Греко-католицтво: питання стилю чи методу?

Оригінал статті російською мовою

В цій статті я намагаюся тезово (часом уривчасто) поставити ряд питань чи накреслити ряд тем, які, як мені здається, повинні б визначати сучасний греко-католицький дискурс. Кожен підпункт статті є напрямком думки, який, як на мене, відповідає адекватній і сучасній постановці проблеми унії.

Греко-Католицька Церква є формою християнства, енергія якої ще не оцінена і не явлена вповні здебільшого через те, що архаїчні форми мислення самих греко-католиків та розуміння феномена унійності не дозволяють подивитись на нього з іншої перспективи – перспективи майбутнього.

Чи є унія варіантом інкультурації?

Місія Церкви постійно пов’язана з інкультурацією. Місіонер завжди перекладає Слово Боже на мову того народу, серед якого проповідує. Якщо нема писемної мови, місіонер створює писемність. Тому вважається, що святі Кирило і Методій створили слов’янську писемність, аби дати слов’янським племенам богослужбові тексти і Біблію.

Зазвичай у процесі інкультурації задіяні дві культури. Одна приймає в себе нові смисли, інша звіщає їх. Інакше кажучи, є культура, яка дає, і культура, яка приймає. Переважно в процесі проповідування тою культурою, що дає, була християнська, а тою, що приймає, язичницька. Часто культура, яка приймала, збагачувалася за рахунок культури, яка давала (культури-донора).

У випадку з унією вважається, що культурою-донором стає Римська Церква, а тою, яка приймає, православна, а не язичницька. Але це не так однозначно. Святі Кирило і Методій займалися інкультурацією. Вони проповідували язичникам-слов’янам. Та це було 500 років до Унії. У факті ж Унії бере участь не язичницьке плем’я, а християни іншої культури. Часто культура-донор ставала колоніальною культурою. Чи можна стосовно Унії говорити про колоніальне ставлення з боку Римської Церкви? Радше ні. Історики греко-католицтва можуть більше розповісти про синтез, аніж про поглинання. Римський католицизм не поглинув православ’я галичан, а надав йому вселенського фундаменту. Унія – це не форма інкультурації. Унія – це не переклад на православну мову католицьких традицій і способу життя. Таке розуміння містить внутрішнє протиріччя. Унія – це не пристосування католицтва до православної культури. Унія – це різновид самого православ’я. Саме тому Православні Церкви ненавидять «уніятів». Греко-католицтво – це чисте православ’я, що подолало етнічне і культурне гетто. Універсалізм унійної Церкви дозволяє їй піднятися над будь-якою національною ідеєю, допомагає їй очистити православ’я від будь-якої національної ідеології. Крім того, вселенська основа дозволяє відрізнити правдиве апостольське передання від «передання старців».

Монополія на православ’я

Щоби зрозуміти греко-католицький феномен, потрібно зрозуміти, що православ’я не можна ототожнювати з помісними Православними Церквами. В жодної православної юрисдикції нема монополії на православну традицію. Тому питання унії – це питання про православну традицію як таку. Що таке православ’я, як православна традиція існує і чи може вона існувати без прив’язки до національних помісних Церков, інакше кажучи, чи можливий вселенський інваріант православ’я?

Поки що ми бачимо, що греко-католики копіюють національні православні Церкви і є інкультураційними формами. Але це шлях в нікуди, що зрозуміли у Ватикані і тепер не знають, як цю проблему вирішити. Сьогодні всім очевидно, що Ватикан остерігається використовувати назву «православні» стосовно унійних Церков. Це свідчить про кризу ватиканської політики на Сході. З одного боку правдивим православ’ям вважається РПЦ та інші Православні Церкви, з другого – Римові не дає спокою думка, що «в нас теж ніби свої «ніби православні». Був такий казус в історії – Берестейська унія. До того ж казус тепер украй незручний. Через це нині багато російських католиків навіть не підозрюють про існування російських греко-католиків.

Безвихідність проекту національної унії зрозуміли і в УГКЦ. Очевидно, це стало причиною того, що в 2005 році Патріарх Української Греко-Католицької Церкви переїхав зі Львова до Києва. Цим він символічно показав, що УГКЦ не є містечковим, галицьким різновидом католицизму, а має серйозну претензію на православ’я. Любомир Гузар сказав: «Ми ні для кого не є загрозою. Ми просто є». Це означає, що греко-католики – не якась похідна абракадабра від справжнього «православ’я», не гібрид, а самостійна, самодостатня форма існування православної Церкви у єдності з Римом, яка здатна долати національні межі. Я якось написав: «Головною помилкою Католицької Церкви впродовж останніх 100 років було неправомірне ототожнення православ’я як традиції з конкретними Православними Церквами. Однак варто зазначити, що православна традиція повністю не явлена жодною Православною Церквою (включаючи дохалкедонські Церкви). Перейняті окремі риси, окремі звичаї та деякі пласти богослов’я, пізніше перероблені відповідно до національних інтересів. Щоби направду явитися у всій своїй красі, православ’я мусить стати католицьким (в значенні вселенським)».

