Геть партійну політику від церкви!

(У майже безнадійній справі)

Від дня офіційного знищення УКЦ в Радянській Україні КҐБ-івсько-церковним Львівським Синодом 1946 року, большевицькою пресою і спеціяльними публікаціями ведеться регулярно і систематично процес добивання її до решти. Кожний прояв її життя в Україні зустрічається терором.

Кожний прояв її активности у світі поза Україною зустрічається пропаґандивною нагінкою і обдуренням її світлого імені. «Свастика на сутанах», «Чудо в Римі», «Дорогою ганьби і зради», «Диверсія з патріархатом», «Правда про Унію», (включаючи й коментований уже на сторінках цього журналу виступ некомуністичного автора Рудольфа Ґєртиха), — це декілька крикливих і в’їдливих назв публікацій, якими большевицька сторона зручно орудує, підсуваючи заінтересованому політичному і релігійному світові ратами заражену перекрученнями й фальшом інтерпретації історичних і сучасних явищ обману, з розрахунком на час і потребу. Ці дози розмішаного фактичного матеріялу з отруйливою субстанцією вживається уперто й не без успіху в церковно-політичних стосунках у зовнішньому форумі, тобто там, де найбільше нам повинно б залежати на встановленні правдивої, неперекрученої, неспотвореної і несплямленої опінії про історію і долю нашої церкви. На цю систематичну й обраховану атаку нашої найбільшої цінности, яку ми маємо, немає жадної поважної відсічі з боку тих, до кого це відноситься й тих, кому на житті й розвиткові церкви повинно залежати. Владики у своїх єпархіяльних часописах тим не займаються, мирянство, що большевицьких видань не бачить — нічого про це не знає, преса цим не цікавиться й нічого не протиставить, а церковні діячі мовчать, ніби бояться большевицьких аргументів. Кому на користь?

Вияви активности протицерковної большевицької акції запримічуються завжди у час перед важнішими подіями: Синод Єпископів, (чи загальний католицький Синод у Римі), посвячення церкви св. Софії, поїздка Блаженнішого до Австралії, відвідини у ЗСА й Канаді — попереджуються атаками большевицьких публікацій з наміром принизити чим можна акції Блаженнішого, унеможливити успіх і представити нашу церкву політичною авантурою. Увагу світу большевики зосереджують не на дійсній духовій функції нашої церкви, чи на потребі хоч би еміграційного суспільства у плеканні релігійного культу й богопочитання, в чому церква й ми є сильні й незрушимі, але на побічних відтинках, на периферії відношення церкви до політики. Вони використовуючи непоінформованість, ресентименти й іґнорацію та публікуючи багато документів, фотографій, та відомих цитат сучасних політичних лідерів у власних поясненнях прагнуть виявити УКЦ в історичному й сучасному аспектах як функцію політичних впливів — ватиканських нацистських чи націоналістичних.

Немає зараз нічого почеснішого, як відважно поставити чоло форсуванні большевицьких атак і немає зараз нічого конечнішого, як ясним укладом нашого сучасного суспільного і релігійного життя заперечити явно большевицькі твердження й не давати їм в руки матеріялу.

Большевицька стратегія зосередила свої сили на прикметі політичности сподіючись перемоги на цьому полі бою завдяки легкій можливості подвійної інтерпретації історичних явищ, підставленні фальшивих цілей церкві і використанні сучасних подій у потрібному їм поясненні. В У країні боротьба проти церкви прибирає далеко складніші форми форсуванням атеїзму науковими й популярними методами. У світі поза Україною ця метода безуспішна й тому большевики «поскромнішали» зосередившися головно на політичності, звужуючи тим і автоматично визначаючи лінії протинаступу. І тут прийдеться насамперед відстояти ролю нашої церковної організації як церкви передовсім, загальної народної цілости духового порядку, далекої від заанґажування в яких небудь політичних програмах міжнародного чи національного характеру. З державно-політичними чинниками церква в давнині чи в недавному минулому мусіла мати стосунки чисто адміністративного характеру, і про такі саме стосунки вона старалася у відношенні до большевиків. Про це архівні матеріяли є, але у большевицьких публікаціях їх не видно. Вони тут не підходять…

Найвигіднішу позицію в цій битві большевики посіли у зв’язку із політичною діяльністю наших партійних груп, і їхнім відношенням до церкви. Нав’язуванням церкві характеристик тотожних із тими, що їх легше можна пристосувати до активних політичних сил в минулому й сучасному большевики користають не із своєї аргументації, а із факту мовчанки на цю тему з нашого боку. Відмовчуватись незручно із двох причин: воно означає складення зброї перед большевиками на цьому відтинку, і воно залишає большевицькі твердження не оспореними ані запереченими. А це вже гріх.

Тут не вільно не бачити цього, що ясне і доступне всьому світу. Політичні групи в стосунку до церкви ступили за далеко, і їх треба зупинити. Наших громадських сил на це вистачить. Не слід розуміти цього так, що політичних лідерів треба трактувати мирянами другої кляси. При церкві місце має бути для кожного. Але коли вони приходять до церкви з думкою, що вона є підсобним елементом їхньої політичної сили, то їм треба в цьому відмовити.

Зрозуміло, що настирливе намагання політичних груп прийти до рішучішого голосу в церковних справах при помочі інструкцій, координацій, натиску, окремих власних патріярхальних концепцій і кокетуванням Риму не є у згоді із тактикою «не дати большевикам атутів у руки». І коли вони не закинуть цього непотрібного зусилля навіть тоді, коли вже видно скільки спустошення внутрі і назовні тим зроблено, то ясно, що ми пишемо у майже безнадійній справі…

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту