«Унія! Унія! І ось вже немає унії!..», — вигукував в березні 1946 р. на велике своє і собі подібних задоволення один з чільних львівських москвофілів д-р В. Р. Ваврик. Йому вторував голос керуючого справами екзархату Православної Церкви на Україні протоієрея Константіна Ружіцкого: «О свята перемога Православія! О велике святе торжество Святого Православія!».
Але заки дійшло до таких радісних вигуків людей, чужих собі по крові, по совісті, по еропейській огладі, проте єдинодушних однодумців у фанатичній ненависті до католицизму в цілому, а до греко-католицизму особливо, потрібно було перевести партійно-енкаведистськими органами ряд акцій і стероризувати всю повноту Греко-католицької Церкви в Галичині. Ці тріюмфуючі вигуки тимчасових переможців чулися 10 березня 1946 р. на закінчення т. зв. «Львівського собору». Та поки приступати до скликання «собору», треба було обезголовити Церкву, арештуючи відразу всю її ієрархію на чолі з Митрополитом. Цей, як тепер говориться, теракт був доконаний «лицарями залізного Фелікса» 11 квітня 1945 p., майже за рік до остаточної офіціяльної ліквідації Церкви. В 50-річчя цієї нині і приснопам’ятної події варто пригадати деякі факти із хресної дороги нашої Церкви, на яку повела її московсько-більшовицька окупаційна влада спільно з різного рівня і ґатунку «предстоятелями Русской Православной Церкви». Розуміється, що хотівши нанести удар в соборну душу народу, в його християнську ментальність, ворог шукає собі спільників у особі зрадників того ж таки народу, для яких поняття моралі — громадянської чи християнської — має вартість розмінної монети. І такі знаходяться. Всякі галани, ваврики, дудкевичі і їм подібні знаходяться завжди і не тільки серед українців. їх, як знаємо, от хоч би з нашого досвіду 50-річної давности, можна розшукати навіть серед людей духовного сану. І то немало. А це вже зовсім незрозумілі явища для галицького мирянина, для якого слово і постава отця духовного завжди були істиною в послідній інстанції і прикладом до наслідування. Але ж було. І про це також мусимо пам’ятати.
Та вернімося до першої офензиви на нашу Церкву. Отже, вона, можна сказати, розпочалася відразу після смерти Великого Митрополита Андрея. Тоді всім ієрархам УГКЦ було заборонено спілкуватися зі своїм духовним стадом, а тимчасом «уповноважені в справах Російської Православної Церкви» почали скликати конференції, на яких мусіли бути всі священики. Їх піддавали антикатолицькій індоктринації представниками відповідних служб, дарма що формально Церква була відділена від держави.
Перший стріл найтяжчого калібру випустив у нашу Церкву не хто інший, як Ярослав Талан. 6 квітня 1945 р. в газеті «Вільна Україна» появилася стаття «З хрестом і мечем», підписана Володимиром Росовичем. За цим псевдонімом скривався тоді майбутній автор «Плюю на папу» і багатьох-багатьох антикатолицьких, а в першу чергу антиукраїнських пашквілів. Тут, забігаючи вперед, пригадаємо тільки, що пізніше з ним і з тими, що в сутанах, стали до співпраці з НКВД для методичного і систематичного нищення українського духа їх замовники і тимчасові гойні хлібо- і титулодавці розквиталися по клясичній схемі. їх в бестіяльський спосіб винищили, зваливши все, розуміється, на «українсько-німецьких націоналістів». Надрукована стаття «Володимира Росовича» вдаряла в авторитет Митрополита Андрея, і вона відразу стала предметом маніпульованого обговорення по радіо, на різного рода зборах і навіть вийшла друком окремою брошурою. Згідно з методикою, виробленою чекістами і компартійними ідеологами ще в 20-х — 30-х pp., після такої газетної артпідготовки вважалося, що «общественное мнение» вже оброблене для сприйняття наступних акцій радянських органів терору проти «врагов народа». Так було і у випадку з нашою Церквою. Всього 5 днів треба було, аби в галасливій і брехливій антигреко-католицькій пропаганді бодай формально оправдати наступні дії енкаведистів, а саме арешту всіх ієрархів УГКЦ, що був доконаний, як уже згадувалося, 11 квітня 1945 р. Арештовані були митрополит Йосиф Сліпий, єпископи Никита Будка та Микола Чарнецький. Перемишльські єпископи Йосафат Коциловський та Григорій Лакота ще якийсь час залишались