«Унійність» як своєрідна церковна метапозиція дає можливість побачити обидві традиції (східну і західну) на відстані, а тому й більш продуктивно.

Чи східний обряд є тільки питанням стилю?

Для багатьох західних католиків Католицька Церква східного обряду є Католицькою Церквою, яка з культурних та етнічних причин використовує в практиці обряди Східних Церков. Один італієць якось запитав мене: «Чому ви так панькаєтесь зі своїм східним обрядом? Обряд – це ж неважливо. Якщо мені завтра скажуть, що Католицька Церква перейшла на східний обряд, я без проблем ходитиму на східну літургію». Для нього обряд – лише минуща форма. Він ще застав тридентську месу, потім реформовану месу, іноді бере участь в амвросіанській месі. Він сприймає обряд як вбрання: сьогодні одягнув цю куртку, завтра іншу. Священний трепет православних перед обрядом він поважає, але не розуміє. Для нього обряд – питання стилю. Як у дизайні. Є бароко, є хай-тек, а є екзотичний східний стиль з присмаком чи то японського мінімалізму, чи то арабських мотивів. Так і тут: греко-католики для нього є Церквою, що вибрала візантійську стилістику. Своєрідне «католицтво від візантійських дизайнерів».

Цікаво, що саме так думають багато греко-католицьких священиків, які значну увагу приділяють різного роду візантинізмам у богослужінні та в практиці. Однак любити східний обряд і любити візантійське середньовічне мистецтво – це різні речі.

Якщо східний обряд є «католицтвом візантійського дизайну», то проблема Східних Католицьких Церков стає питанням найкращої стилізації. Інакше кажучи, проблема унії зводиться до питання грамотної стилізації: як набір древніх практик, який є складним комплексом текстів, обрядів, аскетичних практик, адаптувати до потреб сучасної людини і при цьому зберегти «наліт» східності та антикварної давнини? Річ у тім, що універсальність Католицької Церкви дозволяє існувати і такому поглядові на унію. Якщо є католицькі монахи-йоги, то чому б не могли бути монахи, які носять довгі бороди і додержують візантійської традиції?

Як на мене, обрядова стилізація – це шлях у безвихідь, він призводить тільки до розчарування в православ’ї та в християнстві. Такі духовні стилісти, як мені здається, не розуміють, що таке східна традиція. Вони не лише не знаються на східній традиції, вони не розуміють, що таке традиція взагалі. Вони розглядають людину з позиції «тут і тепер», без її реальної історії та актуальних культурних передумов. Якщо наріжним каменем зробити «тут і тепер», то з’являється людина-споживач. І обряд потрібен їй для особливого ексклюзивного споживання.

Щоби перетворити обряд на предмет споживання, достатньо його просто естетизувати. Щоби зробити ікону предметом споживання чи «монетизувати» її, вистачить всього лиш перетворити ікону на твір мистецтва. Естетизація обряду робить його предметом ексклюзивного споживання. В такому «духовному споживанні» обряду не потрібна жива традиція, можна користуватися стилізованим зліпком цієї традиції. Своєрідним обрядовим штампом. Так можна створити багато обрядових штампів – мелхітський обряд, сирійський, візантійський, вірменський. Їх можна ввести у користування, не переймаючись тим, чи мають вони хоч якісь живі корені в реальності та справжню (а не історико-естетичну) цінність.

Обряд у суспільстві театру стає театром. Споживацьке суспільство умертвило сакральність обряду. Стремління до штучного трансцендування обряду призводить до того, що культ перетворюється на чисте споглядання, в ньому стає неможливою діяльність. Культ перетворюється на різновид духовної вистави, якщо не сказати сильніше – вид духовної розваги. Так, така оригінальна розвага для маргіналів різного рівня суворості й бородатості.

