Геть партійну політику від Церкви!

(У майже безнадійній справі)

III

У попередніх двох статтях були висвітлені неґативні явища впливу групово-політичних сил укр. суспільства на церковні і мирянські справи, виявлені у зовнішньо-політичному світі і у внутрішньо-організаційних стосунках нашого товариства. В обох випадках стверджено понад усякий сумнів, що шкідливі наслідки таких впливів є відомими фактами. Не було ще у нашій публіцистиці виявлено ні одною статтею пояснення чи оправдання потреб або позитивів коляборації політики з Церквою (чи мирянськими організаціями), але вона є й наперекір всякій логіці політичні сили нашого суспільства щораз сильніше й нагальніше накидаються й дають себе відчути у тому відношенні чи то через єпископські канцелярії, чи т. зв. громадською дорогою. Вона (коляборація) є й буде посилюватися, бо українській політиці в її сучасному еміграційному змісті (репрезентованому сучасними політичними діячами) звужується форум діяльности й немає для неї перспектив. При церкві й церковних організаціях можна їй проіснувати довше. В стосунку до того мінялися відношення політичних груп до церковної ієрархії, нераз навіть драстично. У цьому журналі вже декілька разів були висловлені оправдані й рішучі погляди на цю справу, може навіть не під смак деяким провідним членам товариства, але сьогодні ще не відпала потреба наголошення труднощів, що з більшою активізацією політичних сил і безпереривним кокетуванням Риму загрожують нормальній праці й розвиткові незалежного мирянського руху. В загальному і в додатку до попереднього треба ще вказати, може у формі запитання, якщо домінуючі політичні сили відповідальні за сучасний стан політичної думки й організованости громади й винні за розбиття (громади), яке хронічно у всяких ділянках продовжується уже тридцять чотири роки, то чим позитивнішим можуть вони обдарувати сьогодні мирянський рух, і що інше як не груповий диктат бажають вони ввести у церковне життя?

Це не є виключно реторичне питання, коли зважити, що «канонічне обґрунтовання» українського патріярхату поширюється сьогодні політичним лідером (без богословської освіти), і цей же самий лідер відважується писати під нашою адресою (у формі політичних завдань) таке: «Координувати громадську акцію за патріярхат УКЦ, щоб елімінувати безвідповідальних людей, які нераз зводили цю акцію на манівці…» («Визвольний Шлях», листопад-грудень 1973). У такій атмосфері політичної безнадійности зроджуються у нього абсурдні ідеї причіплення політичних інституцій до церковних, що скомпромітувало б насамперед нашу Церкву (і її безупинні змагання до помісности) перед усім світом.

Вже довший час ведеться посилене намагання організованих політичних груп включитися в церковно-релігійне життя, вимішати його з політичним, заступити там широко відомих мирянських діячів політичними фігурами, ополітизувати церкву й получити свої суто політичні утилітарні цілі із цілями духовного оновлення і спасіння людських душ. Широкий ріст і вияв народного зацікавлення тисячелітними обрядовими багатствами, долею і майбутнім церкви і її структурою, політичні чинники бажають використати на свою групову користь, співставляючи або підставляючи свої політичні ідеології і програми духовим процесам віроісповідання і богопочитання. Не буде перебільшенням ствердження, що змаг політичних груп до опановання церковних і мирянських інституцій спрямований на те, щоб їх суттєво переформувати на підсобні їм підприємства, подібні до СУБ, ЦЕПУЕН та УККА.

Українська «визвольна» політика «елемінує безвідповідальних людей» вже, Богу дякувати, тридцять чотири роки, й тепер забажала поширити акцію «елімінації» на тих, хто стоїть на перешкоді до опановання нею церковного життя. Деклямувати про єдність і толеранцію з одного боку, а «елемінувати» з другого — є моральним стандартом патріотичних брехунів, голодних й охочих підживитися популярністю мирянського руху. Мирянським діячам зате не можна думати в напрямі оборони їхньої організації і стягнути із шиї накинений мотузок «елемінації» через факт, що з врахуванням і висловом цього характеру опінії у нас, (і в цьому журналі), існують певні нічим не оправдані та самонакинені обмеження і пересуди. «Політика» у багатьох рахується святою коровою, інші бояться її нижчої від об’єктивних стандартів моралі, ще інші, з опортунізму, даючи першенство чи привілей тим чи іншим політичним ідеологіям, стараються невтралізувати здорову опінію чи критику, наскільки вони могли б об’єктивно оправдано творитись і висловлюватись на базі ідей і програми патріярхального товариства. Оці переконання вспіли були оформитися у популярну тиху директиву для т-ва «не вмішуватися у політику», «не дразнити політичних груп», «займатися лиш своїм ділом», а деякі відхилення від цієї «лінії» в журналі «3а Патріярхат» рахувалися гріхом головного редактора, не зважаючи на факт, що підставові програмові засади т-ва відділення церкви від політики і незалежности мирянського руху зобов’язують кожного члена до сьогодні.

Є ще одна рабська засада у наших патріярхальних рядах — не реагувати на негативні прояви супроти праці й росту їхнього товариства. Так як у Совєтському Союзі не вільно реагувати на потягнення партії і уряду, бо вони вже привчили людей держати цей аспект їхнього людського думання неактивним. Не можна! Не треба, бо посадять у в’язницю, або до психолікарні. Наші «партія і уряд» мають такі ж самі привілеї, але не в наслідок фізичною силою накинених правил не думати, лиш в наслідок того, що велика частина інтелігенції на еміграції з призвичаєння сама собі такі правила накидає, сама ампутує свою частину апарату думання в цьому критичному напрямі пояснюючи, що для добра справи так треба. Це є у нас така безнадійна різниця, що декому треба силою закривати рота, щоб не виявляв правди, а дехто сам собі накладає «намордник», щоб не говорилося, щоб люди не знали правди.

І в такій безнадійності стоять і чекають великі справи, церковного і суспільного характеру, під час коли велика частина діячів гне спину перед голодними й заздрісними лідерами групового маштабу. 

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту