(Закінчення з січневого числа)
Велика ідея церковної єдности, що їй багато труду присвятив Митрополит Андрей, знайшла також великого прихильника в особі Оломуцького Архиєпископа Стояна. Разом з архиєп. Стояном Митрополит організує т. зв. Велеградські Конгреси, метою яких було наблизити Схід із Заходом.
Перший такий конгрес відбувся у Велеграді 1907 р. На конгресі Митрополит Андрей головував та виголосив доповідь. Перед Першою світовою війною такі конгреси відбулись ще в році 1909 і 1911. Останній раз, коли Митрополит брав участь у Велеградському Конгресі, був рік 1927. Тоді Митрополита привітав архиєпископ Оломунця Пречан та дякував йому, що мимо труднощів, Митрополит прибув на Конгрес. Митрополит, як відомо, вже тоді мав перешкоди в ходженні, однак прибув на Конгрес і в кінцевому слові ствердив, що Конгрес дав ясне поняття про науку Східньої і Західньої Церкви. В резолюціях цього Конгресу було сказано, що священики зобов’язані самі займатися проблемами унії шляхом молитви і студій, а також своїм прикладом і науками ширити ідею з’єдинення між вірними.
Після резолюцій Митрополит Шептицький, який провадив нарадами Конгресу, сказав, що церковний роздор викликав «гордість і зарозумілість і просив теологів, щоб працювали над успокоєнням умів» (Цитую за Богословією, т. 4, рік 1927).
Митрополит Андрей після цього Конгресу вже не мав можливости особисто брати участь у Велеградських Конгресах. Його заступив о. ректор Сліпий та інші вчені-богослови з Галичини.
Доповіді Велеградських Конгресів були друковані у т. зв. Актах Велеградських З’їздів.
Захоплений ідеєю з’єдинення усіх християн у одній Христовій Церкві, Митрополит Андрей у своїх досить частих подорожах на Захід пропагував ідею екуменізму де тільки мав нагоду, виголошував доповіді й провадив дискусії на цю тему.
В тому часі за інспірацією Митрополита постав у Голляндії «Голляндський Унійний Апостолят», що у свій час вже по війні нараховував понад 300 тисяч членів. З почину Митрополита почали виходити на Заході журнал «Іренікон», присвячений екуменічним справам, а в Англії «Істерн Черчес Квотерлі».
Під час побуту в Італії Митрополит виголосив доповідь в Папському Орієнтальному Інституті 17 лютого 1921 р. на тему: «Місія монаших чинів чи згромаджень для об’єднання Церков», а два роки пізніше мав знову в Римі доповідь 18 лютого 1923 р. на тему: «Змагання Заходу в справі з’єдинення Церков». Ця доповідь викликала живе зацікавлення римських кіл, що були заінтересовані справою з’єдинення, і на їх бажання Митрополит видав цю доповідь друком.
Під час перебування на Заході Митрополит використав цю нагоду, щоб пропагувати ідею екуменізму. Отже, в Бельгії він зацікавив цією справою кардинала Мерсіє і мав доповіді в Голляндії (квітень 1921 p.), у Франції й Англії (травень 1921 p.). Екуменічні ідеї пропагував також Митрополит при своїх відвідинах США (червень 1921 р.) і Канади (липень 1921 p.).
Можна ствердити, що все, що дотепер робилося на Заході у справі з’єдинення чи, як ми називаємо, екуменічности, носить на собі печать Великого Апостола єдности.
Організація чинів для справи з’єдинення
Митрополит Андрей дуже добре розумів, що для екуменічної акції найкраще надаються монаші чини і то такі, які зберігають суто східні традиції. Митрополит уважав, що таким чином може бути в першу чергу старинний чин св. Теодора Студита. З цією метою Митрополит відновив вже на переломі 1903-1904 років чин Студитів (т.зв. Скнилівська лавра). Вже в році 1905 (20 жовтня) Студити одержали т. зв. Типікон, який потвердили всі єпископи. Пізніше в році 1919 Митрополит видав «Унівський устав», в якому виразно говориться про екуменічні цілі монахів св. Теодора Студита.
«Тому ж, що в наших часах на Сході дуже много овець, — говориться в Уставі, — котрі не є з тої вівчарні, а яких треба привести, щоби було одно стадо і один пастир — всі праці будуть звернені до діла злуки нез’єдинених Восточних зі св. Римською Столицею.
Нехай буде метою братів всіми трудами унію сю підготовити або осягнути, не устаючи рівночасно горячо о се Бога просити, в усіх молитвах, жертвах та наміреннях».
Бажанням Митрополита було, щоб «Велика чернеча родина, основана на такій широкій підставі, могла стати для східніх нез’єдинених ченців взором давнього монашества і потягати в той спосіб до церковної єдности тих, що мають правдивого монашого духа» (о. Климентій Шептицький: «Митрополит Андрей і обновлення чернечої традиції», Богословія, кн. 1-2, 1926). Настоятелем Студитів був цілий час Климентій Шептицький, який помер як мученик у Сибірській каторзі.
Другим чином, що його спровадив Митрополит до праці в нашій Церкві, був Чин Редемптористів, члени якого прийняли східній обряд і дуже успішно працювали для нашої Церкви. Вони скоро вивчили українську мову й обряд та провадили працю серед нашого населення Галичини, Волині, Підляшшя і Полісся.
Серед тих чужинців, які прислужились для зросту цього чина, треба назвати такі імена: о. Схрейверс, о. Де Вохт, о. Ван Де Малє. Вони виховали цілий ряд визначних членів того чина з-поміж українців, як: єп. Николая Чарнецького, митр. Максима Германюка, єп. Василя Величковського. єп. Володимира Маланчука та багато інших ревних сіячів Божого слова та ідейних робітників на полі з’єдинення.
Єпископи Чарнецький і Величковський стали ісповідниками Віри за святу ідею єдности. Єп. Николай Чарнецький, як відомо, був призначений Апостольським Візитатором для Волині, Підляшшя і Полісся, де було заборонено священнодійствувати священикам Галицької провінції.
З нагоди призначення редемпториста о. Николая Чарнецького Апостольським Візитатором Митрополит видав пастирського листа з датою 13 квітня 1931 р. п. н. «Про обрядові справи».
Вже на самому вступі Митрополит пише: «дві преважні події у розвою нашої Церкви, які зайшли в останніх часах, приневолюють нас забрати голосу справі, яка не лише мусить у високому степени займати всіх священиків нашої Провінції, але від якої правильного поставлення просто зависить ціла будуччина нашого обряду і ціла праця, яку за поміччю Божої Благодати будемо могти сповнити в ділі повороту наших відлучених братів на лоно святої Католицької Церкви».
Першою подією Митрополит уважав призначення Апостольського Візитатора для згаданих частин нашої землі, де, як відомо, поляки провадили свою т. зв. унійну акцію з метою польщити наших людей. Митрополит Андрей бачив у тому призначенні користь для нашої Церкви й народу, бо писав: «Сам факт, що Святіший Отець хоче бути безпосередньо якнайкраще поінформований про весь стан Унії в Польщі, є для нас усіх великою потіхою і потверджує у нас надію, що справа св. Унії буде через Апостольський Престіл так поставлена і розв’язана, як цього вимагає дійсне добро нашої Церкви і нашого народу». (Паст. Лист «Про обрядові справи» ст. 3).
Друга справа, яку мав на увазі Митрополит у своєму пастирському листі, це справа збереження обряду. Митрополит писав: «Другою подією, для нас вельми важливою, є те, що автентично довідуємося, що в Римі признали за доцільне заховувати східній обряд у цілості поза границями Галичини, а галицьку обрядову форму узнали вузькою і невідповідною до праці між православними».
На іншому місці Митрополит пише: «Нам треба вірно заховувати всі наші обрядові і церковні передання. Це не значить, щоб ми мали приймати якісь незнані й чужі нам обряди російської синодальної церкви. Але, коли між нашими старими і давніми переданнями находяться деякі звичаї, які заховалися і в синодальній церкві, то це не може бути для нас причиною, щоби ці наші давні звичаї занедбувати… І до нашого народа не можемо йти з програмою легковаження або висміювання всього, що рідне, що наше, що східне, що нам питоме, що нам батьки передали, бо таким представленням річи зробимо їм правду Христової науки зненавидженою».
Митрополит підкреслює, що іноді люди мішають обряд з вірою. «Обряд, — каже Митрополит, — є визнанням віри й очевидно без віри не має вартости; але й віра без визнання віри — без того найважнішого діла віри, яким є торжественне визнання — є мертва і без значіння»…
Немов ідейним дороговказом в екуменічній діяльності попри наведені вислови Митрополита є слова св. Павла (а програмові слова св. Павла є: всім стати для всіх, а це — каже Митрополит, — зобов’язує і нас. Тому пише далі Митрополит: «щоби східніх для Бога і Церкви приєднати, треба самим східніми бути або й східніми ставатись». Митрополит, одначе, застерігається, щоб не прив’язувати надмірної уваги до якихнебудь дрібничкових практик, бо тоді будемо схожі на того царських часів батюшку, що з патосом твердив, що широкі рукави його ряси мають «доґматіческоє значеніє». Тут, як каже Митрополит, є важнішою вселенська віра, а не другорядні речі.
Все таки Митрополит присвячував обрядовим справам велику увагу і в діяльності над зтєдиненням дораджував їх не ігнорувати.
Для справи з’єдинення Митрополит приєднав також західній Чин бенедиктинців. Цією справою Митрополит зацікавив о. Л. Бодуена та Кард. Мерсіє, який представив справу Папі Пієві XI, і Папа в році 1924 закликав бенедиктинців до унійної праці. Ще дотепер діє в Абатстві Амей коло Шевтон, в Бельгії, східня гілка бенедиктинців, які видають згадуваний вже журнал «Іренікон».
Організація Російської Православної Церкви
Ще будучи студентом, молодий граф Шептицький відвідав в 1887 р. Київ, а згодом Москву, і тут зродилась в нього ідея праці для справи з’єдинення. Вже будучи архиєпископом, Митрополит інкогніто їздив у Росію в 1907 році. Звідси виводяться початкові контакти з деякими російськими духовниками, що були прихильні до Католицької Церкви.
Представивши справу організації Католицької Церкви ще раніше (в першій половині 1907 р.) Папі Пієві X, він одержав апробату на організацію Католицької Церкви в Російській імперії. На основі тих повновластей Митрополит призначує генерального вікарія Кам’янець-Подільської Епархії, яка колись належала до Львівської Епархії. Першим Генеральним Вікарієм був призначений о. Олексій Зерчанінов (з датою 20 червня 1907 p.). Щоб з правничого боку не було ніякого сумніву щодо прав Митрополита до цієї території, Папа призначив Митрополита Апостольським Адміністратором Кам’янець-Подільської Епархії.
Дня 18 лютого 1908 р. Папа наділив Митрополита особливими повновластями на цілу Росію.
На основі цих повновластей Митрополит після звільнення з російської неволі в 1917 р. відбув Синод Російської Католицької Церкви в Петербурзі та призначив свого Екзарха на Росію в особі о. Леоніда Фйодорова, студита. Екзарх Леонід Фйодоров помер на засланні у В’ятці 7 березня 1935 p., про що Митрополит повідомив своїх вірних в Архиепархіяльних Відомостях з дня 14 березня 1935 р.
Вже під час приходу більшовиків до Галичини в 1939 р. Митрополит хотів відновити апостольську діяльність на терені воюючого атеїзму — в Радянському Союзі. Користаючи з повновластей, наданих йому Папою Пієм X і потвердженими Папою Венедиктом ХV і Папою Пієм XI, Митрополит Андрей створює чотири екзархати, які мали своєю діяльністю охопити цілий Радянський Союз.
Дня 9 жовтня 1939 р. Митрополит призначує єп. Чарнецького Екзархом Волині й Холмщини, о. Антонія Нєманцевіча (білорусина) Т.І. Екзархом Білорусі, о. ігумена Климентія Шептицького Екзархом для Росії і Сибіру й Архиєпископа Йосифа Сліпого Екзархом для Великої України. З цих повновластей вони користали обмежено, перебуваючи на засланні чи в тюрмах.
Останні роки Митрополита і праця для справи з’єдинення
Митрополит Андрей, як правдивий Апостол Церковного З’єдинення, працював в дусі Вселенської Церкви, щоб «всі були одно», щоб «був один Пастир і одне стадо». Тому він дуже часто радив молитись за Христову Церкву. Однак, як вірний син свого народу, умів цю працю вселенськости погодити з працею для добра своєї рідної Церкви, рідної традиції для українського народу.
Так, як Христос любив свій рідний Єрусалим, так Митрополит Андрей цілим своїм єством любив свій рідний нарід. Він бажав йому щастя, а це щастя він бачив у єдності, і то насамперед в релігійній єдності.
З цього заложення випливала і ціла ідеологія його праці над з’єдиненням українського народу в одній Христовій Церкві. З любови до свого народу він хотів зробити його носієм великої ідеї церковного об’єднання. Він хотів йому дати місію на Сході Европи і тим самим піднести його престиж серед народів християнського світу.
Древній Київ, згідно з ідеєю Митрополита, мав би здобути своє провідне місце, яке він мав за часів Володимира і Ярослава, і стати, як колись, релігійним і культурним центром Сходу Европи.
Це, очевидно, не означало якогось шовінізму в його мисленні. «Християнський патріотизм, — пише Митрополит Андрей, — не проявляється і не може проявлятися в нас ніякою політикою та не може містити в собі ніякої ненависти до наших братів іншого народу. Слухняні Христовому наказові, ми любимо всі народи світу любовію до ближнього… Наш християнський патріотизм у тому, що свій народ, народ український, любимо християнською любовію більше, ніж інші народи, та готові за нього віддати працю всього життя і саме життя… Тих нечисленних католиків візантійсько-слов’янського обряду, що належать до народности — великоруської, білоруської, польської, німецької, чеської чи жидівської, ми не хочемо винародовлювати. Вони всі є нашими братами, бо вони діти одного Отця Небесного».
Ці слова Митрополита є дороговказом, на якій базі українці мають провадити працю над з’єдиненням.
Митрополит у практиці застосовував цю ідею любови до своїх братів по крові, коли, наприклад, виступив в обороні православних братів на Холмщині й Підляшші, коли поляки нищили їхні Божі храми в 1938 році.
Митрополит Андрей дуже солідно й джерельно студіював добу Митрополитів Рутського й Могили, які прагнули, щоб погодити Русь з Росією. Над біографією Рутського Митрополит Андрей працював роками, і ця тритомова праця мала бути вже готова до друку за німецької окупації. На жаль, вона досі не побачила денного світла, і невідомо, чи вона десь не загинула.
Ідея тих двох митрополитів про створення патріярхату в Києві дуже сильно промовляла до Митрополита Андрея. Малюючи перспективи замирення і створення патріярхату в Києві, Митрополит писав: «На такому помиренні скористає весь народ… При відновленні Київської Митрополії та при майбутньому, дасть Бог, піднесенні Київського Престолу до достоїнства патріярхату, ми ж будемо підпорядковані цьому патріярхові, коли цей патріярхат визнає владу Вселенського Архиєрея, а цим патріярхом буде хтось з їхніх єпископів (православних), а не наших. А здобудуть передусім те, що принесуть українському народові ту єдність, якої йому тепер треба і без якої легко буде його паразитам ще довго над ним панувати… В церковній єдності будемо мати не тільки силу, але й приклад, як повинна виглядати національна єдність. З будови одної, святові вселенської, апостольської Церкви будемо могти вчитися і досвідчати, яка повинна бути суверенна провідна могутня єдність українського народу» (Декрети і Правила АЄ Собору 1940, ЛАЄВ, 1942, ч. 3-4, ст. 61).
Сам Митрополит застерігається, що він сам не має ніяких претенсій стати патріярхом, а ним може бути хтось із архиєреїв православних, якщо він буде в злуці з Престолом св. Петра.
Про Українську Православну Церкву Митрополит писав: «Браттям нашим на Великій Україні треба одверто і щиро говорити, що вважаємо їхню Церкву за частину Вселенської Церкви» (Правила АЄСобору р. 1942).
Митрополит, як відомо, під час німецької окупації звертався до Православної Ієрархії та інтелігенції у справі порозуміння. На жаль, відповіді обидвох сторін не були заохочуючими.
Митрополит уболівав над нещасною долею нашого народу, яка великою мірою випливала з нашого релігійного поділу: «Мало який народ так поділений в релігійному житті, як наш народ. Нас роз’єднують питання, що були актуальні тисяча або п’ятьсот років тому між Візантією і Римом, між Римом і Ґерманією чи Англією, між Москвою і Польщею…»
З глибини свого шляхетного серця Митрополит Андрей писав: Чи ж любов до Батьківщини, спільне добро і спільний інтерес цього нашого, так бідного і поневоленого від кількох століть народу, не буде в нас сильнішою від цих усіх спорів?»
Якщо хочемо всенаціональної Хати — Держави хотінням глибоким і щирим, якщо та воля не є тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявлятися діянням, і те діяння мусить вести до єдности. Уважаю за обов’язок кожного українського патріота: зробити все, що можливе, щоби причинитися, бодай у деяких справах, до порозуміння між різними українськими віроісповіданнями.
Кожний, кому тільки добро України лежить на серці, мусить уважати за свій обов’язок цілою працею життя причинитися до множення елементів єдности, до усування елементів роздору… Думаю, що кожний український патріот повинен зробити все, що може, до здійснення релігійної єдности».
Митрополит вірив, що прийде час, коли слова Спасителя будуть сповнені: «Та не може бути, щоб християнин, читаючи св. Євангелію, ті пресвяті слова нашого Спасителя, не бажав цілим серцем здійснення того ідеалу, над яким працюємо і ми слабими своїми силами. А тим ідеалом з’єдинення усіх вірних в єдності у св. Вселенській Церкві».
Митрополит вірив також, що прийде навернення безбожників до Христової Правди:
«Може бути, що Бог нам, жиючим сьогодні, а вмираючим завтра, не дасть діждатися тої великої, а святої хвилі, та це не перешкоджає нам для тої хвилі жити і вмирати та очікувати її. Бо наша надія переповнена безсмертям».
Оце для нас заповіт і дороговказ Великого Святця, Слуги Божого Митрополита Андрея.