Я не люблю відомі мені східні обряди, ті, які сьогодні існують. І ось чому: я вважаю їх дуже схожими між собою (але часом видатними з точки зору естетики) зліпками з традиції. Але до традиції вони не мають найменшого стосунку. Всі вони є стилізацією. Вони відірвані від традиції. Те саме можна сказати про всі Православні Церкви. Східна традиція – як живий потік життя – майже перервана. Традиція – це живе життя поколінь християн, які живуть у реальній історії. А нинішні обряди стилізованого православ’я виглядають так, ніби не було Реформації, не було релігійних воєн між християнами, революцій і прогресу в науці й техніці. Ми живі люди, і наша історія повинна бути пов’язана з нашою духовною традицією. А цього нема. Наша східна духовна традиція повинна мати зв’язок з революціями, з війнами, з ГУЛАГом, з СРСР, з колективізацією і Голодомором, з першим виходом людини у космос, з Перестройкою, з розпадом Союзу і Майданом. Це складає тканину нашої історії і це повинно якось відображатися в духовній традиції, заломлюватися у ній і з’єднуватися в тому самому Переданні, котре йде до нас від Отців. А цього зараз не відбувається. Ми повторюємо закостенілі формули Золотоустого і намагаємося відтворити його емоції і його образ поклоніння, які за основу мають його особисту історію, історію Візантії та перипетії придворного життя того часу.

Питання реформи обряду – надзвичайно складна тема. Передбачаю, що багато хто мене у цьому не підтримає. Однак тут я накреслюю лиш деякі контури проблеми для подальшого обговорення.

Унія в глобальному світі – метод існування єдиної Церкви

Перед усіма конфесіями постає проблема – як існувати в епоху глобалізації?

Можна вигадати будь-який обряд і наповнити його будь-яким змістом, як це відбувається у нових сектах. Але східний обряд вважається виразником православної традиції. Традиція напряму пов’язана з культурою народу, що сьогодні є проблемою в нашому глобалізованому світі. Православний традиціоналізм, як правило, пов’язаний із націоналізмом, тому майже всі Православні Церкви – національні. Про це добре написав Мейєндорф у геніальній, на мій погляд, статті про церковний регіоналізм: «Зрозумілим чином сучасний націоналізм вплинув на перетворення законного церковного регіоналізму в прикриття для сепаратизму». Націоналізм у нинішній ситуації працює на поділ Церкви. Мейєндорф пише: «А оскільки політична ціль всіх національних рухів полягала у створенні національних держав, котрі розглядались як вищий рівень культурного розвитку, ідея «автокефалії» стала церковним еквівалентом нації: кожна нація має встановити власну автокефальну церкву». І далі: «Таким чином, законний і канонічний регіоналізм, утверджений канонами ранньої Церкви, перетворився в сучасному православ’ї на націоналізм, який сіє поділи».

Незважаючи на те, що греко-католики сьогодні все ще ранжуються за національною ознакою (українські східні католики, сирійські, ліванські та ін.), в них є внутрішні основи долати національні обмеження. Універсалізм католицтва дає унійним Церквам енергію для відкриття себе світові. Католицький універсалізм дозволяє творчо і критично поставитися до свого спадку та зіставити його з реальними потребами сучасної людини і первозданною апостольською традицією.

Перед християнською Церквою стоїть серйозне випробування – глобалізація. Економічна глобалізація вже відбулася, наступним кроком буде культурна глобалізація, яка вже тепер викликає антипатію, що виливається в націоналізм та етнічний екстремізм. Слід буде знайти баланс між універсалізмом і церковним регіоналізмом, щоби не скотитися до універсальної вихолощеної поліцерковності і не закритися у нацистському автокефалізмі. Греко-Католицька Церква сьогодні, на мій погляд, є для цього найкращим експериментальним майданчиком.

Питання унії – це питання приватних форм духовності і форм християнства в глобальному світі, питання збереження своєї інакшості в процесі неминучої уніфікації культурного змісту. Християнський схід не повинен стати Заходом з візантійською вивіскою. Ідея про «другу легеню Церкви» залишається дотепер актуальною.

Унійність може стати ефективним методом вирішення екуменічних питань. Цікаво, що унія як метод сьогодні більш дієвий у відношенні до протестантів, ніж до православних. Оскільки національні ідеології православних Церков поки що утруднюють серйозний тристоронній діалог між католиками, греко-католиками і православними, протестанти як апріорно універсальна еклезіологічна структура, як мені здається, відкриті до діалогу. Метод унії у відношенні до протестантів може бути більш дієвим в недалекій перспективі і корисним для єдності Церкви. Глобальний світ є викликом для всіх християн. Новий образ існування Церкви, який корінням сягає апостолів, поміж тим, відкритий до нового модусу існування людства в світі  – це основна ціль християн сучасності.

Ігор Маков – греко-католик, християнський філософ. Живе в Ризі.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt