чубатий, Митрополит Андрей та православний світ, у збірці «Про Великого Митрополита Андрея», Йорктон 1961, ст. 53.

[3] Митроп. Евлогій, цит. те., ст. 289. Митрополит Василь Литовський, Відродження Церкви в Україні 1917-1930, Торонто 1959, ст. 14-15.

[4] Rudolf Armstark, Die Ukrainische Autokephale Ortodoxe Kirche, Würzburg 1982, p. 38.

[5] Посланє Паcтирске, Львів 1918, ст. 6: « Від хвилі упадку царату, переворотів в Росиї і признаня цілим сьвітом Українського народа за нарід самостійний відмінний від великоруского, став ся неможливий той розділ в народних понятях, який ділив наше духовеньство до війни». (Натяк на москвофілів в Галичині).

[6] Царський В’язень, цит. те., ст. 49. М. Чубатий, цит. те., ст. 53.

[7] М. Чубатий пише, що і нечемно (Винниченко!), цит. те., ст. 53.

[8] С. Korolevskij, op. dt., рт. 143.

[9] АП, т. IV, к. 216. В листі до Генерала єзуїтів (Львів 24.8.1918) Митрополит пише: « Рух росте на Україні, можна вже говорити про рух на користь унії. Недавно писав до мене один священик (православний) в імені 29, які хотять прийняти Унію. То добрий початок. Та одне на перешкоді тільки, що тепер кожний рух дуже утруднений, а висилання місіонарів принайменше в достаточній кількості унеможливлена». АП» т. IV, к. 221.

[10] АП, т. IV, к. 217.

[11] Диакон Василій, ЧСВ, цит. те., ст. 340.

[12] С. Korolevskij, цит. те., ст. 143.

[13] М. Чубатий, цит. те., ст. 53.

[14] В творі «Царський Вязень» змішана хронологія. Автор говорить про петроградський Собор по приїзді Митрополита з Києва. Див. ст. 53 цього твору.

[15] Конечна бодай одна увага про цей незвичайний ентузіязм Митрополита Андрея на екуменічнім полі. Цей ентузіязм не дуже подобається українцям, бо ж ним Митрополит працював для духовного добра наших ворогів а Півночі… Не подобався і не подобається ця ревність Митрополита і багатьом особам на Заході і в причиною до твердих чи іронічних критичних уваг про особу Митрополита. Як уже сказано було, Митрополит дивився на екуменічну працю а точки зору церковного, Христового, як щирий Христовий пастир в дусі св. Павла, а коли вже кому таки мила якась політична «конюнктура», тоді відповідь єдина з досвіду української історії: навернення Росії до католицької єдности не довело б до такої політичної карти Европи, якою вона є сьогодні. Палким і живим оптимістом у діді екуменізму Митрополит Андрей не був одинокий. В Европі було їх кількох, між ними бельгієць Бодуен, якого сьогодні називають предтечею II Ватиканського Собору в ділі екуменізму, виправданим пророком і ін. А був він за свої ідеї осудженим во своя дни… Кардинал Суенес каже, що «екуменізм був його (Бодуена) єрессю…». Його абат так пише про нього: “A man with a very sanguine temperament, he has an extremely lively imagination. He becomes enflamed for his ‘projects'; he only sees in them the favorable sides and loses the possibility of understanding the other considerations. When he begins the realization of a project, he pushes it with a will that knows no obstacles. It is for this reason that he sometimes lacks equilibrium”. Sonya A. Quitslund, op. c. p. 108. “Inebriated as he was with the love of God and marked by an intense compassion for his fellow man, Beauduin had an insatiable thirst for unity. At first envisaged in rather narrow lines and somewhat hesitantly, unity soon became the predominant passion of his entire life.” Ibid. p. 241. На жаль постать Митрополита як екуменіста не знайшла такого самого місця в сучаснім екуменізмі як Бодуен. Деякі коментатори та історики не знають нічого про апостольську психіку Митрополита і духа часу, в якому він жив і творив. Подібності між Бодуеном і Митрополитом чималі.

[16] Диакон Василій, ЧСВ, цит. те., ст. 344.

[17] Carlo Gatti, Chullo Korolevskij, I riti e le Chiese Orientali, Genova 1942, p. 903.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>