Господи, не пам’ятай і прости М. Бараболякові, бо він не знає, що пише

Ми далекі від цього, щоб будь-як ображати д-ра Миколу Бараболяка. Тут бажаємо тільки звернути увагу на те, що шановний М. Бараболяк пише на всі теми, чи їх знає, чи не знає. Подивляємо його відвагу. Ні більше, ні менше, М. Бараболяк майстер — знавець на всі теми. Треба визнати, часом і непоганий знавець, якщо пише справді на теми, які знає.

Від деякого часу для М. Бараболяка стали фасцинуючими церковні справи. На жаль, він цих справ не знає. Це не є питання іншої думки на цю ж і ту саму церковну проблему, але просто незнання її.

Були спроби, щоб донести про це до його свідомости.

Не раз йому підказували, що він цих справ не знає. Це стало причиною, що йому закрито двері до чікаґської католицької «Зорі», а останньо закрито двері до католицького тижневика, митрополичого офіціозу «Шлях». На жаль, для М. Бараболяка це залишилось без значення. М. Бараболяк знайшов собі новий притулок на сторінках українського католицького місячника «Світло», що з’являється у Торонто — Канада.

У журналі «Світло» за січень 1994 р. є надрукована стаття д-ра Миколи Бараболяка під назвою «Українська Церква на 10% католицька?». Тому, що в статті автор заторкує, як він називає, «патріярхальників», дозволимо собі на дещо відповісти і вказати, що М. Бараболяк справді не знає цих проблем. Щоб не говорити без доказів, наведемо слова М. Бараболяка:

«Усі ми погодимось, що в нашій УГКЦ не гаразд. Дехто характеризує стан у ній, як хаос. Де джерело лиха? Більший голос мас думка, що всьому винуватий Рим, папа. Такий закид лунає головно з кіл, знаних як «патріярхальники». Виринає протистояння між тими репрезентантами «східніх» тенденцій в ГКЦ, ентузіастами її «помісности» та подвижниками «західности» в нашій Церкві, яких назву «папістами» з уваги на те, що вони за тісний зв’язок із Римом».

Дозволимо собі ствердити, що М. Бараболяк приймає свою уяву за правду, бо такого поділу, як він говорить, немає. Навіть, якщо взяти М. Бараболяка уяву за правду, то на підставі яких документів шановний автор прийшов до ствердження, що всю вину за лихо чи хаос у нашій Церкві патріярхальники приписують Римові, папі? Якщо б справді М. Бараболяк слідкував за розвитком і працею зорганізованого мирянського руху, який є зформований в Українському Патріярхальному Товаристві, то він був би знав, що ті патріярхальники за такий стан нашої УКЦеркви в першу чергу роблять винними наших владик і всіх нас разом. Це несовісно приписувати патріярхальникам, що вони є проти Риму чи папи. Якщо Патріярхальний рух вимагає у Апостольській Столиці привернення історичних прав для нашої Церкви, то це зовсім не означає, що вони є за розрив з Римом. Це дуже добре знають у Апостольській Столиці. На жаль, М. Бараболяк не може цього зрозуміти. Отже, ті ж «патріярхальники», за клясифікацією М.Бараболяка, є також «папістами», бо ж вони є за безперервний зв’язок з Римом.

Наведемо твердження М. Бараболяка про «помісність», і ось слова автора:

«… помісність,, мала б бути спасенною для нашого народу, та які межі тієї автономности? Суть заступається часто патріотичними фразами, як напр. «За єдність Церкви і народу»; та чи здобуття такої «єдности» мислиме в майбутньому, яке можна передбачити? Чи в нинішніх важких умовах в Україні доцільно й розумно такий клич виносити та доливати оливи до розгорілого вогню духовних пристрастей і конфліктів, над тим ніхто не думає».

Чи М. Бараболякові подобається, чи ні, але наша УКЦерква є помісною. Цього ніхто не оспорює і не заперечує, це є незаперечний факт. Не знаємо, відколи своєрідне мотто, яке висунув св.п. Патріярх Йосиф «За Єдність Церкви і Народу» є патріотичною фразою, але ж воно має подібне звучання, як євангельське — «щоб усі були одно». Чому ж в наш час не можна змагати до цього ідеалу? Як і чим можна пояснити, що цей лозунг є доливанням оливи до горіючого вогню? Якою оливою і якого вогню? Це справді треба мати буйну фантазію, щоб прийти до такого заключення. Пригляньмось, що дальше пише М. Бараболяк:

«Питанням релігійної «єдности» в нашому народі займається в Америці протягом довшого часу Євген Іванків, який дає чи не найкраще зформульовані думки, про що йдеться «патріярхальному» таборові з його «східніми» настановами…», «… Форумом для писань Євгена Іванкова є відомий орган Патріярхального руху «За Патріярхат». Він теж бере участь у редагуванні другого органу того руху «Церковного Вісника» парафії св. Володимира й Ольги в Чікаго. Це моє писання спровокував саме він статтями на ці теми в «Церковному Віснику» за 15 серпня до 19 вересня ц.р. (слід розуміти 1993 року — завваження М. Г.) та головно статтей у детройських українських «Вістях» за 24 жовтня ц.р. п.н. «А коли буде Патріярхат?».

Ще й ще раз переконуємось, що М. Бараболяк пише про те, чого не знає. Вперше довідуємось, що Євген Іванків формулює думку Патріярхального руху! М. Бараболяк також твердить, що форумом для статтей Є. Іванкова є відомий орган Патріярхального руху «За Патріярхат». Цікаво, чи М. Бараболяк міг би назвати, скільки статтей було надруковано Є.Іванкова на сторінках як він називає, «За Патріярхат»? Напевно М. Бараболюк не зміг того зробити, бо він їх не читав, бо навіть не знає, що такого журналу «За Патріярхат» немає, але є від сімнадцяти років журнал «Патріярхат». Ми не маємо нічого проти Євгена Іванкова, ми його шануємо й поважаємо, але Є.Іванків не був і не є тією особою, що формулює патріярхальну думку Українського Патріярхального Товариства і журналу «Патріярхат». Є.Іванків має право на свою думку, а Патріярхальне Товариство не все погоджується з його тезами. Шановний М. Бараболяк має серйозні труднощі у фактажево-довідковому матеріялі: «Церковний Вісник» не є органом Патріярхального руху, хоч піддержує патріярхальну ідею. Немає такої газети в Детройті як «Вісті», але є «Українські Вісті», які мають свою історію. Правду кажучи, трудно серйозно трактувати таке писання. Якщо М. Бараболяк бажає розправитися з Євгеном Іванковим, то пощо писати всякі не причетні до цього нісенітниці і неправду?

Відвага М. Бараболяка є прямо застрашаюча. На підставі чого може М. Бараболяк ставити таке твердження:

«Владика Стернюк є митрополитом-самозванцем…».

Дивно, що такі «правди» з’являються у католицькому журналі «Світло». Це справді є застрашаючим, як можна щось такого писати. Владика Стернюк, який пройшов тернистий шлях, катакомбної Української Церкви, завдяки якого і його братів співвладик, священиків і вірних наша УКЦерква вижила.

За те М. Бараболяк назвав його «самозванцем», тоді коли Папа Іван-Павло II прийняв і потвердив усіх катакомбних владик на чолі з Митрополитом Володимиром Стернюком, який і досьогодні втішається в Україні особливою пошаною та любов’ю.

Хочеться запитати М. Бараболяка, звідки він знає, ЩО «… Помісність — автокефалія, це особливість православ’я. Хай воно ним утішається. Для католика воно зайве, некорисне й небажане, бо проти директиви самого Ісуса і, як показує історія, де ця система прийнята, вона стає причиною занепаду релігійного духу й зросту секуляризму».

Звідкіля М. Бараболяк бере такі інформації, що це є «проти директиви самого Ісуса», то тільки один Бог знає! Читач, читаючи цю статтю, сповнену низкою непровірених і неправдивих фактів, має право поставити питання М. Бараболякові, а що сталось з відповіддю на поставлене питання у заголовку статті «Українська Церква на 10% католицька»? Можливо, іншим разом М. Бараболяк відповість на це питання, а тим разом треба було розправитись з «патріярхальниками», а зокрема з Євгеном Іванковим. Нe збираємось ставати в обороні Є. Іванкова, бо віримо, що він відповість на закиди М. Бараболяка, а, може, скаже, що нема з ким дискутувати.

Із статті М. Бараболяка виразно випливає, що шановний автор, який підсуває твердження Є.Іванкові, пишучи «Папір терпеливий, чули ми й більші нісенітниці», сам скористався цією можливістю.

Можна б на цьому поставити крапку і не займатись більше писанням на релігійно-церковні питання М. Бараболяка, але дозволимо собі для ілюстрації ще дещо назвати, а зокрема зацитувати його писання, що з’явилось у «Новій зорі», яка є органом Івано-Франківської єпархії, з 6 вересня 1993 р. Там є стаття М. Бараболяка на тему «До джерел кризи в УГКЦ», яка була передрукована у скороченні з журналу «Світло», ч. 7-8, 1993 р. Це число газети з тією статтею надіслали знайомі з України до редакції, завважуючи, дивіться, які М. Бараболяк робить відкриття… Що ж, виявляється, що М. Бараболяк має труднощі з розумінням сходу і заходу, не в географічному розумінні. Він радше за всяку ціну бажає стати «заходом», але не може втекти сам від себе, зрозуміло, це й неможливо. Даймо слово в цій справі М. Бараболякові:

«Дивуватись князеві Володимирові, що прийняв форми вірування, так рафіновано удосконалені й такі величаві, які виплекано у візантійському духовному центрі, а не ті, які ледве клигали у Римі? То при чому тут «Схід»? Візантія була центром однієї тоді неподільної культурної духовности. Духовність Візантії була духовність «західня». Візантія не вважалась тоді «Сходом» у нашому нинішньому розумінні.

У школі в Галичині не вчили нас, що існує якась глибша духовна різниця між нашою Греко-католицькою,а Римо-католицькою Церквами, крім форми вияву вірування — обряду. На початок шкільного року ми всі, учні державної гімназії в Бучачі, йшли до латинської фари, а на кінець року теж усі йшли до церкви ОО. Василіян. То не значить, що ми любили поляків. Ми були свідомі, що вони нас переслідують за нашу обрядову пов’язку так з національною окремішністю, але все ж релігійна духовність у нас з ними була одна — католицька. Ми в ніякому разі не відчували, що поляки приналежні духовно до «Заходу», а ми до «Сходу». «Схід» — це була для нас Росія. А Церква там? Своєрідна півофіційна державна установа. А духовність? Як усюди, де духовне підкорене світському.

Треба, мабуть, бути вдячним, що М. Бараболяк так «поблажливо» потрактував хрестителя Руси-України св. Володимира, який так «рафіновано» прийняв християнство з Візантії. Чи справді тоді Візантія була така сильна, а Римська імперія така слаба, що далеко пережила Візантію, можна б уже сумніватись, але так у часи, коли М. Бараболяк ходив до гімназії, у Бучачі вчили. Звичайно, тут немає потреби сперечатись, бо це виразно видно, як далеко і глибоко автор сягає…

Дозволимо собі на ще один родзиночок М. Бараболяка з тієї самої статті:

«Де корінь лиха? Головно в тому, що під впливом націоналістичних кличів про «єдність» сполітизовано нашу колись духовно сильну Церкву. Політичні фактори стали брати верх над духовно-релігійними. Врешті, під церковними правилами православ’я жити легше, як під католицькими, наприклад, хоч би задля розлучень. А нині тих «розлучених» у Галичині сила!

Ми постійно покликуємось на постанови Кодексу про «Східні» Церкви, де з чисто політичних мотивів, для принади Росії, сказано, що Східні Церкви діють під патріярхатами як автономні інституції. Наша Католицька Церква не «східня». А покликатись на Кодекс про Східні Церкви, як причину і підставу для автономности тієї Церкви на зразок історично автономних Малої Азії — це прямо глум над нашою Церквою. Коли Папа вагається чи відкладає признання нашій Церкві повного патріяршого устрою, яким користуються античні Церкви Азії, то це на користь УГКЦ, бо погодитись на повну «помісність» — це виставляти її на повну політизацію. А як виглядає та помісність на практиці, то погляньте на православні «помісні» як румунська, сербська, врешті російська.

Чи справді так є в Україні, що під впливом націоналістичних кличів сполітизовано нашу Церкву, як це твердить М. Бараболяк, можна дуже сумніватись. Але це вже виходить поза всякі межі писати, що Вселенський Собор Ватиканський ІІ для принади Росії говорив про питання патріярхату. Яка це могла бути принада, коли Росія має свій патріярхат і патріярха і є, і завжди була проти того, щоб утворювались інші патріярхати, а зокрема український. Та ж правдою є, що про справу й ідею паріярхату для Східніх Церков на Вселенському Соборі Ватиканському ІІ говорив Ісповідник Віри Блаженніший Митрополит Києво-Галицький Йосиф Сліпий, виступ якого соборові отці, поза зобов’язуючим приписом, прийняли щирими оплесками. Отже, хто і для кого робив принаду?

Коли ж ідеться про питання патріярхату і помісности, то виразно видно що М. Бараболяк цього не зрозумів і мабуть йому тяжко це схопити, бо ж цього не вчили у гімназії в Бучачі. Про які джерела кризи в УГКЦ може говорити М. Бараболяк, коли він твердить, що між польською Римо-католицькою Церквою і Греко-католицькою релігійна духовність у нас з ними була одна — католицька. Чи справді? Можна не дивуватись, що так пише М. Бараболяк, але куди більше дивним стає, що це друкує журнал «Світло», який знає історію Церкви в загальному, а української Церкви зокрема.

Справді просім Всевишнього Господа Бога, щоб простив М. Бараболякові його незнання релігійно-церковних проблем, яким він так щедро все доливає своєї оливи до так вже горіючого вогню. Тому правильно деякі релігійно-церковні органи закрили доступ М. Бараболякові друкуватись на їх сторінках. На жаль, М. Бараболяк не взяв цього до уваги.

Микола Галів

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>