Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Гласність і перебудова, як повітря, конечні для Христової Церкви

Ми були і є безпосередніми свідками започаткованої гласности і перебудови Михайлом Горбачовим у колишньому Радянському Союзі. Без сумніву, слід підкреслити, що гласність і перебудова зрушили великі події вселенського значення, яких не був свідомий і не передбачив, бо ж не мав чіткого пляну, сам архітект, Михайло Горбачов. Ці події, понад всякі його сподівання, вийшли понад береги і розлились широко, широко. Намагання архітекта повернути цю нестримну лявіну у попереднє — старе русло не було спроможне. Мало цього, він не тільки що не мав сили її зупинити, але ці події викинули його за борт, бо ж він не був спроможний вже ними керувати. Події гласности і перебудови розлились безстримно на широке плесо комуністичної імперії і поступово змивали і змивають зайвий комуно-більшовицький понад сімдесятирічний намул. У наслідок цих подій розпалась більшовицька, а точніше кажучи, російська шовіністична імперія і постали, відродились до нового, оновленого життя поневолені народи, включно з російським. На цьому широкому горизонті розпочалась фактична перебудова, політична й економічна, що зараз охоплює цілу середню й східню Европу. Відлуння цієї гласности й перебудови ми бачимо також на терені Югославії, що також була мініятюрою колишнього Радянського Союзу.

Дивлячись на національно-політичний розвиток, до чого привела гласність і перебудова, приходить на думку, що й Христовій Церкві усіх деномінацій відчувається потреба певного механізму — гласности й перебудови не так в ідеологічно-християнській площині, як більше у церковно-структуральній та християнського застосування. І це відноситься не тільки до однієї Католицької чи Православної Церков, але до всіх деномінацій і обрядів. Зараз звернемо увагу у першу чергу на Католицьку й Православну Христові Церкви, бо вони надають основного напряму Христовій Церкві. З того часу, себто з 1054 p., коли одна неподільна Христова Церква поділилась на східню, яка згодом присвоїла собі прикметник «православна», і західню, яка також згодом присвоїла собі прикметник «католицька», і так ніби утворились дві протиставні, чи буде вірніше сказати, дві відмінні Церкви, хоч прикметники цьому не відповідають, бо «православний» означає правовірний, а «католик» у перекладі на українську мову, означає повсюдний, а митрополит Андрей Шептицький це слово перекладав — вселенський. Запитаймо себе, чи католик не є правовірний, а православний — повсюдний чи вселенський. Отже, з того випливає, що прикметники себе не заперечують, а радше доповняють. Останньо ці прикметники набрали ще іншого звучання, а саме, що наша Церква є православна по вірі, а католицька по любові. В жодному варіянті визначення прикметників не є ні протиставним, ні відмінним, а взаємодоповняючим. На жаль, у практичному житті згаданих Церков мають протиставне значення. У той час, коли вони роз’єднувались, кинули на себе взаємну клятву, у якій прожили довгі, довгі століття. Щойно св. п. Папа Іван XXIIІ разом з тодішнім Вселенським Патріярхом Атенаґорасом зняли клятви і започаткували діялог.

Святішого Отця Івана XXIII можна назвати архітектом перебудови Вселенської Католицької Церкви. Тут слід назвати скликання Папою Іваном XXIII Вселенського Собору Ватиканського ІІ, який був спрямований у напрямі діялогу християнських Церков — щоб усі були одно. На тому ж Соборі Ватиканському ІІ було прийнято низку ухвал і постанов, які визначували інші шляхи співжиття з некатолицькими Церквами. Іншими словами, Папа Іван ХХІІІ відкрив широко вікна Ватикану і впустив свіжого повітря у ватиканські лябіринти. Католицька Церква під багатьма аспектами усучаснилась. У Католицьку Церкву, себто у св. Літургію, введено народні мови. Знаємо, що до того часу якось так було, що вживалось виключно латинську мову, а у православному світі — грецьку і старослов’янську мови й інші. Здавалось, що Господь розуміє тільки латинську мову. Це справді було велике зрушення. Апостольська Столиця, як центр Католицької Церкви, відмовилась від суворої централізації. В Католицькій Церкві зайшли корисні зміни, вона справді усучаснилась. Вселенський Собор Ватиканський ІІ відмітив мачушине трактування католиків східнього обряду й визнав за ними рівні права.

На жаль, час цих зрушень і змін у Католицькій Церкві скоро припинився. Папа Павло VI почав відходити від змін, а Папа Іван-Павло II, від якого багато сподівались, що він продовжуватиме започатковану лінію Папи Івана XXIII, повернув колесо ватиканської політики до централізації, яка не має перспектив. З того, що дотепер вдалося завважити, то Папа Іван-Павло II, як Глава і Батько Вселенської Католицької Церкви, не виявив свого однакового батьківського серця до всіх католиків західнього і східнього обрядів. Незаперечним залишається факт, що Апостольська Столиця дальше трактує католиків східнього обряду католиками другої кляси.

