Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Грані культури

Під повищим заголовком в журналі «Визвольний Шлях» що появляється в Лондоні, появилась довша стаття, поміщена у квітневому, травневому і червневому числах за 1980 р. у примітці редакція «Визвольного Шляху» подала, що автор статті є на Україні і є відомий для редакції, але з певних причин не подають імені автора. В загальному стаття солідно опрацьована і цікава. Автор подає глибоко осмислену аналізу, різні грані культури, їх постання, наростання і розвиток. Він сягає в глибинні процеси наростання і розвитку російського колоніалізму у минулому сучасному і подає певні перспективи майбутнього. Імперська політика великоросійства не переривалась і дальше продовжається. На тому тлі подає грані української культури та подає їх оцінку. Окремо аналізує Рух Опору на Україні, його силу, й можливості та вплив на розвиткові антирежимні тенденції. Відмічає українських квіслінґів, які віддано працюють проти українства. Автор також дає свою аналізу української еміграції, підкреслюючи її позитиви і легко підмічає те чого не зроблено. Його помічення, підкреслення і в загальному ціла аналіза надзвичайно цікаві. На жаль ми не маємо місця в нашому журналі, щоби передати повністю цю цінну працю. Відмічаємо цю статтю тому, що автор також відмічає і церковне питання на Україні, як також присвячує окремий розділ для наших Церков. Повністю передруковуємо два розділи з цієї цінної праці, щоби наших читачів запізнати з думками наших братів на Україні до церковних питань, включно з процесом нашої Церкви яка змагається за повну самобутність тут на еміграції. Підмічення в статті тільки нас переконують, що наша вкладена праця за самобутність нашої УКЦеркви не проходить без слідно, має свій вплив і значення. Це нас заразом утверджує, що ми повинні наші змагання в цьому напрямі дальше продовжувати. Ми не повинні зупинятись над деякими невдачами, бо шлях нашої боротьби довгий, але перемога напевно за нами.

Нас подивляє така поінформованість автора про життя не тільки на батьківщині, на засланні, де він також перебував, але також еміграції.

Ми можемо, чи мало зустрінути людей, які живуть у вільному світі і не знають проблем української еміграції, не знають защо іде сьогодні бій на відтинку Української Католицької Церкви. Тут ми маємо для цього всі можливості тільки треба мати бажання, щоби бути поінформованими. Там наші брати не мають тої можливості, але вони іноді краще поінформовані. Ці інформації вони здобувають різними шляхами, не раз рискуючи суворим покаранням, бо в країні, де нібито є «свобода» ніколи її не було і немає. Цей факт повинен декого збудити тут, а в першу чергу він повинен мати вплив на наших владик, деяких священиків, як також і мирян. Якщо ставимо на перше місце наших владик то тому, що вони дотепер не здали іспиту, а найбільш яскравим виявом був Надзвичайний Синод, що його скликав Папа Іван Павло II у порозумінні з Патріярхом Йосифом. Наша Церква стоїть напередодні чергового синоду на якому мають бути вибрані митрополит для Філядельфійської Митрополії і єпископ до Чікаґської Дієцезії.

Редакція

Унітарний феномен української душі

Якщо в Україні активізація Сил Опору, зокрема в середовищі науково-технічної інтелігенції покищо лиш у зародковій стадії консолідації, а загальноукраїнська координованість дій опозиції носить форми тенденцій і пошуків ймовірних напрямків та структур, то в царині духу, в наслідок науково-технічного проґресу і породжених ним явищ, а саме: посилення відцентрових стремлінь поневолених народів, зумовленої прогресом девальвації комуністичних вартостей, глибоким розчаруванням мас практичним способом життя і швидко прогресуючого, проникаючого в усі верстви суспільства усвідомлення неприродности нав’язаного народам характеру буття і зумовленої цими та ще низкою факторів напіввідкритої обструкції комуністичних каналів та норм значною частиною населення, особливо молоддю, а, отже, закономірного в таких умовах відносного безсилля офіційної пропаганди, закономірного вакууму і такою ж закономірною потребою його заповнення — в наслідок цих причин — наслідкових зв’язків, суспільство бродить і поряд з пошуками якісно нових цінностей, досконаліших моделей буття та продиктованих ним потреб, осмислення новітніх філософських і соціологічних систем, потребою самовиявлення авангардними напрямками мистецтва в царині духу, панує динамічне, охоплююче всі нації і всі страти суспільства ширення релігій, повернення до Бога, стихійне відродження українських обрядів, звичаїв, традицій. Після терору над церквою в 30-40-ві роки й повного, здавалось би, запустіння та остаточної перемоги большевицького режиму над вірою та Церквою, вибуховий злет і динамічне відродження цієї духовности в умовах неослабно триваючого тиску особливо відрадне.

Коли говорити про Україну, то в нас це явище стало вже нормою і його справжній Ренесанс свідчить насамперед про унітарний феномен української душі, про її своєрідність, органічну потребу Бога, унікальної психіки. Воно водночас і доказ незнищимости національного духу, українського індивідуалізму, генетичної відособлености, неохоти до чужинця, і до нав’язаного змісту буття. Це також стихійна, підсвідома й свідома форма протесту з однієї сторони і показник слабнучих можливостей режиму в контролі над духовністю народу (народів) — з другої. Тому в масі віруючих — будь-яких ісповідань віри — маємо чи не найвірнішого союзника. Нація і Віра — поняття нерозривні. Втілення цілісної єдиности цих понять визначалось протягом тисячоліть в історичній давності спільноти, в твердій сталості українського національного характеру, в безболісному переході та в глибокій духовній спорідненості, навіть в певній спадкоємності між українським язичництвом та християнством, у привнесенні в християнство національної своєрідности українського обряду та звичаїв, в національному житті двох в сутності й першоосновах неподільних та єдинопастирських, домінуючих в нації Великих Церков — Української Католицької Церкви і Православ’я. Сприяти поширенню цих Віросповідань, аналізувати їх діяльність, брати під захист — священний обов’язок усіх Сил Опору.

Положення і дія Українських Церков

Правда, Православна Церква, що функціонує нині на території України, помимо прямого підпорядкування Московській Патріярхії, навіть помимо протилежних і непримиренних засад між нею та комуністичною ідеологією, іде в фарватері імперської державної політики Москви. За традицією російської історії, Церква строго підпорядкована інтересам держави і в спілці з нею переслідують одну ціль: великодержавність, панрусизм, стремління до світової гегемонії. З цих інтересів Україна позбавлена права на національне духовенство та Українську Церковну Ієрархію. Тому лише вихід Української Православної Церкви з-під юрисдикції московської Патріярхії, а згодом повернення з-за кордону та переселення в Київ Престолу Української Автокефальної Православної Церкви на чолі з її Ієрархом — поверне російську Церкву до істинного її призначення, а Українській Церкві надасть національної сукупности і згладить нині існуючі цілком закономірні колізії між обома Церквами.

Українська Католицька Церква — це, без сумніву, наша національна Святиня, що витворила нетлінні національні цінності й зберегла нас, як націю, з найповнішому вимірі цього терміну. Але УКЦ не тільки феноменальне явище національної духовости. Вона — своєрідне велике відгалуження Всесвітньої Католицької Церкви. Своїм поступом, далекоглядною перебудовою та історичним наближенням до народу, вона стала взірцем, праобразом багатьох реформ у сучасних процесах Католицької Церкви. А як втілення духовної самобутности народу, УКЦ протягом століть була бастіоном його самобутности, захисником національних інтересів та Апостолом нашої Суверенности на світових перехрестях політичних інтересів, особливо в новітні часи, в епоху діяльности Митрополита Шептицького та Кардинала Сліпого. І саме Апостольство Віри і національних інтересів, і непорушна єдність з народом явились причиною лютої ненависти, нетерпимости і віроломної, підступної спроби повного знищення УКЦ московськими імперськими душителями всього істинно національного.

Вже три десятиліття УКЦ живе в підпіллі, діє в катокомбах, як в роки Нерона. З винесеним смертним вироком, піддана неймовірним гонінням та масовому теророві над духовенством, Церква, звичайно, не має давньої потужности, та знищити її окупант безсилий. «Смертю смерть поправ». Вона живе й в кожній парохії має своїх віруючих. Богослужіння, прийняття Святих Тайн відбуваються нелегально, в довірених приватних мешканнях по селах і містах. Так триває протягом трьох десятиліть. І тільки в останні декілька років, в наслідок внутрішньої політичної ситуації, в силу жертовности священиків УКЦ та одночасної підтримки населення, що виливалося в стихійні заворушення багатьох сіл, або окремих громад, об’єднаних в парохії, в поодиноких селах Західньої України відправляються легальні Богослуження в храмах. Літургії відбуваються в храмах закритих, офіційно не функціонуючих через «нестачу» духовенства православного віросповідання, але збережених населенням від руїн, підпалів чи інших подібних злочинів, проведених у період плюндрувань церковних храмів бандитськими групами за наказом партійних центрів, кримінальними, шайками, спровокованими до цієї «роботи» оперативними відділами політичної жандармерії як форми спокутування попередніх злочинів, або доручення цієї «роботи» запобігливим коляборантам — отим «геростратам» XX стол. — за винагороду, привілеї, кар’єру, трактованих колонізатором як союзників і співучасників у нищенні українських святинь, обрядів, традицій, культурних цінностей.

Для руйнування церков, костелів, синагог, в арсеналі колонізатора маса засобів — від прямого знищення пожежею до перетворення їх на склади чи виробничі приміщення. Проте частина храмів в селах покищо збережена, а здобута можливість напівлегальних Богослужень і неповного, по суті лиш фактичного явочного виходу УКЦ з підпілля, пояснюється рядом факторів. Це — насамперед зумовлена впливом світових процесів — зміна внутріімперської і зовнішньої обстановки, вимушений відступ режиму на користь нашої Церкви: це також виняткова стійкість, жертовна посвята пастирів УКЦ, які разом з віруючими понад третину століття по-мученицьки, немов перші християни, несуть і зберігають національну Віру*.

На можливість часткового виходу УКЦ з підпілля мала безсумнівний вплив діяльність українських Сил Опору останнього десятиліття і тривала стихія народної протидії політиці руйнації Віри й Церкви як одного із засобів денаціоналізації. Це — також великий авторитет українського духовенства, його органічна єдність з народом, готовість віддати себе в ім’я збереження національної Духовости, праобразом і символом якої став Його Святість Патріярх Київсько-Галицького Патріярхату Кардинал Йосиф Сліпий та Клір УКЦ. Широка діяльність Кліру та самовіддана праця нашої еміграції за кордоном на захист Церкви, допомогли їй вистояти й зберегтися в найважчі роки*. Усе це разом узяте спричинилось до появи окремих національних парохій УКЦ. Але одним із найважливіших чинників цього є глибокі зміни загальної політичної ситуації в імперії, атмосфери суспільного збудження, наростаюча громадська активність населення та вплив на нього зарубіжних засобів масової інформації — з однієї сторони, і поступове втрачання позицій партійно-бюрократичною кастою — з другої, а з третьої — глибоке усвідомлення Заходом власної небезпеки з боку аґресивного тоталітарного режиму і пов’язаний з цим дійовіший тиск на нього світової громадськости, результатом чого стала ледь відчутніша обмежність свавілля репресивним апаратом імперії, намагання діяти скрито (що при більш широких контактах зі світом не завжди вдається) й повне лявірування, пошуки підступніших нюансів у тактиці — від традиційних, випробуваних кампаній широких репресій, до гри в «законність», в «правові принципи» перед Заходом, у тому числі правові норми поведінки, зафіксовані заключним актом, підписаним у Гельсінках […]**

Звичайно, слід бути готовими до дальших жертв, до репресій — Москва не захоче миритись з відчутним послабленням своїх імперських позицій. Давня, стратегічно важлива ціль задушити Церкву не реалізована, а хто краще як не Москва і без сумнівів по-своєму оцінює безмежну відданість Богові та безприкладне служіння народові діячів УКЦ? Хто, як не Москва розуміє небезпеку для себе, закладену в цілісності інтересів, в органічній єдності нації та Церкви, в спільній боротьбі за життя народу та Віри, в збереженні нинішніх цінностей, національного духу. І саме тому Москва з лютою ненавистю прагне задушити, знищити Церкву, фальсифікує її діяльність, не припиняє гонінь, погромів, цькувань, проводила, проводить і проводитиме жорстоку війну з УКЦ. Та Церква живе і на порозі нового високого відродження, а рішучий її крок, навіть жертви, в сприятливі історичні моменти, в періоди народного збудження приносять не згасання, а життя, ріст, піднесення і мають виняткову вартість, бо наближають нас до Великої Мети.



* Підкреслення наше — Ред. Патріярхату.
** Пропускаємо у тому місці частину тексту з практичними по суті суґестіями — Ред. «В. 111.».

Поділитися: