У візантійській традиції численні читання Пасхальної всенічної завершуються такими словами нашого Господа: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28,19-20). Вранці на Пасхальній божественній літургії, коли кількома мовами зачитується пролог Євангелія від Івана «Споконвіку було Слово…», ми традиційно пригадуємо собі й події П’ятидесятниці, а саме, як Дух Святий допомагає долати людські обмеження та мовні бар’єри. Тож уже сама літургія вчить нас, що воскресіння Христове і Велике завдання Церкви проповідувати цілому світові є внутрішньо поєднаними: Церква вже за самою своєю суттю місійна (Декрет про місійну діяльність Церкви Другого Ватиканського Собору Ad gentes divinitus, §2).
Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) є однією з 24 помісних Церков, які, згідно з Догматичною конституцією Другого Ватиканського Собору про Церкву Lumen gentium (§17 і 23), спільно засвідчують «католицькість неподільної Церкви» і «повинні проповідувати аж до краю землі». Окрім цього, УГКЦ є другою за величиною Церквою свого права (sui iuris) після Латинської Церкви, а отже, є найбільшою Східною Католицькою Церквою. Як усі Східні Церкви, вона – носій могутньої культурної спадщини: УГКЦ успадкувала чудові риси Київської Русі, яка через процес інкультурації була преображена християнською вірою. Всюди, де Євангеліє проповідувалося, починаючи з апостольських часів, воно було інкультуроване. Уже в книзі «Дії апостолів» знаходимо відповідний приклад, коли святий апостол Павло звертає увагу на «Невідомого бога» афінян і на писання філософів-стоїків (Дії 17, 23-28). Настільки, наскільки це є корисним для проповіді євангельської звістки, в Церкві завжди є місце для вираження автентичної культурної та етнічної розмаїтості. Східні Церкви, будучи укоріненими в конкретній історії, часто сповненій мучеництва, є зразками етнокультурного різноманіття і плекають свої особливі традиції в богослов’ї, літургійному житті, духовності та канонічному праві. Чотири щойно названі категорії розглянуті в трьох документах Другого Ватиканського Собору: Догматичній конституції про Церкву Lumen gentium (§23), Декреті про Східні Католицькі Церкви Orientalium Ecclesiarum (§3) і Декреті про екуменізм Unitatis redintegratio (§17).
Мета такої інкультурації багатогранна, але, як це чітко представлено в енцикліці святого Папи Івана Павла ІІ «Місія Відкупителя» (§52), її головним завданням є допомога в місійній діяльності Церкви. Тому на особливу увагу заслуговують ситуації, коли інкультурація, яка сама собою є явищем добрим, перетворюється на причину занепаду місійного духу. Можна було б навіть запитати, чи Церква може впасти у філетизм – спотворене бачення, згідно з яким місія помісної Церкви пов’язана «з долею певної нації або певної раси»1, а не цілого світу.
Термін філетизм, що був визнаний єрессю на Всеправославному синоді у Константинополі 1872 року, звертає увагу на центральну проблему сучасного православ’я як у історично православних країнах, так і в Новому Світі. Він також недвозначно пояснює нам справжню природу масштабних подій, які в останні місяці розгортаються між патріархатами Константинополя та Москви.
Католики можуть подумати, що вони мають імунітет до філетизму. Справді, Католицьку Церкву можна вважати «спільнотою більшою, ніж найбільша національна держава, більш плюралістичною, ніж будь-яка культура у світі»2. І це правда, бо ми, християни, належимо до «нового людства»; причому через хрещення ми є «домашні Божі… де наріжним каменем – сам Ісус Христос» (Еф. 2,11-22).
Годі збагнути всі прояви та виміри вселенськості Церкви. Ще важче збагнути їх прихильникам того чи того етнічного ексклюзивізму, що є звичним для переслідуваних народів, у тому числі для українців. Проте чого не слід забувати попри етнополітичні пертурбації, то це того, що назва «Українська (Греко-) Католицька Церква» не означає «(Греко-) Католицька Церква для українців». Якби вона дійсно була «для українців», то мала б відмовитися від Великого завдання та й узагалі від буття Церквою a fortiori католицькою.
Зрештою, носіями таких хибних концепцій Церкви можуть бути не лише спадкоємці святих Володимира і Ольги. Щорічний довідник Annuario Pontificіo, який видає Апостольський Престол і в якому подані списки єпархій та єпископів по всьому світу, у випадку нещодавно заснованої єпархії УГКЦ у Франції стверджує, що вона – Eparchia Sancti Vladimiri Magni in urbe Parisiensi pro Ucrainis ritus Byzantini, тобто «Єпархія святого Володимира Великого у місті Париж для українців візантійського обряду». Два слова у цій формі, а саме pro Ucrainis, особливо проблематичні та руйнівні для місійного духу. Тобто вже сама назва обмежує місію УГКЦ у Франції, натякаючи на те, що люди різних етносів, які живуть на французькій землі, не потребують служіння та євангелізації, а тільки особи української національності. Ця назва перешкоджає УГКЦ у Франції передавати віру, передусім дітям, адже в міру їхньої інтеграції у французьке суспільство вони вийдуть із Церкви, означеної тільки для українців. Така назва, натомість, догоджає тим у проводі, що не бажають вийти за межі власної культурної й мовної зони комфорту. Якщо сказати гостріше, вона прямо задовольняє тих, для кого «кров племені циркулює на більшій глибині, ніж хрещальні води»3.
Вочевидь, у справі найменування дієцезій/єпархій слід було б очікувати внутрішньої послідовності в цілій Католицькій Церкві, натомість латинські дієцезії на традиційній території УГКЦ, як-от Львівська архиєпархія, не означені як pro Latinis, а як Latinorum. Ужитий тут родовий відмінок Latinorum позначає лише те, якій саме Церкві свого права належить дана єпархія, і не обмежує її місійної активності середовищем якогось конкретного етносу чи групи людей.
У своєму листі до Верховного Архиєпископа Святослава Шевчука з приводу смерті його попередника Блаженнішого Любомира Гузара Папа Франциск зробив багато згадок про етнічність. Він закінчив словами: «Для всіх вас, дорогі українці, на батьківщині та в діаспорі, випрошую в Господа повноту небесного благословення»4. Чи є це відповідна мова для Церкви? Чи можуть вірні Київської Церкви бути названі лише «дорогими українцями»? Чи запозичене для церковного вжитку секулярне поняття «діаспора» не натякає на те, що коли вірні східні католики живуть поза межами батьківщини своїх предків, то вони вже не вдома і вже не творять там «місцеву Церкву», здатну служити там, де вони живуть?5. Ці слова, хоча й могли бути сказані в доброму намірі, насправді ізолюють східних католиків у етнічному гетто.
Тому, на мою думку, нарешті настав час і католикам чітко засудити філетизм, який змішує Церкву і націю. Цей процес мав би, звісно, передбачити виправлення в Annuario Pontificio, але краще, щоб він супроводжувався оновленим усвідомленням важливості центральної ролі євангелізації у християнському житті як духовенства, так і мирян. Наше почуття християнської ідентичності має бути відновлене в світлі Святого Письма. Послання до Ефесян, а також пізніший лист до Діогнета промовляють гранично чітко: «Християни відрізняються від інших людей не приналежністю до країни, не звичаями, яких вони дотримуються […] Кожна чужа земля для них така ж, як і їхня рідна, і кожна земля їхнього народження – як земля чужинців» (Послання до Діогнета, §5).
Якщо ми солідаризуємось зі сподіваннями отців Другого Ватиканського Собору, «щоб (Східні Церкви) процвітали та з новою апостольською силою виконали доручену собі місію» (Orientalium Ecclesiarum, §1), тоді ми справді радітимемо з таких слів глави УГКЦ Блаженнішого Святослава: «Українська Греко-Католицька Церква не є Церквою, до якої входять виключно українці […] Це Церква, яка вийшла з українського народу, але є Церквою для всього людства». Я молюся, щоб це ж повідомлення могло голосно пролунати з Апостольського Престолу, від наших єпископів з усього світу, від усього нашого духовенства і врешті стало дійсністю для всіх вірних.
Паскаль Бастьєн, фахівець у галузі медицини з Норт-Йорку (Торонто), викладач Університету Торонто, одружений, батько двох дітей, вірний УГКЦ.
- Grigorios Papathomas. Course of Canon Law – Appendix VI – canonical glossary. Paris, 1995.
- Michael Budde. The Borders of Baptism: Identities, Allegiances, and the Church. Eugene, OR 2011.
- Emmanuel Katongole. Thinking Theologically about Identity and Allegiances: Parables of a «New We» // Beyond the Borders of Baptism: Catholicity, Allegiances, and Lived Identities. Eugene, OR 2016.
- Лист Вселенського Архиєрея до Блаженнішого Святослава Шевчука, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, 5 червня 2017.
- Daniel Galadza. Liturgy in the Life of the Eastern Catholic Churches: Theory and Practice in Europe and North America // First International Conference of the Louvain Centre for Eastern and Oriental Christianity, 2016.
