Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Хочемо знову забути?

Що це за стаття?

Шість років тому отець-доктор Іван Музичка звернув мою увагу на те, що часом у нашій літературі зустрічається теза, ніби в 1963 році УГКЦ була піднесена до статусу Верховного Архиєпископа. Я й сам так думав, але отець Іван розповів механізм, як відбувалася ця процедура. А саме, що від УГКЦ було скеровано так званий Dubium (лат. «Сумнів»), чи Львівському митрополитові належить титул Верховного Архиєпископа. Якою була відповідь на цей «сумнів», читач дізнається із самої статті, яку за певний час після нашої розмови отець Іван мені вислав поштою. З його слів, оригінал листа-відповіді Конгрегації міститься в римському архіві УГКЦ. Цю статтю я вирішив знову витягнути на світ із двох причин: по-перше, 17 лютого 2017 року минуло 125 років з дня народження Патріарха Йосифа Сліпого, по-друге, 22 лютого 2017 року минув рік, як відійшов у вічність один із його найближчих співпрацівників і автор цієї статті – отець-доктор Іван Музичка. Коли погортати сторінки нашого журналу за 70-80-ті роки, можна натрапити на чимало статей його авторства. Отець Іван був надзвичайно скромним, про що свідчить його відмова на пропозицію Патріарха Йосифа Сліпого стати єпископом, володів непересічними інтелектуальними і творчими здібностями. Сфера його зацікавлень дуже широка: від специфічних академічних богословських тем до питань демократії та екології. Стаття, яку тут републікуємо, цікава не лише з огляду на важливий нюанс того, звідки в нашій Церкві взявся титул Верховного Архиєпископа. Але вона показує й цікавий зріз дискусій 70- их років у середовищі нашої Церкви. Наостанок варто сказати, що отець Іван володів чудовим публіцистичним стилем. Кожен, хто читатиме цей текст, зможе це відчути.

********

Мабуть, це вже в нашій вдачі, що ми губимо великі справи через недбальство в малих; залишаємо великі справи і борсаємося без потреби біля другорядних. Такою справою є в нас становище і власті Верховного Архиєпископа, що згідно із недвозначним висказом церковного права і нашої традиції має права рівні патріяршим. Про те, що ми мали Верховного Архиєпископа з такими правами, мусили нам пригадати (не дати, як дехто деколи повторює!) аж відповідні авторитетні чинники. Про те, що Галицький митрополит – спадкоємець Київської митрополії – одержав ці великі права тієї митрополії, забезпечені Берестейською унією, ми не знали довгий час, а коли їх поставлено в кодексі у 1957 році і наші правники про те знали, ми сумнівались у ті історичні права. Відома деклярація Конгрегації для Східних Церков, що нам це пригадала і сумніви розвіяла, так і починається словами ad dubium (лат. «на сумнів»). Щоб ми не забули і не сумнівались, згадану декларацію потвердив сам Папа Павло VI і сказав її опублікувати: approbare dignatus est, iussique hanc declerationen publici iuris fieri. Це сталося в грудні 1963 року. На жаль, появились спроби, щоб знов про цю велику і дорогу для нас власть призабути.

Від того часу наш Блаженніший Верховний Архиєпископ Кир Йосиф, уживаючи цього свого права, почав свою широку активність, почав усім нам відомі старання про належне завершення юридичної структури нашої Церкви патріярхатом. Все це належить уже до історії, навіть болючої історії, в якій появились перешкоди різних і рідних сторін. . . Вже від пару літ появилась справа, на яку дехто не годиться, а саме: у перекладених на українську мову літургійних книгах, які видав utendo suo iure Блаженніший, він слушно вставив у єктеніях і молитвах поминання «Блаженнішого Верховного Архиєпископа». Не значить то, що він вставив себе! Він поставив особу Верховного Архиєпископа Галицького митрополита, Архиєпископа Львова, його високий пост. Появились ревнителі букви закону, що кажуть: у старослов’янських оригіналах літургійних книг, що їх видала Апостольська Столиця (видані в 1941 році), такого немає. Ergo. Найлегший аргумент, який може найти безтурботна людина.

Обсяг нашого Бюлетеня замалий на широку дискусію, але варто бодай дещо сказати:

1. Поминання церковної єрархії з її титулами є нормальною річчю в літургії. Титул Верховного Архиєпископа є дуже виїмковий у Східних Церквах під усяким оглядом. Це високий титул. Чому б його не вживати? Він правами дорівнює Патріярхові, якого поминається обов’язково. Чому тоді Верховного Архиєпископа екс парітате не згадувати, годі розуміти. Коли ми належимо до тих рідкісних винятків, чому цього великого виїмку не підкреслити поминанням у літургії хоч би із самої вже радости й почуття нашої гідности?

2. Покликаємось на те, що цього титулу немає з церковнослов’янських оригіналах з 1941 року. Це майже діточий аргумент. Хто знав і чував у Літургійній комісії тих часів, що наш Архиєпископ Львова є Верховним Архиєпископом? Скільки наших священиків і правників та мирян знали в 1957 році, коли появилось Cleri Sanctitati, що ми маємо Верховного Архиєпископа з такими великими правами? Аж у 1963 році це потверджено, і то під впливом наших сумнівів! ! ! 1941 – 1957 – 1963. Цифри багато говорять. Як міг вставити цей титул хтось у 1941 році, коли про нього нам усім стало ясно аж у 1963-ому за потвердженням Вселенського Архиєрея? Не вставили, бо не знали, і їхнє незнання не може бути основою для нашого заперечування.

3. Коли Вселенський Архиєрей каже, щоб цей давно існуючий титул і факт зробити publici iuris? Літургійні книги й літургійне поминання це роблять. Благовісник чи Acta Apostolicae Sedis небагато людей читає, щоб з цього publici iuris скористати. Літургія теж тій цілі служить і пригадує нам безнастанно, за кого молитися, що «бдять о душах наших», і каже нам, хто є Верховним Архиєпископом, хто Митрополитом, єпископом, а коли й хто імператором чи царицею. Поминання Верховного Архиєпископа в літургії тим самим є обов’язковим. Він собі цього титулу сам не придумав.

4. Є в церковнім праві славна епікея! Як радо її вживають і надуживають! Чи не є це випадок і тут в широкому і щирому сенсі? Та ж ідеться про наше добро, наші права, нашу гідність. Чому бути такими запеклими проти такої важливої речі, а притім цілковито законній і нешкідливій. Як щедро розсипаємо в пресі високими і не раз незаслуженими титулами? Коли нарід наш сьогодні зве Верховного Архиєпископа Кир Йосифа своїм Патріярхом, і Папа вжив раз цього титулу в приватній розмові із покійним Кир Бучком (автор цих рядків це знає з особистої розмови), чи не є основою, щоб і цього титулу вживати і його не лякатися? Трохи щедрого і добролюбивого серця без юридичної впертости та люті помогло б багато. Мені здається, що словами saltem prо hoc tempore у славній папській відмові на просьбі fere omnium ucrainorum episcoporum нам патріярхат implicite признається із тимчасовим лиш «але». Це багато значить. Нам патріярхат не заперечується!

5. Чи ревнителі букви закону додержуються дійсно точно того всього, що надруковано в 1941-ому і в інших роках у старослов’янських текстах? Будьмо щирі і погляньмо на рубрики і на свої відправи. Де послух? Нарушують закони і послух ті, що вставили «Верховного Архиєпископа», чи ті, що за словами притчі кажуть «піду» і не пішли? Навіть наші прості дяки, що не розуміють старослов’янської мови, не співали й не співають «побіди благовірним царем». Чи провиняються? Ergo! Чи й друкарські та інші помилки в тих виданнях треба зберігати? Не має права Верховний Архиєпископ і цього справити, і чого немає – додати?

6. Але мені здається, що найсильнішим аргументом є таки цей факт: ми були забули в історії, що маємо такі власті і титул. Нам пригадали, щоб знову не забули, згадуймо про те в наших літургійних молитвах. Коли хто цього собі не бажає, той хоче, щоб це знову забулось. До цього не можна більше в історії допустити.

отець-доктор Іван Музичка

Бюлетень Товариства священиків св. Андрея (Европейська область), Рік IV, січень – лютий – березень 1975, ч. 1/16

Поділитися:

Популярні статті