на волі, позаяк Перемишль опинився в кордонах польської держави. Але невдовзі і їх було арештовано польськими комуністичними властями і 8.01.1946 р. передано в руки НКВД. Пізніші обшуки й арешти щовизначніших богословів, професорів Духовної Семінарії і Академії, поголовне нищення архівів, а крім того, терор і застрашування, застосовані до парафіяльного духовенства, особливо жонатого, створили атмосферу і підготовили грунт для скликання так зв. «собору» в березні 1946 р. Принагідно варто сказати, що дещо пізніше подібна доля, як і галицьких єпископів, спіткала також мукачівського і пряшівських. І так, з усіх українських греко-католицьких єпархій після 1950 року «в живих» залишилася тільки одна — Крижевська, що була в Югославії. Всі інші — 3 галицькі і 2 закарпатські — єпархії в комуністичних режимах де юре перестали існувати. Проте де факто Церква не перестала діяти. Вона змінила тільки спосіб діяння та існування, переходячи з легального на підпільний, катакомбний. Так перетривала вона аж до розпаду найжорстокішої тюрми народів, якою була «страна побєдівшего соціалізма».
Щоб за словами св. Луки «… оповідання про речі, які сповнилися між нами…» 50 літ тому, закріпити в пам’яті, хотілося б ще й таке сказати. Згадуваний вже Ярослав Галан, а також наші духовні отці з докторатами і без них, які входили в склад так званої «ініціятивної групи по возз’єднанню Греко-католицької Церкви з Руською Православною Церквою» не були і не могли бути головними ініціяторами і «сценаристами» всього процесу ліквідації нашої Церкви. Вони були тільки «ляуферами» [пішаками (шах)] на російській енкаведистсько-патріяршій шахівниці, якими вміло грали «Председатель Совєта по делам Русской Православной Церкві при Совмінє СССР» Г. Г. Карпов — кадровий енкаведист високого рангу і фактичний «велікій гаспадін» РПЦ та патріярх Алексій. Безпосередніми виконавцями цього антихристиянського акту були інші: всякі ружицькі, хруцькі, оксіюки, СОКОЛОВИ і іже з ними «праведники» РПЦ. Для них і їм подібних, не тільки при червоному цареві, але ще й при білих — основною програмою церковного «подвижництва» було боротися і нищити українського духа у всіх його формах і проявах. Коли ми згадували вище комуніста Галана і його першу антигреко-католицьку статтю, то слід додати, що вона була дійсно першим стрілом на українському ґрунті. Але, читаючи цей брехливий, христоненависницький еляборат і співставляючи його з «тронною речью» новообраного патріярха Алексія на початку лютого 1945 p., знаходимо в них багато подібного. Перш за все вражає страшна ненависть до Вселенської Церкви, до Ватикану і Римського архиєрея, з якими новопоставлений патріярх поклявся вести безпощадну війну; все в дусі ідей і постанов «родной коммуністіческой партії і совєтського правітельства». Не євангелізація і християнізація збільшовиченої безбожної «страни совєтов», але безпощадна боротьба з Вселенською Церквою, складовою якої була УГКЦ. Тому то відразу після погроз, адресованих Вселенській Церкві, в лютому того ж таки року патріярх Алексій береться за українських греко-католиків. Ще всі владики цієї Канонічної Церкви сидять на своїх владичих місцях, а патріярх московський і всея Русі шле послання «Пастирям і віруючим Греко-католицької Церкви». Порушуючи всякі канони і етичні засади міжцерковних взаємин, він понад головами правоправящих арихєреїв УГКЦ звертається тільки до її духовенства і вірних, явно закликаючи до бунту проти них, бо вони, мовляв, на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким вели свою паству «під ярмо Гітлера». Ба, мало того. Патріярх береться навіть твердити, що «… обряди, які зберігаєте в своїй службі Господній… не мають духа, не годують віруючих Божою благодаттю». Тепер зрозумілим стає, що маючи такі інструкції з патріярших покоїв, можна було приступати до акції на місці і не боятися схибити. Програма була чітка, ясна, а методика її реалізації вже розроблялася в Києві і Львові з участю «ініціятивної групи». Отже, віддаючи належне Таланові, мусимо все ж таки сказати, що він не був оригінальним у своїх антигреко-католицьких писаннях, а йшов у фарватері його святейшества Алексія І і червоного оберпрокурора Карпова.
Згадуючи нині всіх ієрархів, що 50 літ тому перші пішли в незвідані дороги Росії, дороги невимовних страждань і терпінь за Церкву, за народ, подивляємо їх смиренний героїзм. Вони не зламали клятви, не стратили віри в слушність свого вибору і, помираючи за Христа, за Україну, стали Ісповідниками Віри. А сьогодні вони є світочами відродженої Греко-католицької Церкви, її заступниками перед Богом і молитвениками за свій знедолений нарід, якому всміхнулося сонце волі.
Казали колись римляни: «Часи міняються, і ми міняємося в них». Це правда. Але для нашої порушеної тут теми — не дуже. За 50 літ, що минули від 11 квітня 1945 p., змінилося в світі Божому справді багато. Не стало «імперії зла», постала Українська Держава, як фенікс з попелу, відродилася УГКЦ, РПЦ на чолі з патріярхом Алексієм ІІ провадить нібито екуменічні діялоги з Вселенською Церквою і навіть називає її Церквою-сестрою (що сказав би на це патріярх Алексій І ?). Та не змінилося одно. А саме: ставлення РПЦ до УГКЦ. В цьому ієрархія РПЦ є вірна собі, своїм імперським «єдінонєдєлімческім» шовіністичним позиціям. Для неї всякі Церкви можуть бути при тактичній потребі «сестрами». Але не українські. І не має значення, чи це буде католицька чи православна українська. В оцінці патріярхів РПЦ ні одна, ні друга в своїх обрядах «не мають духа і не годують віруючих Божою благодаттю». Нині це яскраво засвідчують філіяльні архиєреї РПЦ на Україні, демонстративно уникаючи всяких екуменічних контактів з Українськими Церквами.
Це треба постійно мати на увазі братам нашим українцям з «козацької» Церкви, для яких найтяжчими ворогами, як і 50 літ тому для протоієрея Константіна Ружіцкого і патріярха Алексія І, є українці-католики. Згадувані вже римляни в таких випадках говорили: «Історія є учителькою життя». Чи ця історія 50-літньої давности і все, що було після, та й те, що діється, навчило нас чогось?
Виглядає, що ні. Приклади? От хоч би перший з ряду, ще дуже свіжий. Шукаючи (за К. Ружіцкім) «торжества святої перемоги Православія», патріярх УПЦ-КП Володимир в «Неділю торжества православія» (1-ша неділя Вел. Посту) не поїхав з отцями Шевцями шукати і утверджувати українське Православіє десь понад Дніпром, де й до нині паношиться безбожництво або сектантство, а в ліпшому разі російське «казьонне» православіє. Їх Святійшество вибрали для своєї патріяршої місії інший терен, а саме Самбірщину. А там, як відомо, не вщухають релігійні війни між українцями греко-католиками і українцями-православними. Своїм патріяршим візитом їх Святість тільки підлили оливи до вогню. І, може, восторжествувало православіє. Але яке? Чи не те, що нині посідає в основному на Сході України біля 6 тисяч парафій, а патріярха Володимира вважає «неканонічним»? Чи не до такої мети змагають аранжери подібних патріярших чи архиєрейських візитацій, виходячи з заложення: схід України «всегда будет наш», а захід за всяку ціну треба розсварити, розбити на ворогуючі табори. А тоді «володій»!
Іван Гречко,
Голова КГКІ «Обнова», Львів
* Історія — це жива пам’ять (Тит Лівій, 59 до Н.Х.— 17 після Н.Х.)
