Елементи східньої духовости в релігійності Станислава Вінценза

«Тому, що багато хто брався скласти оповідання про речі, які сповнилися між нами… вирішив і я… списати їх за порядком». Це слова євангелиста Луки. Але так міг сказати собі Ст. Вінценз, забираючись До написання знаменитої тетралогії, назву для якої взяв він з перших слів відомої в горах пісні «На високій полонині». І кожний читач цього монументального твору може сказати, що це книга богодуховенна. А це значить, що нашіптували йому тексти і мотиви ті полонинські духи, божества і всякі таємничі незбагненні сили, з якими в непереминаючій злагоді жив автор, і всі головні герої його незвичайного твору.

В цьому контексті варто бодай фрагментарно розглянути релігійні питання, що є немов би тлом, на якому розгортаються ті чи інші події, виступають персонажі, головно ті «старосвіцькі», наприклад Танасій або Фока, які є носіями отої «правди старого віку», що її так сумлінно дошукується і фіксує, а подекуди й реконструює Ст. Вінценз «На високій полонині».

І тут мусимо відразу сказати, що автор «Високої полонини» був не тільки уважним обсерватором і вдумливим аналітиком політичних ситуацій та й соціяльних явищ, а був також — і це для нас головне — тонким психоаналітиком. Читаючи Вінценза, приходимо до переконання, що власне з цих двох елементів — обсервації та психоаналізи, створив собі автор науковий апарат, яким дуже вміло послуговувався, бадаючи і проникаючи в глибини соборної душі гуцула, його ментальности та синкретичної релігійности. Цей, назвімо його, «гуцульський» синкретизм значно розширював діяпазон релігійности та й релігійних відчуттів його ісповідників. Майже поганські культові практики, що походять з нашої історичної прарелігії, а саме закликання, різні повір’я, забобони, персоніфікація перворічних, дохристиянських божеств і божків у природніх явищах, предметах і силах природи з одночасним наложенням на них християнської віри в її греко-католицькім варіянті були тією субстанцією, на основі якої формувався світогляд гуцула. Треба сказати, що в цих окремих компонентах гуцульської духовности Ст. Вінценз був прекрасно зорієнтований. Постійно живучи в атмосфері гуцульської стихії, особливо її духовности, він зумів глибоко проникнути в неї, ба, навіть ідентифікуватися з нею. А тому, здається, так просто і так легко (принаймні в оцінці читача) вдалося йому синтезувати узагальнений образ старовіцького гуцула, його емоційности, релігійности і т. ін. Можна би привести багато цитат з творів Ст. Вінценза на потвердження цієї думки. Але, властиво, то вся тетралогія є великою цитатою, яка говорить за те, що її автор духовно завжди був «своїм» серед «своїх». Зрештою, в одному місці в творі, що виходить поза рамки «Високої полонини», а саме в «Діялогах з совєтами» автор зізнається: «Якщо мені самому вдавалося зацікавити тим чи іншим своїх сусідів (мається на увазі гуцулів), то не тільки для того, що знав я їх мову, досить відрубний діялект, і що викликав довіру, а тому, що старався пізнати їх спосіб думання і відчування і що був я з ними на місці, а не в якомусь іншому оточенні. Якже ж добирався я до того способу думання? Відповідь така, що, властиво, трудно вирішити, хто більше навчився: вони від мене, чи я від них. В тім то й річ» (Д.з. С. ст. 159, Знак, 1991).*

Тут, як говориться, все ясно сказано. Тепер можна тільки сперечатися про те, чи така взаємна наука проходить гладко, безконфліктно, а чи виникали в «навчальному» процесі якісь непорозуміння. В усякому разі, тексти тетралогії не фіксують якихось непорозумінь, що могли би виникнути з незнання або нерозуміння автором якихось конкретних ситуацій, поведінки чи вчинків героїв його творів. Видається, що найбільше релігійних (умовно кажучи) мотивів маємо в «Листах з неба». Тут варто зазначити, що така апокрифічна духовна продукція, писана відручно, розповсюджується час до часу по Гуцульщині до нинішнього дня. Вона є вираженням народньої інтерпретації певних біблійних версетів, релігійних, або краще сказати, парарелігійних явищі знаків часу у віднесенні до соціяльно-політичних подій, які дещо випереджують або супроводжують появу таких листів. Можна сказати, що це є свого роду релігійний фольклор, що творився простолюддям на потребу часу і, як такий, мав подекуди єретизуючий характер з пункту бачення церковно-догматичного.

Церква в особі священиків поборювала прояви такого неканонічного «вільнодумства» її вірних. Проте не знаходимо в тетралогії місця, де би автор, яко католик, засуджував появу і розповсюдження таких листів. Навпаки. Він бачить у тому якусь опоетизовану підсвідому тугу гуцула, як дитини природи, до поєднання Божого з людським, природнього з надприроднім, а сьогодні ми б сказали — гармонійного поєднання фізики і метафізики. Дивною може показатися одна річ. Ст. Вінценз виховувався і приватно жив в атмосфері західньої культури і релігійности, яка замикається в досить строгих рамках житейського прагматизму і духовної здисциплінованости католицтва в його латинському варіянті.

Однак, він, очевидно, міг, умів (як хотів цього) абстрагуватися від свого світоглядного «Я», аби глибше пірнути і збагнути ту універсальну якусь таку напівпоганську-напівхристиянську релігійність гуцула. І це тим цікавіше, що навіть свої, гуцульські священики не могли збагнути цього збірного духовного фактора і погодитися з тим, як це бачимо на прикладі молодого греко-католицького священика Пасіоновича, не кажучи вже про молодого вікарія латинського обряду, який недавно прибув з Риму на Гуцульщину. Для цього останнього «теологічний» диспут Танасія з отцем Пасіоновичем та іншими є зовсім незрозумілим і видається йому суцільним богохульством. Тільки сеньйор гуцульських священиків, канонік Бурачинський досить поблажливо відноситься до «єретичних» висказувань Танасія і представляє його як доброго, глибоко віруючого і жертвенного християнина. Але в своєму роді, так би мовити, в синкретичному варіянті.

Тут не від речі буде відмітити, що прізвища героїв тетралогії є в більшості автентичними. В старих шематизмах Станиславівської греко-католицької єпархії надибуємо такі прізвища як Бурачинський і Пасіонович — священиків, що в середині XIX ст. були парохами в околицях Жаб’його, а гуцульські прізвища Бельмега, Пуршега, Василюк і ін., згадувані в тетралогії, до сьогодні вдержалися в Головах, Красноїлі, Замагорі та й ін. підполонинських присілках і околицях Великого Жаб’я.

На цьому можна би закінчити цю коротку розправу про релігійні мотиви в творі Ст. Вінценза «На високій полонині». Але, зважаючи на те, що в 1996 р. Вселенська Церква, а з нею її східня вітка — Українська Греко-католицька Церква буде врочисто відзначати 400-річчя Берестейської унії, яка поєднала українську Церкву грецького обряду з Апостольським Престолом, варто глянути, як оцінював і як ставився до цієї Церкви Вінценз-католик, Вінценз-письменник і Вінценз-мислитель. Як відомо, до 1946 р. то зн. до часу ліквідації комуно-більшовицьким режимом Греко-католицької Церкви, вона була єдиною віросповідною інституцією на терені Західньої України, а значить і Гуцульщини. Загально відомі також є заслуги цієї Церкви в збереженні української духовности та національної свідомости українців Галичини, яка входила в склад історичної королівської Річи Посполитої, а пізніше Австро-Угорщини.

І отже, вступаючи у фазу підготовки до цього славного 400-літнього ювілею поєднання Києво-галицького православія з Апостольською Столицею і визнання римського архиєрея своїм духовним зверхником, кожний греко-католик старається оперти свої конфесійні переконання на якісь авторитети, особливо ж на авторитети чужомовні та іноплеменні. Ходить про те, як то кажуть в народі, «А що про нас чужі люди говорять». У нашому «вінцезівському» випадку варто подати може кілька цитат з його суджень про Унію.

В «Листах з неба», хотівши віддати належне цьому християнському явищу, яке ось уже 400 літ змагає «щоб усі були одно», як казав Христос, Ст. Вінценз пише, між іншим, таке: «Нехай нам тут вільно буде згадати о гідній пошани цивілізаційній будівлі, названій Унією, уніятською Церквою або греко-католицькою… Блудне то є судження, нібито Унія була тільки прибудівкою Вселенської Церкви. Будучи в своєму зачатті її еманацією, однією з найсміливіших, стала її найбільшим заміром на протязі останніх кількасот років та інституцією виховавчою не тільки на теренах Річи Посполитої, але також на цілім сході Европи. Затьмарила її не тільки свідома мети, а й експльозивна російська заборчість, котра, не знаючи й тіні толеранції, не допускала нікого до тієї спасенної тіні, якою серед спекоти вірувань буває толеранція. Належно не приготовані до видання осуду об тім найбільшім виховавчім замірі, повзятім з метою зближення і сплавлення сходу Европи з заходом, полишаємо віддання належної пошани для неї іншій оказії.

Пригадаймо наразі, що Унія ще більше, ніж Польщу з Росією і Рим з Візантією в’язало понад головами тих розсварених наземних потенцій, підземні і безперервні, хоч ступаючі напомацки, традиції східнього християнства з тверезою свідомістю і боєвим латинським порядком…». І далі: «… Розпочата в давній Річи Посполитій… проте всеевропейська, з галицької-української землі, з коріння її і мови… сповняла немов би поручення найбільшого християнского поета: «Християни, будьте людьми»… «Могла би стати взором для терпеливого росту і проникнення місій в інших частинах світу…». А далі цей вдумливий християнський мислитель і гуманіст запитує: «… Чи захоче хтось твердити, що завдання Унії не потрібні? Хіба що погодиться з тим, що Схід і Захід так довго мають відвертатися плечима, аж прийде оказія до взаємного знищення…», конклюдує автор. І на закінчення устами місцевого дідича (підозріваємо, що Прибиловського), який веде розмову з каноніком Бурачинським про Унію, автор каже: «На жаль, пізніше Унія задихнулася нашою польською короткозорістю без серця. А в тім, може нічого дивного, що самі уніяти, вважаючи її майже за Церкву національну, подекуди звузили її. Чи ж би забули про післанництво?» (Переклад з поль. мій, І. Г. «ЛН»**, Лондон 1974, ст.ст. 97, 98, 104).

Це, можна би сказати, риторичне питання, поставлене латинообрядним дідичем досвідченому в душпастирстві і розумному греко-католицькому священикові є надзвичайно актуальним і на нинішній день. Таких риторичних питань, на які нема наразі відповіді, нинішні греко-католики ставлять собі чимраз більше в міру наближення до великої дати — 400-річчю Берестейської унії. На жаль, немає сьогодні таких «дідичів», які би розуміли так справу Унії, як її розумів «старовіцький» дідич десь з околиці Жаб’його. Немає їх на всій довгій латинообрядній лінії, що пролягла між Римом і Варшавою. Фальшивий, розполітикований екуменічний діялог між Ватиканом і Москвою змагає до позбавлення української унії її богоспасенної місії в межах бодай українського народу. Але це окрема велика тема. Повертаючись безпосередньо до особи Ст. Вінценза, на закінчення переконливо можемо твердити, що в своїх писаннях на тему його приватної батьківщини-Гуцульщини був він не стороннім, холодним обсерватором, а відосердним дослідником її духа та її «Правди старвовіку». Тому його монументальна тетралогія від часу своєї появи друком є і буде науковою енциклопедією гуцульської духовности, її «зеленою Євангелією», як писав поет Богдан-Ігор Антонич. Романтичний світ містичної гуцульської Атлянтиди відходить, але він навічно задокументо­ваний «На високій полонині».

Іван Гречко
Львів, листопад-94.

* «Діалоги з совєтами»
** «Листи з неба»

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>