Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Франкова «Берестейщина»

Воздаючи належне ювілейній даті 400-річчя Берестейської Унії, що виявилося у численних (більш чи менш вдалих) конференціях, симпозіюмах, модних тепер на Україні «круглих столах» і всяких інших акціях та імпрезах, не можемо забувати за інші так зв. «круглі дати», які припадають на 1996 р. А їх є стільки, що можна би цей рік назвати роком українських ювілеїв. Найважнішими для нас, нашої культури є 140-ва річниця з дня народження і 80-а річниця з дня смерти Івана Франка. Також 125-а та 60-а річниці народження і смерти Василя Стефаника. Ба, навіть така унія, як Марчанська, 385-а річниця якої припадає на нинішній рік, не може не цікавити наших церковних істориків, позаяк була немов би функцією від Берестейської. Так, зрештою, як і всі пізніші унії нез’єдинених Церков візантійсько-слов’янського («руського») обряду з Апостольським Престолом. Кожна з вищезгаданих дат могла би послужити темою до окремих конференцій, статтей, монографій і всяких інших наукових досліджень.

Хочемо чи ні, але мусимо з сатисфакцією ствердити, що в цьому році тема «Берестейська унія» є темою часу, темою, можна сказати, року і для тих, що «за», і тих, що «проти», оскільки сама подія 400-літньої давности є донині контроверсійною в своїх наслідках, судженнях і висновках. Власне в контексті отої «генеральної теми» року хотілося б порушити питання оцінки І. Франком унії як історичного феномену та її окремих архітектів і апологетів. Може в такий спосіб вдалося б пов’язати якось Берестейський ювілей з вищезгаданими роковинами нашого великого апостола та ісповідника «віри в силу духа». Ці справи тепер видаються особливо актуальними, дотеперішнє релігіо- чи вужче беручи – унійознавство і церковна історія в основному йшли у фарватері російської імперсько-православної історіографії.

А вже про радянське т. зв. франкознавство й говорити не приходиться. Треба, однак, сказати, що довголітнє і систематичне втовкмачування людям в голови певних стереотипних понять і «вірувань» як засобами масової інформації, так всякими з російська зідеалізованими «науковими працями» і публікаціями зробили таки своє. Згідно з такими стереотипами, унія — це страшне зло, яке тільки могло спіткати український народ в минулому, а Франко — це великий антиуніят, войовничий атеїст і богоненависник. Ну, а крім того, великий ворог «українського буржуазного націоналізму». На жаль, в загальній масі людей на Україні, особливо на Східній, такі погляди утримуються (і далі підтримуються) по сьогоднішній день. Радянська система освіти і українська школа, вивчаючи франкову спадщину, подавала її власне в такому атеїстичному ракурсі. Це саме робили офіціяльні радянські «франкознавці». їхньою «науковою» місією було представляти Франка комуністом без партійного квитка, який, мовляв, хоч і не розумів Маркса, але твердо стояв на марксистських позиціях. Проте досить перечитати його праці «Що таке поступ?» або «Соціалізм і соціял-демократизм», чи «Україна ірредента», щоб переконатися в протилеж­ному. То правда, що Франко був, а радше бував, вольнодумцем, особливо тоді, коли знаходився під сильним впливом М. Драгоманова (світогляд якого тримався на грунті суто російського духовного феномену — нігілізму). Річ зрозуміла, що обдарований Творцем великим розумом, Франко від зарання своєї літературної і громадсько-політичної діяльности мусів перейти через «модні» на той час суспільно-політичні теорії. Тому бачимо його спочатку в рядах москвофілів, потім між народовцями; він цікавиться соціялізмом Маркса і Енгельса, а пізнавши їх фальшиві гасла та голошення нової квазірелігії, спертої на клясовій ненависті, одним із перших ударив по них у вищезгаданих тай інших творах. В кожному разі, перечитуючи Франка, помічаємо еволюцію його світогляду в сторону його демократизму, але не космополітичного, який тоді проповідувався, а демократизму з національними ознаками. Франко був позитивіст, бодай на початках своєї діяльности і як поет, і як громадський діяч, поборював обскурантизм галицького клерикалізму і в своїх творах нераз виступав як переконаний атеїст (екс нігіло) й ін. Проте це не заважало йому утримувати добрі, навіть приятельські стосунки з греко-католицькими священиками, тими, які були не тільки душпастирями, але й громадськими діячами, провідниками народу в границях, що виходили поза межі їх парафій. До таких належали о. Іоан Попель з Довгополя, о. Алексій Волянський з Криворівні, о. Плятонід Філяс — протоігумен, ЧСВВ, або о. Йосип Застирець. Цей останній, доцінюючи значення франкової творчости для національної і світової культури, робив великі старання, аби добитися Нобелівської премії для нього. І, можливо, що ця така престижна справа для кожного народу була би закінчилася щасливо для нас, але події Першої світової війни, а потім смерть письменника стали на заваді старанням шляхетного о. Йосипа. Кожний із згаданих тут греко-католицьких душпастирів міг бути прототипом галицького священика з поеми «Панські жарти», якому Франко не щадить позитивних прикмет.

З протоігуменом, ЧСВВ, Плятонідом Філясом — цим визначним богословом, ученим і громадським діячем, Франка в’язали наукові зацікавлення питаннями віри, релігії, історії Церкви, а зокрема Берестейської Унії. З цієї причини Франко часто засиджувався у знаменитім василіянськім архіві у Львові, де знайшов невичерпну криницю і дренажну базу для своїх наукових досліджень.

Діялось це яких сто років тому, перед і по 300-річчю Берестейської Унії; тоді контроверси «Берестейщини» були не менш актуальними, як це маємо сьогодні.

Треба сказати, що Франко мав якісь особливі стосунки з освіченим і здисциплінованим після відомої реформи монашим Чином оо. Василіян. Бо як свідчив ще в 1956 р. проф. Станіслав Людкевич, Франко навіть разом з манастирською братією на хорах співав в Онуфріївському манастирі у Львові. Не було би в тому нічого дивного, бо діялось це тоді, коли йшла підготовка, потім урочисті святкування, а пізніше відгомін святкувань 300-річчя Берестейскої Унії. Отже Берестейська тематика була на той час так само актуальна, як це бачимо сьогодні в часі її 400-річного ювілею. Франко, як знавець і любитель церковного співу, пише тоді широку наукову розправ) про перший друкований збірник релігійних пісень, так зв. «Богогласник», який видали почаївські оо. василіяни в 1790 р. З тої причини пізніше утвердилась за цим збірником назва «почаївський Богогласник». Досліджуючи і характеризуючи зібраний в «Богогласнику» пісенний багаж, Франко стверджує: «…що се в головній мірі твір уніятський. Вже з того самого випливає, що в такім творі треба шукати сумішки впливів західніх і традицій східніх. Твори письменників православних містяться тут сумирно обік творів єзуїтських… Побіч пісень у язиці церковно-слов’янськім бачимо тут пісні в язиці народнім, руськім, польськім і латинськім, а деякі з найкращих пісень руських написані поляками», і закінчує: «Таким способом унія, сама в собі безсильна, поборювана православними, погорджувана католиками, стається на полі пісні церковної нейтральним грунтом, на котрім бодай на якийсь час дружно подають собі руки різні віросповідання, різні обряди, різні народності».

Вивчаючи цей, як сам каже, «твір уніятський», Франко не може обійти і самого історичною акту поєднання українского православія з Апостольською Столицею і наслідків того поєднання. Тому каже: «…Унія, сотворена під головним патронатом єзуїтів, внесла роздор конфесійний у нутро руського духовенства і примусила живіших та більш тямучих людей між православними подумати над причиною зросту унії і слабості православ’я… Під напором унії православ’я ожило і скріпилося само в собі». І далі: «…Не цураючися традицій греко-руських, унія відчиняла наростіж двері для впливів західніх на нашу суспільність… Борючися з унією, православні русини всетаки переймали багато від неї…, переймали устрій шкіл, спів, форми малярства і форми поезії церковної…». В іншому місці у великій статті, присвяченій одному «з головних двигачів та філярів тої унії» під заголовком «Життя й літературна діяльність Іпатія Потія», Франко дає однозначну високу оцінку Іпатієвій ерудиції, його інтелігенції та послідовності в напрямі досягнення поставленої мети. Бо як твердить: «…Як ціла справа Берестейської Унії… так само теж і особа та діяльність Іпатія Потія… не перестала бути предметом спорів та суперечок, диктованих переважно не речевими причинами, але партійними упередженнями…». І тут при цій нагоді хочеться сказати таке. Наслухавшись різних «теорій», що виголошувалися на численних «читаннях», конференціях, «круглих столах» та симпозіюмах, що відбувалися (і відбуваються) у Львові в зв’язку з 400-річним ювілеєм Берестейських подій і її головних «героїв», можемо сказати, що за сто літ в цій матерії нічого не змінилося, хіба що усугубилося. Партійний аспект проглядається якщо не в кожній, то в що другій доповіді, в яких нібито дається об’єктивна оцінка подій та осіб тих далеких часів. Та воно й не може бути інакше, бо взялися ставити оцінки Берестю вчорашні «ведучі» спеціялісти з інституту марксизму-ленінізму, «професори» від «науковою» атеїзму і їм подібні. Ну, а від таких небагато можна сподіватися наукової правди, бо їх мислення ще йде (тай ще довго буде йти) в ключі «всеперемагаючого вчення марксизму-ленінізму». А воно, це вчення, має свої «наукові» шабльони і стереотипні оцінки всього, що зв’язане з УГКЦ та її історією. Але вертаймося до Івана Яковича і послухаймо, що він каже в користь і некористь унії. Отже, в своїх літературно-критичних статтях, а зокрема в обширній методологічній праці «Методи і задача історії літератури» Франко посередньо боронить унію як таку, що своєю появою породила полемічну літературу, в якій зударилися два світогляди — східній, в основі котрого лежала законсервована візантійська культура, і західній — гуманістичний. Очевидно, що відстоюючи свої позиції, православні оборонці консервативного аскетизму мусіли послуговуватися методом і теоріями уніятів. А це в кінцевому результаті підносило конфесійну й національну свідомість і давало добрі плоди на ниві літературній, духовній, яка до того лежала облогом.

Рецензуючи працю Павла Житецького про «Енеїду» І. Котляревського, Франко виступив в обороні унії і уніятів, яким поважний київський вчений не щадив всяких наган, твердячи, що, мовляв, «унія опиралася на польську культуру і польську мову » і що від Замойського Собору нібито «вийшов цілий ряд постанов, звернений на зілляння унії з католицтвом». Франко, з властивою йому аргументацією, крок за кроком заперечує такі інсинуації київського вченого. Він, між іншим, каже: «…Але не менше певні факти, що русини-уніяти не зробилися поляками, писали по-руськи, не любили поляків і польського панування, а належність до унії не перешкоджувала їм бути вільнодумцями і українськими патріотами». А далі про Собор: «Жаль, що п. Житецький не заглянув… до друкованих постанов сього собору ; він би був побачив, що там зазначено досить широку як на ті часи свобідну та автономну організацію руської церкви…», в якій «…з натиском підноситься характер уніятської церкви яко «восточної» з властивими їй обрядами…». І тут знову напрошується аналогія з нинішнім днем. Наші православні брати з «козацької» (хоч галицької) УАПЦ, подібно до П. Житецького, тільки те й роблять, що приписують греко-католикам (уніятам) беззастережну тягу до латинізації свого обряду і чим скорішої полонізації всіх до одного греко-католиків. Розуміється, що так само, як і Житецький у часи Франка, не мають вони на то ніяких переконливих документальних доказів. Виглядає, що це якась хронічна і невиліковна хвороба наших православних патріотів.

Може найбільшою працею І. Франка, присвяченою унійній темі, є його джерелознавча розвідка під назвою «З історії Брестського Собору 1596 р.», написана в 1895 р. по-польськи. Між іншим автор каже: «Наближення 300-річчя Брестської унії повинно б, на мою думку, дати поштовх до грунтовного і справі наукового дослідження її історії… Зацікавлений цим питанням швидше як історик української літератури, ніж як історик церкви, ставлю своїм завданням критичний аналіз одного з джерел по історії Брестського собору…». Йдеться про твір під назвою «Перестрога зіло погребная на потомния часи православним христіяном». Але в критичному аналізі цього полемічного антиуніятського твору автор багато говорить і про саму унію, оцінюючи її з точки зору немов би культурно-релігійного посередництва між Сходом і Заходом, яке припало на долю українського народу. І так, читаючи Франкові праці, які сяк чи так торкаються унійного питання, можемо ствердити, що Франко не був ані апологетом, ані противником унії. Проте своїм критичним розумом умів оцінити її як доконаний факт великої історичної ваги, за яким Україна наблизилася до Европи, її культури і цивілізації. Ну і бачив її добру сторону навіть у тому, що вона розбудила оспале православне духовенство і змусила його боронити своїх позицій у полемічних баталіях, а це породило пребагату літературу, яка так і називається — полемічною. Трудно є говорити нині щось про конфесійну орієнтацію чи релігійність Франка, бо це окрема і складна тема. Але може варто зацитувати одного з найбільших польських гуманістів, котрий жив на Гуцульщині, знав особисто і глибоко цінив І. Франка як мислителя і письменника і в своїх споминах про нього так пише: «Якщо мова про релігійність Франка, то я легко міг ствердити, що не тільки жив у приязні з священиками, але ходив також до церкви, до котрої і ми ходили (в Криворівні — І. Г.). Тим більше з літами набрав я переконання про високу напругу його релігійності, бо була болісно справджувана глибокою правотою: поєднувала довіру Бога з автономічним сумлінням» («Знак», 1985, №367, С. Вінценз…).

Це хіба найкраще свідчення Франкової релігійності!, яке подає нам зі сторони великий цінитель Франка і автор знаменитої гуцульської тетралогії «На високій полонині».

Пам’ятаючи про великі цьогорічні «круглі» дати — Берестейської і Франкових — варто би їх спільно вшанувати якимось, солідним виданням його «берестейської» тематики, розуміється, що з відповідною передмовою і поважним коментарем. Це напевно була би найкраща квітка у спільний вінок для наших ювілярів — Берестя та Франка. В такому самому контексті варто би розглянути зв’язки В.Стефаника з греко-католицьким духовенством. Бо, як відомо, о. Кирило Гаморак — парох недалекої від Русова Стецеви був його тестем, а о. Іван Плешкан — парох Чортівця, що біля Городенки, — великим приятелем письменника. Ну, а стосунки Стефаника з митр. Андреєм, особливо в останні роки вже хворого письменника, засвідчують про нерозривні зв’язки Греко-католицької Церкви з українською культурою. Напевно ця окрема тема, що не входить в обсяг даної статті, ще чекає свого сумлінного дослідника. Тут наразі тільки «сигналізуємо» її.

ПРИМІТКА: Всі цитати взяті з повного зібрання творів І. Франка, т.т. 33, 39, 41, 46 кн. 2, вид-во «Наукова Думка», Київ, 1980-і дальші p.p.

Поділитися: