Сьогодні термін «етнарх» відомий, але не надто вживаний. Він означає «правитель народу» від грецького έθνος – та αρχων – правитель. Серед українського народу цей термін поширився передусім після перших визвольних змагань 1917 – 1922 років, коли територію України прилучили до СРСР, Польщі та інших сусідів. Наш народ потребував особистості, яка бодай символічно перебрала б на себе функцію такого етнарха, і Бог дав його в особі Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького.
Жителі Західної України не відразу прийняли Митрополита як трибуна своїх церковних та національних стремлінь. Треба було йому словом і ділом доводити, що він повністю відданий служінню українському, а не польському народові, і так спростовувати побоювання. Окрім церковних починів, глава Церкви силою свого уряду та морального авторитету поступово домігся права українців на самовизначення, належний рівень освіти, визнання української мови тощо. Шукав підтримки своїх починів і серед церковних кіл західного світу, і то у важких часах понтифікату Папи Пія Х (1903 – 1914 рр. ).
По трирічному ув’язненні в Росії та виході на волю після Лютневої революції 1917 року Слуга Божий швидко здобув славу мученика-ісповідника, його вшановували як великого морального авторитета віруючі та невіруючі українського світу. Його приймали найвищі представники новоствореної Української держави в Києві: Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко, Євген Петрушевич та інші. Він став фактично першим благовісником єдності у відносинах із православним світом, зокрема російським. Митрополита розглядали як кандидата на першого патріарха України, але не стало часу, щоб це здійснилося. Західна Україна була прилучена до Польщі, а з тим розпочалися й утиски народу. Та навіть у такому, здавалось би, безвихідному становищі Митрополит Андрей, їдучи до Рима, Парижа, Версаля, країн Бенілюксу, США, Канади, Бразилії чи Аргентини, окрім виконання пастирських обов’язків, домагався пошанування основних прав свого народу.
Друга світова війна принесла ще більше лихоліть. Уже перша більшовицька окупація завдала краю неабияких ран, а три роки нацистсько-німецького панування хіба побільшили число ворогів української державності. Посилилися депортації, ув’язнення, терор, Голокост. Серед усього цього голос Митрополита був чи не єдиним, який звучав на захист гідності людини. Саме в тих роках Андрей Шептицький став могутнім моральним авторитетом, справжнім етнархом – речником вільної християнської України.
Останні місяці його життя позначені поразками і відступом німецьких військ, другою більшовицькою окупацією і перемогою СРСР над Третім Рейхом. Глава Церкви відійшов у вічність сім місяців перед закінченням війни і залишив велику спадщину.
Воістину Митрополит Андрей ввійшов у історію як найвищий авторитет всього українського народу, і хоч упродовж майже півстоліття радянська влада намагалася знищити цей авторитет, він відродився з хвилиною відродження свободи наприкінці 1980-их і початку 1990-их років. Однак до того часу Боже провидіння дало поневоленому українському народові і Церкві нового етнарха, яким став Патріарх Йосиф Сліпий.
Нелегко тому наступникові, попередником якого була велика особистість хоча б тому, що всі сподіваються від нього такої ж величі. Кожен порівнює і запитує, як вчинив би його великий попередник. Перед таким викликом стояв 52-літній Йосиф Сліпий, коли став митрополитом Галицьким і архиєпископом Львівським 1 листопада 1944 року.
Він був добрим священиком і солідним науковцем, якого знали в Україні й на чужині. Він не любив політики, проте був дуже свідомий своєї високої відповідальності перед історією і часто це повторював. Йому судилося перейняти керівництво паствою в тих часах, коли пересічній людині здавалося, наче все зруйноване і можна вижити лише за умови підкорення волі переможця. Митрополит Сліпий став главою Церкви не в котрійсь із західноєвропейських країн, де переможці (американці, британці або французи) вели свою політику в дусі справжньої демократії, свободи, релігійної терпимості та пошани людських прав. Україна 1945 року стала інтегральною частиною СРСР у час жорсткого сталінізму і безбожництва, коли топталися права всіх, окрім вождя, а того, хто не корився, чекало ув’язнення, заслання і смерть.
Така доля спіткала і Йосифа Сліпого. Його намагалися зламати, спокусити почестями і вигідним життям, але добрий пастир устояв на висоті свого завдання і з Божою поміччю подолав 18 років тюрем, гонінь та переслідувань.
У той же час одна частина вірних жила в неволі віросповідання, але знала, що глава Церкви живий, і молилася за нього, допомагала своєму митрополитові як могла, очікуючи кращих часів. Друга частина опинилася після 1945 року в західному світі, організувавши там свої громади, парафії, єпархії, різні товариства чи партії, однак силою фактів мала екзильний характер. Серед цих церковних та політичних установ викристалізувалися й окремі особистості церковного, політичного, культурного світу. Проте в так званому «вільному світі» не було людини, яка могла б промовити слово від імені вільного українства. Усі представники еліт тією чи іншою мірою діяли тільки на місцевому рівні. Однак усе змінилося 9 лютого 1963 року, коли до Рима після заслання прибув митрополит Йосиф.
Очікування, покладені на Блаженнішого українцями в західному світі, були колосальні, і він був свідомий того. Повторю: він не любив займатися політикою, але усвідомлював, що мусить говорити про долю свого народу з найвищими представниками світової політики, а рівночасно не занедбувати свої основні завдання як глави Церкви. Користаючи з тієї обставини, що він став всесвітньо відомою постаттю, окрім контактів з церковними достойниками, Блаженніший Йосиф нав’язує ділові, а то й дружні взаємини з провідними політиками Італії, які у той час були переважно вихідцями із християнсько-демократичної партії.
На час визволення глави УГКЦ прем’єр-міністром Італії був Амінторе Фанфані (1908 – 1999 рр. ), і саме з нього почалося знайомство Патріарха з іншими держчиновниками. Однак найбільше входив у італійський політичний світ Блаженніший Йосиф через особу Джуліо Андреотті (1919 – 2013 рр. ). Відтак слідують такі імена, як Альдо Моро, Франческо Коссіґа, Маріяно Румор, Джузеппе Сараґат. Ще доки жив президент США Джон Ф. Кеннеді, головно за посередництва Нормана Казинса, який відіграв ключову роль у його визволенні, Блаженніший Йосиф мав опосередкований зв’язок із тодішньою адміністрацією президента США. Після вбивства Кеннеді цей контакт послабився, але відновився в середині 1970-их і впродовж 1980-их років.
Коли Блаженніший став кардиналом, його контакти з державними мужами посилилися, він брав участь у різних зустрічах, прийомах, перемовинах, передусім із амбасадорами тих країн, де жили українці. З 1968 року глава УГКЦ тричі об’їздив місця поселень своїх вірних на різних континентах і зустрічався з представниками урядів Канади (прем’єром П’єромЕліоттом Трюдо), США, Венесуели, Колумбії, Аргентини, Бразилії, Парагваю, Австралії та Нової Зеландії. У 1969 році відбулася його візитація у Західній Німеччині. Крім зустрічей із кардиналами (Юліюс Депфнер, Йосиф Фрінґс, Йосиф Геффнер), відвідини президента Німеччини Ґустава Гайнеманна, канцлера Курта-Ґеорґа Кіссінґера, прем’єр-міністра Баварії Альфонса Ґоппеля, відвідини рідного дому Конрада Аденауера поблизу Бонна і служіння панахиди над його гробом. У 1970 році – відвідини Франції, де відбулася зустріч у Єлисейському палаці з президентом Жоржем Помпіду. Далі була Австрія та зустріч із президентом Францом Йонасом, канцлером Бруно Крайскі та очільником Відня Бруно Мареком. 18 вересня 1976 року Блаженніший молився на могилі Джона Ф. Кеннеді, після чого зустрівся у Білому домі з президентом Джеральдом Фордом. Фотохроніка усіх цих візитів доступна нам із «Благовісника» за 1968 – 1977 роки.
Коли Патріарх Йосиф став старшим і більше відчував тягар своїх літ, то зі своєї резиденції у Ватикані та приміщень УКУ писав різні меморандуми до президентів, зокрема Джиммі Картера і Рональда Рейґана. Найвідомішим став виступ Йосифа Сліпого на трибуналі в Римі у 1977 році, де він на весь світ заговорив про мучеництво своєї Церкви і потоптання прав народу.
Але передовсім Блаженніший Йосиф був главою своєї помісної Церкви і дуже скоро усвідомив надважливу роль екуменічного діалогу для майбутності всієї Церкви України. Тут знову постать Йосифа Сліпого є направду пророчою. Бо сьогодні, коли стільки старань докладені задля отримання Томосу українським православ’ям, встановлення автокефалії Української Православної Церкви, ми забуваємо, що 30-40 років тому Патріарх Йосиф склав чіткий план: Церква України повинна повернутися до первісної єдності, яка була після Хрещення Русі.
Ув’язнення і позбавлення основних людських прав було обставиною, в якій Йосиф Сліпий не міг дати волю еклезіологічній чи екуменічній мислі. Однак після звільнення, коли щедрий приятель Блаженнішого отець Веренфрід ван Страатен попросив викласти думки письмово, Йосиф Сліпий заговорив про екуменізм мучеників: «Коли ми застановляємося над місцем і значенням Української Католицької Церкви на лоні Вселенської Церкви, треба нам говорити про возз’єднання всіх християн. Єдність у Христі мусить бути знову встановлена, і глибоку рану роз’єднання у Містичному Тілі треба гоїти. Другий Ватиканський Собор дає нам це за завдання. У Східній Европі над цим завданням працювали вже століттями, від часів Берестейської Унії починаючи […] Сьогодні ведеться з чималим завзяттям так званий екуменічний діялог, але, на жаль, він обмежується до вузького кола вищого духовенства і знатоків» (Церква Мучеників – Kirche in Not / Ostpriesterhilfe, №2, Königstein, Березень 1981, 14).
Патріарх Йосиф на власні очі бачив, як серед страждань і переслідувань християни єдналися, усвідомлювали, що вони передусім терплять Христа ради, а не через свою конфесійну приналежність. Пригадаймо, скільки надій ми покладали саме на цей екуменізм мучеників. Про нього голосно заговорив і святий Папа Іван Павло ІІ під час візиту в Україну у 2001 році, згадуючи в особливий спосіб постать Йосифа Сліпого.
Під час Другого Ватиканського Собору Сліпий побачив, скільки всього змінилося в Церкві та в розвитку богословської думки з часу його неволі. Усвідомив, що колегіальність єпископів є основною ознакою структури Церкви. Зрозумів настанову Церкви з екуменічного питання. Блаженніший вів діалог навіть із нелегкими співрозмовниками – таким як митрополит Ленінградський Никодим († 1978 р. ), з грецькими православними богословами. Однак не міг прийняти до відома факту, що дехто з так званих «екуменістів» заради поступу діалогу з Російською Православною Церквою вважав східних католиків перепоною для екуменізму, а то й навіть був готовий ними пожертвувати задля «добрих взаємин» із православ’ям. Екуменізм – це служіння правді, тож він має бути оснований на справедливості та любові. Сліпий це дуже чітко говорив Папі Павлу VI, кардиналам Авґустину Беа і Янові Віллебрандсу. Згодом повторював це Папі Івану Павлу ІІ: «Діалог любови повинен продовжуватися, але не коштом Східних Католицьких Церков».
Сліпий старався довести українцям – православним і греко-католикам, що порозуміння можливе. Підчас своїх перших відвідин української діаспори в Канаді та США у 1968 році він поїхав до Саут-БаундБрука (духовний центр українського православ’я в Америці), щоби відвідати митрополита УАПЦ Івана Теодоровича і тоді ще архиєпископа Мстислава Скрипника, і привселюдно заявив: «Ми такі православні, як ви католики». Це вислів, який ми часто повторюємо донині.
Але найчіткіший образ своєї екуменічної візії для Київської Церкви Йосиф Сліпий дав 3 червня 1976 року в короткому, але значущому екуменічному посланні «Про Поєднання в Христі» (див. о. Іван Гриньох, Послання Патріярха Йосифа Про Поєднання в Христі, у Богословія, т. 41, кн. 1-4, Рим 1977, 7-72). Воно для нас осталося як особливе напуття1.
Патріарх Йосиф відійшов у вічність 7 вересня 1984 року і в Заповіті залишив нам екуменічне напуття: «Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям! Бороніть також інші християнські і релігійні громади на українській землі, всі бо вони позбавлені основної свободи сумління і віровизнання та всі терплять за свою віру в Єдиного Бога! […] Найближчими нам по вірі і крові є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячолітня культура! Нас єднає спільне змагання на самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви! […] Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні Патріярхату Української Церкви! » (Заповіт Блаженнішого Патріярха Йосифа. Благовісник Патріярха, рік ХVІ-ХХ, кн. 1-4. Кастель- Ґандольфо 1980 – 1984, с. 279).
Думаю, до слів Етнарха, Патріарха і Пророка Йосифа Ісповідника не потрібно додавати нічого. Сорок років тому він усе це написав, і цього нам слід дотримуватися сьогодні: і православним, і греко-католикам. Єдність у Христі з одним патріархом на чолі, у рівночасному сопричасті з Церквою матір’ю в Константинополі та з Римським Апостольським престолом. Такою була Церква Києва за святого Володимира, за Ярослава Мудрого, за митрополита Іларіона, такою вона повинна відродитися сьогодні на початку ІІІ тисячоліття.
Безумовно, на шляху від молодого священика до патріарха, а згодом етнарха у Йосифа Сліпого відбувся серйозний розвиток богословської, еклезіологічної та екуменічної мислі. Від богослова-неосхоластика і томіста, який не одразу сприйняв повністю поняття колегіальності єпископського збору, постав основник новітньої еклезіології рівночасного сопричастя Київської Церкви. Вся його праця від кінця Другого Ватиканського Собору була спрямована на визнання помісності, синодального і патріаршого устрою нашої Церкви. Його слова «Будьте собою! » є неначе зачаттям тієї еклезіології, над якою доведеться працювати Папі Франциску і всім екуменістам та богословам доброї волі без різниці віровизнання – чи вони католики, православні, англікани, чи протестанти. Випрацювання еклезіології сопричастя, а для нас, українців, візії рівночасного сопричастя з Церквою-матір’ю Константинополя і з Церквою Верховного апостола Петра є викликом і завданням для всього молодого українського християнського покоління.
о. д-р Іван Дацько, президент Інституту екуменічних студій УКУ, член Спільної міжнародної комісії для богословського діалогу між Католицькою і Православною Церквами, довголітній секретар Блаженнішого Йосифа Сліпого
- Чи не можна б цієї об’єднуючої акції обох Церков почати від узгіднення перекладів Святої Літургії і наших Богослужб, щоб молитися «одними устами і єдиним серцем»? А знову таке зближення з іншими християнськими згромадженнями треба розпочати від читання того самого Святого Письма, перекладеного з оригіналу. Очевидно, це зближення мусить відбуватися зі зрозумінням, поволі і постепенно. Здаймо собі раз справу, скільки хитрості вживають наші вороги, щоб піддержати розлам і роз’єднання між нашими Церквами. Будьмо собою! Дивімось на своє власне духовне добро, на спасіння наших душ – і тоді буде між нами єдність, в першу чергу на церковному полі, а опісля на національному й державному! Треба добро Церкви й народу ставити вище своєї марної особистої амбіції і своїх особистих чи гуртових користей! (Твори Патріярха Йосифа, т. 9, с. 266)