Досьогодні Папа Іван-Павло ІІ не визнав існуючого патріярхату Помісної Католицької Церкви, хоч такий статус для нашої Помісної УКЦеркви схвалив Вселенський Собор Ватиканський ІІ і Папа Іван-Павло II неодноразово підкреслював, що такий статус нашій Церкві оправдано належиться. Мовляв, це можна б зробити, тільки бракує ніби основного фактора — території, яку ми у свій час оспорювали, кажучи, що існує територія людських душ, а така є важливіша за фізичну територію. Коли сьогодні ми маємо і цей фактор, себто фізичну територію, патріярхату, від якого св.п. Патріярх Йосиф у своєму Завіщанні просив не відказуватись за жодних обставин, досьогодні не визнано.

Другий факт, який говорить про несправедливість, можна назвати процес беатифікації Слуги Божого Митрополита Андрея. Цей процес провадиться вже від кільканадцяти років, і справа беатифікації не посунулась уперед, і досьогодні Слугу Божого Андрея не зачислено до лику святих. Тут можна б назвати наших ісповідників віри, які мученицькою смертю загинули за Христову Церкву і приналежність до столиці св. ап. Петра у Римі, які заслуговують бути зачислені до лику святих. В той же самий час ми бачимо, що кілька поляків піднесено до лику святих, а останньо до лику святих піднесено героя польсько-литовського повстання проти московського царя у 1863 р. Юзефа Камілевського. Тут не можна не згадати, що Папа Іван-Павло ІІ одну з найстарших УКЦерков, Перемишльську Епархію, прилучив до митрополії Варшави і підпорядкував кардиналові Ю. Ґлемпові. Тут можна сказати, що взято до уваги територіяльний принцип. Якщо так, то це саме повинно статись по відношенні до польських єпископів, що перебувають на українській території, вони повинні б підлягати Главі нашої Церкви Патріярхові Мирославові-Іванові Любачівському. З цього випливає, що примінюються подвійні стандарти, що не повинно мати місця у Христовій Церкві.

Тут варто б також згадати про недавно проголошене Канонічне Право для Східніх Церков, яке виявляється кривдячим, неприроднім і нелогічним. На жаль, його ухвалювали в основному не отці Східньої Церкви, але мали рішаючий вплив ті, які не вудчувають духа східньої Церкви. Про це повинні говорити каноністи церковного права. Ось маленький приклад, який варто взяти до уваги, бо він є значущий і багатомовний. Владики УКЦеркви з діяспори беруть участь у нарадах Синоду УКЦеркви, мають рішаючий голос, приймають рішення і ухвали, але ці рішення й ухвали їх не зобов’язують виконувати… Хіба ж це не парадокс? Чи дехто з наших діяспорних владик не плянує цією фірмочкою скористатись… Це дає ніби правне оправдання бути незалежними князями.

Можна б сказати, що владика міста Братньої Любови — Філядельфії наперед скористався із законів, подаючи кандидата на свого помічника поза відомом синоду і поза відомом Глави нашої Помісної Церкви. Для оборони такої позиції запросився, чи може запрошено борзописця-«знавця», який в органі, що є офіціозом Філядельфійської митрополії, виклав лекцію, як мається справа з номінаціями на єпископів, і навіть авторитетно цитує нам пасус статуту, який ніби про те говорить, тільки не подає, з якого року цей статут… Цей же самий борзописець відкриває нам «Америку», що, мовляв, «…спасіння моєї душі не залежить від того, чи буду визнавати мою віру під Верховним Архиєпископом Митрополитом, чи Патріярхом». Цей же, не знати ким післаний, борзописець-«знавець всіх справ» відкриває нам, що вже не треба змагатись за патріярхат УКЦеркви, бо, мовляв, так колись бажав і Слуга Божий Андрей, щоб був православний патріярх. Ми вже такого маємо, яким є Патріярх Мстислав… Погано читав він листа Слуги Божого Андрея, так само, як погано він зацитував С. Іванкова: «Патріярх Йосиф виявився таким ентузіястичним речником комунізму, як його попередник, Слуга Божий Митрополит Андрей…». Так просвічують вірних на сторінках офіціозу Філядельфійської митрополії.

Без найменшого сумніву, гласність і перебудова потрібні, як повітря, не тільки для Ватикану, але і для наших митрополій і єпархій УКЦеркви. Це повинні взяти до уваги у першу чергу ті, що носять мітри, які не є ознакою святости, тільки влади, а також мати на увазі, що миряни є складовим чинником живої, діючої Христової Церкви і їх голос не може бути ігнорований, але, на жаль, так досьогодні є.

Така сама гласність і перебудова є ще більше конечною у вселенському православ’ї. Якщо Вселенська Католицька Церква у напрямі перебудови робить незначні кроки, то вселенська Православна Церква в цьому напрямі ще не зробила навіть натяку, а незмінно поводиться, як непорушна й невинна. Іншими словами, можна сказати, що ввесь православний світ живе не сучасним часом, якщо під тим оглядом є якісь винятки, то їх трудно догледіти. В першу чергу православний світ повинен переламати свою ворожу психологію до католицтва і католиків, бо це є запереченням християнства. Правда, був час, коли католики називали православних єретиками, але останні мали відвагу визнати свій неправильний підхід і від нього відмовитись. Знаємо, що у православних є такі місця, де католик не має вступу (тут маємо на увазі Атос). Ось така відгородженість не є християнською. Тут не хочемо вдаватись до цитування, що про це говорить св. ап. Павло. Коли не любиш ближнього вашого, нічого не варті твої пости, молитви і вся посвята… Тут необхідна основна перебудова, переосмислення, яке належить уводити в життя, бо бути християнином — це не значить деклярувати своє християнство, але його здійснювати у щоденному практичному житті.

Російська Православна Церква, а зокрема її ієрархи на чолі з патріярхом, повинні піти слідом за своїми політичними провідниками і провести гласність і перебудову у себе внутрі, а в першу чергу публічно визнати, що Російська Православна Церква на чолі із своїм Патріярхом Алексеєм під час і після Другої світової війни тісно співпрацювала з комуністичними вождями, Сталіним і КҐБ. Вона повинна визнати і просити прощення за те, що не тільки допомагала, але й переводила ліквідацію Української Католицької Церкви у 1946 p., а також і за те, що цілковито проковтнула Українську Православну й Українську Автокефальну Православну Церкви. Це ж бо не є тайною, що у колишньому Радянському Союзі РПЦерква була одною офіційною православною Церквою.

Це добре, що російський журнал, який з’являється у Москві, «Оґоньок», пише про співпрацю з КҐБ київського митрополита Філарета (Денисенка) і як неморальну людину, але в той же самий час промовчується про інших, російських чи білоруських владик, включно з патріярхом Алексеєм і патріярхом Піменом, які тісно співпрацювали і узгоджували свою працю з КҐБ. Відомо, що патріярх Пімен не був кращим за митрополита Філарета під кожним оглядом, який зробив його містоблюстителем, але про це не пишеться. Треба сповідатись всіх гріхів, і це повинна зробити Російська Православна Церква.

Дивно і незрозуміло, як Російська Православна Церква може говорити про те, що українці-католики забирають їх церкви у західніх областях України. Це було також обговорювано на Синоді православних єпископів, що відбувся від 28 листопада до 14 грудня 1991 р. у Царгороді. Ми можемо розуміти, чому такі претенсії висувають російські ієрархи, але чому це піддержує і ставить це на порядок денний вселенський патріярх Бартоломей? Якщо ми поступаємо згідно з Божими Заповідями, то запитаймо, де була і що робила вселенська Православна Церква, коли насильно ліквідували в 1946 році УКЦеркву? Чи справді так тяжко зрозуміти, що сьогодні УКЦерква, яка видержала у неймовірних умовах і вижила, сьогодні не забирає, а відбирає свої церкви. Мало цього, вона виявила більше зрозуміння до існуючого стану, як Автокефальна і Православна Церкви, погоджується і ділиться почергово з колишніми її церквами. Звичайно, трапляються під тим оглядом і драстичні випадки, але все це є тяжка спадщина Сталіна і Російської Православної Церкви. Коли б Сталін і Російська Православна Церква не ліквідували УКЦеркви у західніх областях України, то на тих теренах не було б жодних клопотів, бо ж там були виключно українці-католики. Це незаперечний факт. Якщо дехто бажає освятити сталінщину, це їх справа, але чи це в дусі і у вченню Христової Церкви, то можемо з певністю сумніватися. Божа Заповідь каже — забране, украдене, незаконно привласнене належить повернути.

У всіх суперечках на релігійному полі в Україні, а зокрема серед православних, як також католиків, поставлено наголос на прикметник «православний» чи «католик», замість цей наголос робити на слово «християнин», що є для нас спільним і об’єднуючим. Варто і конечно звернути увагу на справжні християнські вартості у Христовій Церкві, а не віддаватись магічним словам «православ’я», «автокефалія» чи «католицизм», бо спасіння душ не залежить від тих чи інших прикметників, але від нашого християнського життя, від нашого християнського практикування у щоденному житті, а домінуючим у цьому є любов до ближнього — православного, автокефальника чи католика. І тут конечна є обнова переосмислення, щоб на першому пляні поставити Христові вартості, які є основою Христової Церкви. При осмисленні основ Христової Церкви, християнських заложень ми все повинні мати на увазі і змагати до того, що сказав Господь, — щоб усі були одно.

Микола Галів

Поділитися: