Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Голос мовчазної Церкви: св.Іван Павло ІІ і проблема легалізації УГКЦ

Атеїстична імперська держава не бажала толерувати Церкву, яка була «українською католицькою духовною спільнотою»1, однак її єрархія, духовенство і вірні не змирилися з насиллям влади. Відмова возз’єднатися з РПЦ та бажання залишитися в єдності з Апостольським престолом стало головним мотивом утворення «Мовчазної Церкви». Греко-католики в підпіллі, яких часто таврували «агентами Ватикану», будучи вірними Папі, завжди очікували на підтримку з боку Апостольського престолу. І справді отримували її.

Тут, зокрема, можна згадати офіційні документи, які виходили на підтримку УГКЦ, звільнення митрополита Йосифа Сліпого, отримання статусу Верховного архиєпископства, творення єрархічних структур у діаспорі. Проте найголовнішою справою для греко-католиків була підтримка у їхньому змаганні за легалізацію УГКЦ в Радянському Союзі.

Від початку свого понтифікату Іван Павло ІІ заявив про цілковиту підтримку УГКЦ. Уже легендарними є його слова, що «Мовчазна Церква промовлятиме устами Петра». Патріарх Йосиф Сліпий у зверненні з нагоди вибору нового Папи заявив: «Він знає, що значить терпіти, бути переслідуваним, не мати прав. Він знає, що це безбожний комунізм. Він теж знає, що таке спрага за правдою».

Свою позицію щодо УГКЦ Іван Павло ІІ невдовзі після вступу на папський престол представив у двох листах до Йосифа Сліпого в березні 1979 року, в яких наголосив на необхідності «забезпечити право існування, громадянство українцям-католикам у їхній батьківській землі»2.

Іван Павло ІІ дозволив скликати синоди єпископів УГКЦ на поселеннях. Ці кроки Папи викликали негативну реакцію Московського Патріархату. В листі від 22 грудня 1980 року Патріарх Пімен (Ізвєков) пригрозив зупинити екуменічні переговори. Проте Іван Павло ІІ і надалі намагався однаково дбати про два важливі для Католицької Церкви аспекти: продовження діалогу з РПЦ і захист прав католиків (обох обрядів) у Східній Європі. Зокрема, в листі до Патріарха Пімена від 24 січня 1981 року Папа запевнив у щирому прагненні продовжувати переговори, а поряд із тим його представник на Синоді єпископів УГКЦ в Римі кардинал Владислав Рубін побажав, щоб це зібрання стало «новим поштовхом» до розвитку релігійного життя на поселеннях і в Україні.

Про глибоку стурбованість радянської влади поворотом папської політики стосовно українських католиків на початку 1980-их років свідчить активна підготовка комуністів України до приїзду Івана Павла ІІ в Польщу на святкування 600-ліття чудотворної ікони Ченстоховської Матері Божої (серпень 1983 року). Беручи до уваги його перший візит у 1979 році, коли Папа фактично став каталізатором антирадянських виступів, радянська влада намагалася убезпечити віруючих в УРСР від «шкідливого» впливу. Опонувати діяльності Івана Павла ІІ партактив прагнув звичними методами атеїстичної пропаганди з наголосом на антирадянській і антикомуністичній політиці Ватикану. На підтвердження таких звинувачень наводили його концепцію про єдину «християнську Європу» як альтернативу континенту, розділеного «залізною завісою» на два ворожі табори. Тому свою протидію радянські ідеологи планували зосередити на тому, щоби, по-перше, викривати «політичну суть» концепції Івана Павла ІІ, по-друге, наголошувати на ключовій ролі «уніятства» в його проєкті «нової Європи».

У контексті пропагандистської війни з римським Апостольським престолом та нового стратегічного альянсу між кремлівською верхівкою і проводом РПЦ саме греко-католики стали головною мішенню радянських контрзаходів. Доходило до абсурду, наприклад, комуністичні пропагандисти вбачали навіть у «Марійських роках» (1987 рік був проголошений Папою Іваном Павлом ІІ Марійським роком) спроби Апостольського престолу побороти комуністичну атеїстичну ідеологію3.

Цікаво, що в контексті зближення СРСР із Заходом ватикансько-радянські відносини помітно потеплішали. Напередодні 1000-ліття Хрещення Русі в західній пресі з’явилися чутки про можливість приїзду Івана Павла ІІ в СРСР на святкування. Чиновники намагалися відреагувати на таку інформацію. Відповідну довідку для республіканської Ради у справах релігій підготував митрополит Філарет Денисенко. На його думку, перш за все приїзд Папи може зумовити політичні ускладнення, бо Ватикан «постійно рухався в руслі антирадянської політики західних держав, особливо США». По-друге, Іван Павло ІІ під час усіх своїх подорожей насамперед дбав про укріплення становища Католицької Церкви. По-третє, будь-які обмеження під час його візиту, наприклад для католиків, світові засоби масової інформації витлумачать як порушення прав людини. По-четверте, приїзд глави Католицької Церкви призведе до невдоволення у середовищі православних віруючих і зумовить погіршення взаємин з іншими Православними Церквами і протестантами. Однак український екзарх у можливому візиті бачив і позитивні наслідки: зокрема, покращення іміджу СРСР і РПЦ у світі; ріст авторитету самого святкування; такий візит можна використати як контраргумент проти виступів антирадянських сил, зокрема українських буржуазних націоналістів4.

Варто сказати, що хоча Папу й не запросили на святкування, проте ватиканська делегація була присутня. Саме з кардиналом Аґостіно Казароллі, головою делегації, зустрілися греко-католицькі владики Павло Василик та Филимон Курчаба, на якій говорили про стан УГКЦ в умовах підпільного існування та можливість її легалізації.

Треба сказати, що Папа чітко наголошував на праві УГКЦ на легальне існування в УРСР. Оскільки влада та РПЦ, розуміючи неможливість знищення «залишків уніятства», пропонували, на їхню думку, привабливу формулу: для кого важлива єдність із Папою – приєднуються до РКЦ, а для кого східний обряд – до РПЦ5. Цікаво, що таку думку просували радянські чиновники: Микола Колесник твердив, що сама ідея УГКЦ суперечила структурі Католицької Церкви, в якій немає «національних» Церков, а питання «уніятів» в Україні – це «поступка українському буржуазному націоналізму». Отже, проблема «надумана» і може бути вирішена «самим життям» завдяки відходу «уніятів» до двох визнаних в СРСР Церков – Російської Православної та Римо-Католицької. Папа не приймав цієї формули, а запропонував власний варіант: УГКЦ повинна здобути легальний статус, а практичні (тобто майнові) моменти вирішував би радянський уряд, Московська Патріархія і Ватикан у так званому «тіснішому екуменічному діалозі»6. Самі греко-католики завжди апелювали до Апостольського престолу як гаранта їхньої свободи та відродження церковних структур. Голова Ініціативної групи для захисту прав віруючих і Церкви Йосиф Тереля в заяві щодо легалізації УГКЦ писав, що «запорукою свободи УГКЦ повинне служити визнання її єдності з Папою Римським»7. Владика Павло Василик із однодумцями 4 серпня 1987 року написав заяву про вихід із підпілля саме до Папи Римського.

Багатотисячні акції другої половини 1989 року, організовані духовенством і мирянами УГКЦ, на думку радянських чиновників, мали на меті привернути увагу Ватикану і керівництва держави до проблеми легалізації УГКЦ, яка в такий спосіб мала стати першочерговою в запланованих переговорах між радянським лідером Михайлом Горбачовим і Папою Іваном Павлом ІІ. До речі, осінні маніфестації 1989 року завершувалися переважно зверненнями організаторів до Апостольського престолу з проханнями вплинути на владу СРСР.

Отож зустріч між генсеком Горбачовим та Іваном Павлом ІІ, запланована на 1 грудня 1989 року, була не тільки епохальною подією у відносинах між Ватиканом та СРСР, але й унікальною нагодою для греко-католиків здобути право на свободу. Незадовго до зустрічі Папа ще раз заявив, що «без легалізації української спільноти процес демократизації ніколи не буде повним»8.

До речі, радянські експерти зазначали, що на Заході переконані в швидкій легалізації УГКЦ. Саме зустріч Михайла Горбачова та Івана Павла ІІ повинна була розв’язати ключові для обох сторін проблеми. Папа не раз недвозначно заявляв про свою підтримку «Мовчазної Церкви», а генеральний секретар СРСР у світлі тогочасних трансформацій в західноукраїнському регіоні сподівався, що понтифік справить «заспокійливий вплив» на греко-католиків, які стали невід’ємною частиною демократично-національної опозиції українців. На думку західних оглядачів, Горбачов прагнув заручитися підтримкою Папи в «умиротворенні непокірної України».

Архиєпископ Володимир Стернюк у інтерв’ю кореспондентові американської газети New York Times Естер Б. Фейк теж висловив особливі надії на зустріч у Ватикані, заявивши, що «ми можемо бути поставлені поза законом, однак маємо свої джерела і гадаємо, що є підстави сподіватися на краще. Ватикан має моральний авторитет у всьому світі, а Горбачов хоче мати підтримку цього великого морального авторитету». Як дамоклів меч над радянською владою висіла погроза, висловлена мирянським активістом Іваном Гелем, що греко-католики готові вже «самі взяти свою Церкву».

Символічно, що напередодні самої зустрічі на заклик глави УГКЦ Патріарха Мирослава-Івана Любачівського українські греко-католики провели 26 листопада 1989 року у Львові багатотисячну молитовну акцію. Богослужіння біля Порохової вежі і хода вулицями міста були дозволені міськвиконкомом. У заході взяли участь 32 священники і 20 монахинь. На мітингу після богослужіння було висловлене сподівання на позитивний результат зустрічі Горбачова з Іваном Павлом ІІ і на те, що питання легалізації УГКЦ буде вирішене вже до літа наступного року. Гель ще раз попередив владу, що «народ довго чекати не буде».

Греко-католицька єрархія сподівалася, що візит Горбачова до Ватикану принесе позитивні зміни. Це був ще один привід згадати про права віруючих на свободу віросповідання і вільне здійснення релігійних обрядів у своїх колишніх храмах. Скажімо, в Івано-Франківську 23 листопада 1989 року владика Софрон Дмитерко прохав уповноваженого Дерев’янка повернути греко-католикам колишню василіянську церкву і монастир (кінотеатр ім. Горького), посилаючись на зміни в релігійній політиці Радянського Союзу і скору зустріч Горбачова з Папою.

З огляду на вказані чинники радянська влада врешті-решт була змушена визнати право УГКЦ на свободу віросповідання. 20 листопада 1989 року вона у спеціальній заяві дозволила реєстрацію громад греко-католиків. Щоправда, заяву цю ще понад тиждень не публікували, і лише напередодні зустрічі Горбачова з Іваном Павлом ІІ вона з’явилася на сторінках місцевої преси: 29 листопада в івано-франківській газеті «Прикарпатська правда», 30 листопада у львівській «Вільній Україні», а 1 грудня в тернопільському «Вільному житті», але й то не на перших шпальтах, а як невеличка замітка.

Надалі УГКЦ, відновлюючи свою інфраструктуру, відчувала постійну підтримку з боку Івана Павла ІІ. Вже в червні 1990 року підпільно висвячені владики відбули візит до Апостольського престолу, де мали змогу особисто познайомитися з Папою, представити йому стан УГКЦ, її потреби та ставлення до актуальних проблем9. А вже у 1991 році Папа дав дозвіл на повернення глави УГКЦ Мирослава-Івана Любачівського на постійне перебування ще тоді в УРСР. Цей крок символізував завершення катакомбного існування УГКЦ.

Знаємо, що відродження УГКЦ супроводжувалося складним міжконфесійним протистоянням. РПЦ наприкінці 1980-их – початку 1990-их років шантажувала Ватикан припиненням екуменічного діалогу, навіть погіршенням дипломатичних відносин із СРСР, вимагаючи вплинути на греко-католиків, щоби ті повернули храми, зайняті в обхід офіційної процедури. Цікаво, що православні завжди апелювали до Папи, звинувачуючи його в тому, що він дозволив та ініціював протиправні дії греко-католиків проти РПЦ у регіоні. Так, зокрема, говорив на офіційних зустрічах митрополит Філарет10. Львівський митрополит Никодим рекомендував православним священникам бути обережними з католицьким духовенством, бо воно, з його слів, «уміє сіяти ворожнечу»11. З другого боку, греко-католицьке духовенство на початку 1990-их років у контексті міжконфесійних конфліктів чітко декларувало свою відданість Апостольському престолу. В заяві від 17 березня 1990 року греко-католицькі єпископи, перелічивши 14 принципів, необхідних, на їхню думку, для проведення майбутніх переговорів, наполягали на узгодженості своїх дій з главою Церкви та Римським архиєреєм.

Як бачимо, папа-поляк від початку свого понтифікату чітко декларував необхідність добитися для УГКЦ свободи на віросповідання в СРСР. Великий моральний авторитет Папи і зближення радянської влади на чолі з Горбачовим із західними державами дозволили порушити питання легалізації УГКЦ на високому політичному рівні. Святий Папа кілька разів повторив тезу про необхідність відродження УГКЦ як важливої складової частини демократизації радянського суспільства. Саме зустріч Івана Павла ІІ і Михайла Горбачова зумовила заяву РСР від 20 листопада 1989 року, яка хоч і не задовольняла всіх вимог греко-католиків, проте ознаменувала можливість офіційно реєструвати громади УГКЦ.

о. д-р Тарас Бублик

  1. Богдан Боцюрків. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939 1950). Львів, 2005, с. ІХ.
  2. Вісті з Риму 2 (1987) 1-2.
  3. О. Дерик. Збанкрутілі чудотворці/О. Дерик, С. Ступницький//Вільна Україна. – 1987. – 19 серпня. – с. 3; Жолдоков В. «Чудо» на потоці /В. Жолдоков/ Ленінська молодь. – 1988. – 23 січня. – №10 (5961). – с. 2.
  4. ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 399. – А. 34-37 / К вопросу о приезде папы Иоанна Павла ІІ 15.12.1986 г.
  5. B. Bociurkiw. UkraińskiKościόłkatolicki w ZSSR zaGorbaczowa/BohdanBociurkiw // Więź. – 1991. – №11-12 (397-398). – S. 163.
  6. Дж. Вайгель. Свідок надії: Життєпис Папи Івана Павла ІІ/Дж. Вайгель [пер. з англ. Р. Скакуна]. – Львів, видавництво Українського католицького університету, 2012. – С. 5877.
  7. Мартирологія Українських Церков: у 4-х т. [ред. і уклад. О. Зінкевич, Т. Лончина]. – Торонто: вид-во «Смолоскип», 1985. – Т.ІІ. Українська Католицька Церква. Документи, матеріяли, християнський самвидав України. – С. 663 – 665
  8. Слово папи Івана Павла ІІ, виголошене до владик учасників VI Звичайного Синоду 5 жовтня 1989 року// Вісті з Риму. – 1989. – №10. – С. 3.
  9. Проповідь владики Володимира (Стернюка) в соборі Св. Софії 24 червня 1990 року//Визвольний шлях. – 1990. – №9. – С. 1115 – 1117.
  10. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 32. – Спр. 2771. – А. 99 – 102
  11. ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 442. – А. 177-182 / Раппорт от 23.01.1989 г.
Поділитися: