Екуменічна діяльність Митрополита Андрея Шептицького в Росії в 1914-1917 роках*

Від ХVІ сторіччя Росія була постійним притягаючим тереном для різного рода місіонарів, паломників і «туристів», що не лише цікавились її духовістю, християнським життям і Церквою, але й хотіли лишити в ній свій слід, вплив чи й якусь переміну. Протестанти і кальвіністи із сусідньої Польщі і Литви висилають своїх проповідників і міністрів (служителів), щоб зискати Росію для Реформації; латинська Церква в Польщі по своїй швидкій перемозі над протестантизмом спалахує жаром ревности навернути Росію до католицької єдности і робить в тім напрямі постійні спроби при різних нагодах; греки ідуть в Росію вчити її обряду і просити милостині; Україна з Києва висилає і дає стало своїх вчених, щоб просвічувати свою бувшу колонію з часів Володимира усім тим, що присвоїли Київ із Заходу, головно у схолястичній богословії. В XIX сторіччі в екуменічних цілях Росію починають навіть відвідувати англікани.[1] Усі тії «путешествія» продовжувалися до Першої світової війни і залишили в російській Церкві і богословії різні впливи, ферменти і навіть кризи, хоч сподіваних вислідів з намірів тих «місіонарів» не було багато, коли не враховувати Берестейської Унії на теренах України в ХVІІ ст., якої Церкву вже тоді Росія собі привласнювала.[2]

Митрополит Андрей Шептицький належить теж до того великого ряду «паломників», що відвідували Росію, хоч його мотиви були в дечому інакші в часі його відвідин і побуту в Росії і стали вступом до його короткотривалої праці в Росії в 1914-1917 роках. Тією діяльністю став він предтечею екуменічного руху XX ст. на Сході, маючи в ньому досвід з першої руки.

Їде Роман Шептицький перший раз в Росію в 1887 році. Причин тієї поїздки було кілька. Дід Романа Шептицького перейшов на латинство і тим вступив у польський табір. Батько Романа відкрив йому його дійсне русько-українське походження, розказуючи про свій славний рід Шептицьких на основі родинних портретів, які висіли в родинному домі графа у Прилбичах. Ці портрети і коментарі батька торкнули вражливу уяву Романа. Перед ним були його великі предки на галицькому митрополичому престолі: Митрополит Лев (1748-1778) — будівничий собору св. Юра у Львові і сумежних будинків; Атанасій Шептицький (1713-1746) — єпископ Перемишля, а потім Львова; Варлаам Шептицький — архимандрит Унева, 1668 р. і потім єпископ Львова — перший з родини Шептицьких — уніят. Це минуле з портретів і оповідань батька зродило в молодого Романа бажання піти слідами прадідів і вернутись до свого народу і своєї Церкви і стати їм на службу в священичому і монашому чині.[3] Постійними гостями в його хаті були єзуїти, від яких Роман довідувався про їхнє велике бажання навернути Росію, де працювали вже єзуїти-росіяни з добрими зв’язками з католицькими науковими колами в Парижі. Такими були Іван Гагарін, Іван Мартинов, Євгеній Балабін і Павло Пірлінг. їхні наукові праці, журнали, полеміка, катехізми для Росії були поважними екуменічними здобутками і славою єзуїтів.[4]

Вже як студент хоче Роман побачити Україну і Росію, хоче побачити широкий горизонт східнього обряду поза Галичиною. Батько радий цьому, бо вважає, що повна зустріч із східнім обрядом і його ситуацією поширить думку Романа про християнство, життя і світ^ Роман вже раніше думав про Україну і Росію.[5] Його відвідини дали йому багато, головно із зустрічей з істориком Володимиром Антоновичем в Києві і російським філософом Володимиром Соловйовим в Москві. Ця візита молодого Романа мала на нього вплив, бо коли рік пізніше вступив він до манастиря оо. Василіян, мріяв там, — про це є твердження сучасників — щоб поїхати в Росію і там працювати для унійних цілей, а коли це не буде можливе, поїхати до Болгарії і там працювати для з’єдинення.[6]

То були мрії молодого Шептицького, з яких згодом в пізніших роках зродився в нього той непогамований ентузіязм до праці для з’єдинення, для здобуття російського православія для церковної єдности.

В молодості це була іскра, потім з неї розгорівся в душі Романа вогонь, який кидав його навіть на ризиковані кроки, творив в ньому великий оптимізм, що таке навернення Росії є близьке і треба для цього кинути всі свої сили. Була б корисна студія молодости Митрополита, щоб в ній знайти генезу тієї іскри і того так щирого запалу для праці в ділі екуменізму. То був запал стилю св. Павла, і тому може видаватись для багатьох незрозумілим чи навіть парадоксальним.

Та перша візита майбутнього Митрополита на Україну і в Росію мала ще й той вплив, що він поїхав до Росії вдруге, вже як Митрополит в 1908 році інкогніто, а ще пізніше, не по своїй волі, в 1914-1917 роках.

І

Коротко треба згадати про ситуацію російської православної Церкви й інших віровизнань при кінці XIX ст. разом з культурною і духовною атмосферою того часу, а головно з екуменізмом в Росії, наскільки ця коротка і вузька тема дозволяє для її вступу.

Російська православна Церква йшла кроком, що його подав своїми реформами цар Петро І (1672-1725), в яких сумну ролю відіграв і наш земляк Теофан Прокопович, і ця Церква опинилась в помітній кризі в XIX ст., яка разом з кризою інтелігенції, економічною і політичною, зближалась до більшовицької революції. Церква ще грала велику ролю в житті народу й держави, хоч своєю наукою, проповіддю, вишколом священиків була далека від пекучих проблем життя. Росіяни любили і цінили високо обряд і його красу. Церква для них була спільнотою, яку творили богослуження, а не правною структурою. Вона мала 63 єпархії, сто тисяч священнослужителів, мала 58 семінарій і чотири академії із сильним впливом схолястики у навчанні завдяки впливові Києва.[7] З тих шкіл повиходили також майбутні російські революціонери, як Чернишевський, Добролюбов і Нечаєв. Церквою керував Синод з оберпрокурором, Церву піддержував простий народ, що горнувся біля її Літургії. Західній спостерігач так характеризує цю відданість народу Церкві й православію: «Російський селянин, мабуть, єдиний в Европі, що шукає перлу євангельської притчі і шанує руку, що її йому подає. Він любить хрест, а чейже в тому сущність християнства. Він не тільки носить його на своїх грудях, дерев’яний він чи з міді, але постійно держить його в своїм серці».[8]

Російська інтелігенція під впливом західньо-европейських течій приготовляла заміну царатові і відчужувалась від Церкви через її повну відданість монархії і залежність від царату. «Росія все була землею, де сильно відчувалось присутність і Божества, і темних сил».[9] Духовне відродження починається з початком XX ст., хоч противні сили царатові й Церкві вже були готові до перевороту всього життя в Росії. Те духовне відродження починається теж під впливом Заходу; між тим був і вплив католицької Церкви. Питання духовного зближення до католицької Церкви порушив глибоко Володимир Соловйов — можна б сказати — перший російський екуменіст. З ним стрічався Роман Шептицький. Соловйов мав зв’язок з хорватським єпископом Штросмаєром. Але це не був екуменізм. Російська Церква твердо стояла на позиціях свого православія і його месіянізму і в своєрідний спосіб реагувала в полеміках на старання протестантів і католиків для її «навернення». Католикам відповідали богословськими аргументами (головно в еклезіології) протестантів,а протестантам — католицькими доказами.[10] Соловйов потерпів за свої екуменічні ідеї.

В імперії існує і діє латинська польська Церква навіть з коштовними церквами-костелами в державних центрах, і їй не вільно займатись справами християн східнього обряду. Рим намагається мати добрі зв’язки з російськими царями, підписує з ними конкордат в 1847 році, коли цар Микола І був в Римі і був у папи на авдієнції. Ішлось тоді про польське питання і польську католицьку Церкву в Росії. Римська дипломатія була проти польських революцій, бо польські революційні діячі перешкоджали дипломатичним взаєминам і своєрідній місії польської Церкви на російських теренах. Польща і польські революціонери були перешкодою для взаємин між Ватиканом і Москвою. Рим хитається перед питанням, чи розділити національне і церковне питання в Польщі.[11] На коронацію царя Александра ІІ Рим висилає делегацію з поздоровленням для царя. Великі зміни для латинської Церкви в Росії принесли закони царя Миколи II взимку 1904-1905 року про релігійну рівноправність всіх віровизнань в імперії,[12] хоч латинська Церква не була переслідувана. Всі ті настрої могли вказувати, що грунт для екуменізму в Росії стається пригожий. (В загальному вважалось на Заході, що єдиною перешкодою для екуменізму в Росії є тільки царат, тому з його упадком навіть в Римі вірили, що прийшов пригожий час для праці над з’єдиненням).

Не так щасливою була т. зв. уніятська Церква. В 1838 році єпископ Сємашко перейшов зі своєю паствою на православіє. Канонізація св. Йосафата в 1867 році не була приємним актом для Росії.[13] Росія не могла стерпіти існування католицького східнього обряду. З приходом на Петровий Престіл папи Лева XIII відносини між Римом і Росією кращають.[14] В російській Церкві, зокрема по смерті «твердого» оберпрокурора Победоносцева, наступає також ряд реформ, якими вона стає більш свобідною від керми державного естаблішменту.[15] То був, властиво, час обнови російської православної Церкви, про який глибоко мріяв В.Соловйов і вважав, що та обнова потрібна всім Церквам, латинську включаючи.[16] Серед деяких російських інтелігентів починають назрівати течії християнського мислення як реакція на сильні ферменти анархізму, нігілізму і марксизму, якими та інтелігенція захоплювалася в другій половині XIX ст.,[17] хоч ця християнська реакція була слаба проти лявіни, яка почала котитися на імперію і на її Церкву. Ті важні переміни в житті православної російської Церкви та імперії були відомі на Заході, хоч в дусі того часу поважно не оцінені, знав про них і Митрополит Андрей через свої знайомства. Виглядає, що Митрополит дивився на можливості з’єдинення з духовної точки зору,зважуючи духовну кризу в Росії і шукання там дійсних духовних вартостей (як, наприклад Соловйов, під впливом якого міг бути Митрополит), а не розраховував на з’єдинення, що було зумовлене політичними подіями чи перемінами, як це було з різними формами актів з’єдинення в минулому. За такою думкою Митрополит є справжнім екуменістом, що не числить на кон’юнктури, а бачить потреби душі, до якої відносяться слова Христа до Никодима: «Вітер віє, куди хоче, і шум його чуєш, але не відаєш, звідкіль приходить і куди йде. Так воно з кожним, хто родиться від Духа» (Ів. З, 8). Це теж дуже важний пункт в екуменічній праці Митрополита і помагає він зрозуміти не один вислів чи крок Митрополита в майбутньому на тлі політичних перемін, які виглядають Митрополитові другорядними. Мислення Митрополита є євангельське, просякнуте Духом істини, що «змагається добрим змагом віри»(Т. 6,12)

Закони про релігійну рівноправність («веротерпимость») могли помогти уніятській Церкві в Росії, могли також сприяти екуменічним старанням прихильників української унії, хоч інакші пляни мали про те польські екуменісти , яких екуменізм стає типовим латинським прозелітизмом.[18] В деяких росіян був ентузіязм до екуменізму, і про це знав Митрополит Андрей, що познайомився з молодим Леонідом Фйодоровим, майбутнім його російським католицьким екзархом.Фйодоров так думав: «… російський нарід знає про релігію, загально беручи, дуже мало…, руські підуть за визначною людиною; щоб дійти до тієї цілі, конечно треба дати народові ясне і об’єктивне представлення про науку Церкви, розкрити головні точки історії роз’єднання, показати справжнього духа католицької Церкви».[19]

В той час (1907) відбулась також поважна екуменічна подія — перший Велеградський Конгрес, і в ньому брав участь Митрополит Андрей. Це були в дальшому з’їзди католицьких богословів для питання взаємовідносин між православним Сходом і католицьким Заходом. Терен — Чехія, був русофільський. Публікації були в латинській і російській мові. Митрополит Андрей у своїм, наче програмовім, слові звернув увагу на дві справи: а) Конгрес не є якоюсь місійною підготовкою, щоб готовитися в похід на російську Церкву (як це думали російські богослови), а об’єктивний і всесторонній досвід над спірними питаннями між Сходом і Заходом; б) поляки думають, що Конгрес — то якась нова панслов’янська затія для панслов’янських ідей, а не для справ з’єдинення. Конгреси не мають політичних цілей, як це закидується. Ця увага є важною, бо потім Митрополит стрінеться постійно з закидами про «політику». В Конгресі брав участь інкогніто Леонід Фйодоров, і для його подорожі помагав йому Митрополит.

Митрополит Андрей мав зв’язки з російськими конвертитами, чи, іншими словами, уніятами, між ними з о. Олексієм Зерчаніновим, який відвідав вперше Митрополита в 1905 році, а приступив таємно до католицької Церкви в 1896 р.[20] Він не міг дістати ніякої юрисдикції від польського митрополита в Петербурзі Симона Козловського[21] і, як католик, не дуже скриваючись, служив у своїй православній парафії своїм людям. В 1907 р. о. Зерчанінов просить Митрополита Андрея: «Осмілююсь я недостойний турбувати Ваше Високопреосвященство цею доповідною запискою, як мого безпосереднього начальника в справах віри, для питання канонічного встановлення греко-католицької єпархії в Росії для католиків греко-католицького обряду з правом його повної свободи, згідно з існуючими тут місцевими звичаями, які не перешкоджують єдності католицької Церкви».[22] О. Зерчанінов подає число російських католиків 90-тих років: «Кілька священиків і коло 1000 вірних, головно в столицях і більших містах, які прийняли католицьку науку з латинським і греко-католицьким обрядом». Це були головно члени російської аристократії, які зачисляли себе до польської, французької і німецької національности.

Митрополитові потрібно було виразних повновластей від Апостольського Престолу, щоб можна було діяти. Митрополит мав канонічно право дії на малій частині російської імперії. Це була майже призабута Кам’янець-Подільська єпархія, що була злучена з Львівською митрополією, але була в межах Росії. Як Владика тієї єпархії, Митрополит мав обов’язок взяти під свою пастирську опіку всіх російських католиків східнього обряду. Цей факт став основою усіх душпастирських і екуменічних старань Митрополита в Росії. Виникло тоді перед Митрополитом питання, як можна б працювати для з’єдинення: проповідувати нез’єдиненим в різній формі правду про Христову одну Церкву і тією проповіддю здобувати осіб; можна б, однак, створити зразу ієрархічну скромну будову серед нез’єдинених і тоді при помочі діялогу і атмосфери взаємного довір’я і зрозуміння постепенно іти до порозуміння.[23] Цю другу дорогу вибрав Митрополит, як дорогу, якою творились перші християнські громади. Трудністю, однак, було те, що перших конвертитів з браку ієрарха брали під свою опіку латинські єпископи, а їхні пляни з’єдинення були радше скеровані до абсорбування християн східнього обряду в латинський. Митрополит старається добути в Римі для себе потрібні повновласті.

В лютому 1907 року Митрополит їде до Риму, реферує своє правне становище в Кам’янець-Подільській єпархії і просить повновластей для вірних східнього обряду в цілій російській імперії. Одержує від папи Пія X відповідь: «Утере юре туо».

О. Зерчанінов просить Митрополита в травні згаданим вже листом, щоб Митрополит став для греко-католицької російської громади ієрархом. Митрополит без зволікання пише грамоту до о. Зерчанінова і встановляє його своїм намісником для душпастирства Кам’янець-Подільської єпархії і всіх інших греко-католицьких єпархій в російській імперії.[24]

В лютому 1908 року Митрополит був знову в Римі і здобув від папи ряд підписаних папою документів, щоб мати усі повновласті на письмі.

Папа Пій X підписав, хоч сказав, щоб Митрополит держав це у секреті і не користувався тими правами аж «поки прийде час, коли вони вам послужать».[25]

Того ж 1908 року восени Митрополит їде до Росії інкогніто з пашпортом свого приятеля-адвоката, подібного до нього. Тим разом Митрополит був знову в Москві, Петербурзі і в Києві, наражуючись, очевидно, на поважні небезпеки.[26] Ціль поїздки була наладнати зв’язки з особами, зокрема церковними, що були схильні приступити до з’єдинення з Римом. Це були перші позитивні успіхи Митрополита на російському терені в справі з’єдинення, що й захопило Митрополита в цім екуменічнім ділі, хоч принесло йому чимало оскаржень з різних сторін і навіть в Римі[27]. Це був, отже, початок дії Митрополита в Росії разом із стараннями дістати на це повновласті з Риму. Він їх одержує у вже згаданих роках, потім потверджені знову в 1909, 1910 і в 1914 роках. Фотокопія документу з повновластями з датою 13.3.1914 року збереглася. В ньому кажеться, що Митрополит одержує «права і повновласті переводити організацію і адміністрацію Східнього Поєднання в Російській імперії».[28] Тоді теж (в 1914 році) папа повторив знову: «Прийде час, коли ваші повновласті придадуться і коли ви зможете їх застосувати».[29] Але Митрополит свої повновласті вживає таємно, згідно з дорученням папи. В Петербурзі постає перша католицька парафія східнього обряду, Митрополит в часі своєї поїздки переговорює навіть з деякими російськими єпископами, посилає нагадування до о. Зерчанінова, який не виправдав сподівання Митрополита на своїм пості.[30] Події пішли, однак, іншим руслом з вибухом світової війни.

Це заширокий вступ до властивої теми, але ним хочу якнайкоротше вказати на найважніші чинники, факти й події, що попередили діяльність Митрополита в ділі з’єдинення в Росії в трьох роках 1914-1917. Митрополит приготовляється наче до цих років, і важними чинниками в тій підготовці є:

  1. Палке бажання Митрополита Андрея працювати для з’єдинення в російській імперії єдино з глибокого переконання про Христову Єдність Церкви, без жодних політичних намірів.
  2. Митрополит уважає, що основою праці для з’єдинення буде створити зразу католицьку ієрархію на російському терені, тому, користаючи з цього, що одна з його єпархій (Кам’янець-Подільська) знаходиться на терені імперії, номінує свого заступника о. А. Зерчанінова для всіх католиків східнього обряду.
  3. Щоб почати належно свою працю, потребує Митрополит ширших повновластей. Наполегливо про це старається для майбутности і одержує їх в Римі усно і на письмі.
  4. Російський грунт стає сприятливий для праці над З’єдиненням, головно по зміні законодавства в Росії про релігійну толеранцію. Сприяє тому також криза в духовості російської православної Церкви і криза російської інтелігенції, хоч та інтелігенція в дусі того часу схиляється радше до ліберальних і лівих ідеологій для повалення царату.
  5. Митрополит має ясну програму праці для з’єдинення, в якій важливим є збереження східнього обряду в повній його ідентичності, без ніяких домішок, або за словами Пія X: «Нек плюс, нек мінус, нек алітер».
  6. В Петербурзі постає маленька церква і католицька громада росіян східнього обряду з двома священиками: Зерчаніновим і Дейбнером. Урядової легалізації немає для них від царського уряду.

(Далі буде)

* Передрук з «Богословії» 47 (183)

[1] Прот. Георгій Флоровский, Пути русского богословия, др. вид., Париж 1981, ст. 30 і слід., ст. 61.

[2] Там само, ст. 31.

[3] Jan Tokarski, Metropolita Szeptycki, «Na Antenie» (Mówi Rozgłośnia Polska Radia Wolna Ewropa) n. 34 (1035), 1966. München, p. II. Іван Рудович, Митрополит Андрій Шептицький у збірці «В честь 50-тих роковин уродин і на пам’ятку три літної московської неволі Митрополита А. Шептицького», Філядельфія 1917, ст. 10-11.

[4] Carlo Gatti – Cirillo Korolevskij, I riti e le Chiese Orientali, vol. I, Genova 1942, p. 838 ss.

[5] Диакон Василій, ЧСВ, Леонид Федором, Рим 1966, ст. 18; Cyrille Korolevskij, Metropolite Andre Szeptyckyj 1865-1944, Rome 1964, p. 25 ss.

[6] Jan Tokarski, op.c. Ціллю тієї першої подорожі молодого Шептицького певно було побачити можливості навернення Росії, бо в листі з Москви 12.11. 1887 він пише мамі: …«а все таки мене не збирає охота залишатися тут надовго; хотілось би побачити лише те, що найважливіше й чимскорше втекти, залишаючи св. Катерині це тяжке завдання, яким було би навернення москалів. Але воно прийде! Це відчувається і його можна сподіватися »… Софія з Фредрів Шептицька, Молодість і покликання о. Романа Шептицького, Вінніпеґ-Торонто 1965, ст. 99.

[7] Н. Зернов, Русское религиозное возрождение XX века, Париж 1974, ст. 52-60.

[8] Н. Зернов, цит. те., ст. 68. Цитата з A. Leroy-Beaulieu L’Impirc des Tzars, Paris 1898, vol. IІІ p. 44-45.

[9] H. Зернов, цит. тв., ст. 69.

[10] Там само, ст. 60.

[11] К. Н. Николаев, Восточний обряд, Париж 1950, ст. 37-43. Поляки з частиною духовенства з острахом і невдоволенням дивилися на зближення Риму з царатом. Поет Адам Міцкевіч зірвав з Церквою через ці зближення… Там само, ст. 28,33.

[12] Н. Зернов, цит. тв., ст. 79. Були намагання накинути полякам в імперії російську мову в деяких Богослуженнях, замість польської, але це не вдалося. К. Н. Николаев, цит. тв., ст. 25.

[13] К. Н. Николаев, цит. тв., ст. 40: «Таким образом з кафедри Петра борьба с православием обозначается как путь к святости». Як поводились урядові кола навіть з російськими уніятами, див. опис життя російського священика Алексея Зерчанинова у творі Диакона Василія, ЧСВ, Леонид Федорое, ст. 62, нота 28.

[14] Це бачиться з обміну листів між папою Левом XIII і царем Александром II 1878 р. Див. К. Н. Николаев, цит. те., ст. 41.

[15] Н. Зернов, цит. тв., ст. 81: «Потік нового життя показався сильнішим; стіни, які він (Победоносцев) воздвигнув кругом Церкви, захиталися під ударами бувших виконавців його волі».

[16] С. М. Соловьев, Жизнь и творческая еволюция Владимира Соловьева, Брюссель 1977, ст. IX: А. З. Левитин-Краснов, «Соловьев и современная Россия».

[17] Сергей Булгаков, Героизмь и подвижничество, «Віхи», Москва 1909, ст. 68-69: «Изь противорҍчій соткана душа русской интеллигенціи, какъ и вся русская жизнь, и противорҍчивыя чувства въ себ возбуждаеть… Рядомь съ антихристовымъ началомъ въ этой интеллигенціи чувствуются и вьісшія религіозныя потенцій, новая историческая плоть, ждущая своего одухотворенія… Интеллигенція отвергла Христа, она отвернулась отъ Его лика, исторгла изь сердца своего Его образ, лишила себя внутренняго свҍта жизни и платится, вмҍсте съ своєю родиной, за эту измҍну, за это религіозное самоубійство».

[18] До 1905 р. хто відпав від православної віри, підлягав переслідуванню і мав труднощі в громадянських правах (конфіскація майна, висилка за границю та інші кари). Див. Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 48, нота 21. Новий закон каже, що той, хто відпав від православної віри, «не подлежит преследованию».

[19] Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 56.

[20] Там само, ст. 62, нота 28.

[21] В одному з листів до Риму Митрополит писав про того митрополита в Петербурзі, коли описував положення російських греко-католиків: « Роłоżenie ich straszne, bo nie mają przewodnictwa a Metr. K. na całej linii szkodzi. Jak tak dalej pójdzie to bez herezyji zostaną heretykami, a przy najpełniejszej uległości dla Stolicy apostolskiej szyzmatykami». Лист зі Львова 31.XII.1910. Архів Постулятури, т. IV, ст. 201.

[22] Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 83, нота 37.

[23] Там само. ст. 79.

[24] Текст грамоти Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 83-85.

[25] Там само, ст. 88. Політика Столипіна загострила зв’язки Росії з Ватиканом Про уділені повновласті див. Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 86-87. Також: Sonya A. Quitslund, A Prophet Vindicated, New York 1973, p. 86.

[26] Дехто думає, що Митрополит їздив в Росію вдруге інкогніто в 1912 році. Про те писало «Новое Время» ч. 12977, 29.4.1912 p., ніби два тижні по тій подорожі. Див. «Церковний Восток», IV вип. 1912, Львів, в статі «О недостойной клеветҍ», ст. 223-228. Автор статі, священик Львова, заперечує цю поїздку. Немає інших докладних відомостей про те. Див. Володимир Дорошенко, Великий Митрополит, Йорктон, Саск. 1958, ст. 9.

 

Cyrille Korolevskij, op. c., p. 192. Королевський мабуть через помилку подає дату поїздки Митрополита в Росію, 1907. В творі Carlo Gatti – Cirillo Korolevskij, I riti e le Chiese Orientali, дата є 1908. Cfr. ст. 888. З листування Леоніда Фйодорова бачиться, що поїздка була в осені 1908 р. Див. Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 117.

[27] Див. Володимир Носик, Нездійснена подорож Митрополита Шептицького до Риму в 1917 році, «Intrepido Pastori», з рукопису. Вийде друком в 1984.

[28] На першому документі, що його подав Митрополит папі до підпису Пій X написав «Placet». Архів УКУ Рим.

[29] Диякон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 88. Виглядає, що всі ці документи, що відносяться до діяльности Митрополита в Росії збереглися у Львові і досі, бо їх цитують совєтські публіцисти. Документи находяться в Центральнім Державнім історичнім архіві УРСР у м. Львові, ф. 201, оп. 4 в, спр. 660, арк 10. Так подає П. А. Петляков, Уніатська Церква — ідейний ворог трудящих, Львів 1976, ст. 11.

[30] Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 88. Митрополит напоминає о. Зерчанінова, щоб пильно беріг чистоти обряду: «Православний, присуствующий на Вашей службе, не должен заметить во внешней форме ни малейшей перемены. На это письмо прошу Вас ответить мне и сообщить обо всем, что с Вами происходит». Цит. тв., ст. 106 і слід.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt