Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Хрещення Руси-України і лист Папи Івана Павла ІІ до Блаженнішого Патріярха Йосифа

(Доповідь, прочитана під час відзначення дня народження Патріярха Йосифа,
17-го лютого 1980-го року, в Пітсбурґу, Пенсильванія,
яке відбулося заходами Окружного Осередку Відділів Українського
Патріярхального Товариства в ЗСА — Пітсбурґ та західня Пенсильвенія).

Святий апостол Павло, відкидаючи закид, що їх підносили проти нього його противники, у свому другому посланні до Коринтян глава 11, стихи 23-29 і 31, так говорить про свій життєвий шлях:

«Куди більше у працях, куди більше в тюрмах, під ударами надмірно, у смертельних небезпеках часто. Від юдеїв я прийняв п’ять раз по сорок (ударів) без одного; тричі киями мене бито, раз каменовано, тричі корабель зо мною розбивався; день і ніч перебував у безодні. У подорожах часто, у річкових небезпеках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від земляків, у небезпеках від поган, у небезпеках у місті, у небезпеках у пустині, у небезпеках на морі, у небезпеках від братів неправдивих; у праці та втомі, в недосипаннях часто, у голоді та спразі, часто в постах, у холоді й наготі! Крім інших випадків, моя настирлива думка-журба про всі Церкви!»

Кожний з нас не раз чув ці слова автобіографії святого Павла в церкві, дехто з окремою увагою їх перечитував чи то і студіював життєвий шлях апостола народів. Дозвольте згадати про глибоке відчуття цього опису при окремій нагоді. А нею була моя участь в українській архиєрейській Службі Божій, що її відправляли наші владики, під проводом Блаженнішого Патріярха Йосифа, при папському престолі, над гробом святого апостола Петра в соборі святого Петра в Римі, у свято святих верховних апостолів Петра й Павла, 12 липня 1975 Ювілейного Року. Апостола, що якраз на це свято є взяте з 11 глави другого послання святого Павла до Коринтян, прочитав д-р Мирослав Антонович, диригент знаного в західньому світі Візантійського хору з Голяндії і до того ще соліст. Цитовані слова опису життєвого шляху автора цього Послання зробили на мене виняткове вражіння. А причиною було те, що, слухаючи цей опис страдального життя святого Апостола Павла, я примінював його слова до переживань головного священослужителя при папському престолі, нашого сьогоднішнього Солінізанта, Блаженнішого Патріярха Йосифа.

Не тільки серед нас українців, але і в широкому світі є знані важкі переживання Ісповідника Віри Йосифа під час його 18-літньої каторги в більшовицьких тюрмах і концтаборах. Однак на свободі його життєвий шлях також не є встелений рожами. Про його великі труднощі і перешкоди в праці які зазнає не тільки від чужих, але, на жаль, і від своїх, знаємо дуже добре.

За що властиво змагається наш Патріярх Йосиф? За збереження нашої релігійної спадщини і за збереження українського благочестя. Його Блаженство враз з владиками, священиками і мирянами, тими, що зрозуміли це велике завдання нашої сучасности, змагає за Патріярхальний устрій Помісної Української Католицької Церкви, за вивершення її організаційної структури Києво-Галицьким патріярхатом. Український загал не тільки на поселеннях, але і в Україні плекає цю думку, щоб наша Церква мала адміністративну автономію, під чим розуміється право українських єпископів рядити цією Церквою, творити нові єпархії, видавати богослужебні книги, встановляти богослужебну мову, одностайно виховувати кандидатів на душпастирів. Ось і змисл помісности, що покривається з поняттям автономії. Це і є в дусі поняття Східніх Католицьких Церков, що однак у справах віри й моралі визнають авторитет Вселенської Церкви. І тому наше змагання за Патріярхальний устрій нашої Церкви не є ніякою ребелією проти Апостольської Столиці, а тільки вимогою, щоб Ватикан респектував привілеї нашої Церкви, признані нам Берестейською Унією та потверджені рішеннями Ватиканського Собору Другого про Східні Католицькі Церкви.

Блаженніший Йосиф держить руку на живчику не тільки багатогранного українського життя на наших поселеннях, але його зір спрямований також в бік українського материка, з яким треба нам держати тісний духовий зв’язок. І саме з цим є пов’язаний його великий задум, щоб українці на поселеннях відзначили спільно 1000-літній ювілей, Хрещення Руси-України. Цей великий ювілей припадає на 1988-ий рік, отож за 8 років. Звичайно, що християнство в нашій Батьківщині започаткувалось багато скоріше як 988-го року. Воно пов’язане з леґендою про побут св. апостола Андрея Первозванного на Київських горах, його благословенням нашої землі та предсказанням її великої майбутности. у торговельному договорі між Київською Руссю і Візантією, 945-го року, половина руських послів була християнська (друга — поганська). Першою християнською володаркою Руси-України була велика київська княгиня свята Ольга (945-957). Тому дату 988-го року треба радше вважати датою удержавлення християнства святим Володимиром Великим в Київській державі, подібно, як 313-тий рік є датою удержавлення християнської релігії святим Константином Великим у візантійській імперії.

Українські католицькі ієрархи під проводом Блаженнішого Патріярха Йосифа, 20 листопада 1978 року, під час окремої авдієнції з’ясували Папі Іванові Павлові II справу цього 1000-літнього ювілею хрещення Руси-України. Нав’язуючи до цієї авдієнції, Папа звернувся до нашого Патріярха Йосифа письмом, датованим 19-го березня 1979-го року, яке було оприлюднене у ватиканському щоденнику «Л’Оссерваторе Романо» щойно після повороту папи з Польщі, в червні 1979-го року.

Лист Папи Івана Павла II до Патріярха Йосифа у справі тисячоліття хрещення Руси-України може в деякому відношенні порівняти до енцикліки Папи Пія XII «Східні Церкви…», яка появилася 15-го грудня 1952-го року. Появу тієї Енцикліки попередив Апостольський Лист того Папи, звернений «до всіх народів Росії» (ад універсос Руссіє попульос), з 7-го липня 1952 року. У цьому Апостольському Листі, можна сказати, Ватикан відписав історію Київської Руси на рахунок Росії, точніше Москви. Деякі сліди вказують, що цей Апостольський Лист зродився в кругах Ватиканського Секретаріяту Стану. Як відомо, Папа Пій XII не випускав зо своїх рук цього Секретаріяту і був впродовж свого понтифікату його головою. В тому часі, як появився Апостольський Лист « До всіх народів Росії», Папа Пій XII мав двох своїх заступників, що фактично вели Секретаріят Стану, а це монсеньйор Джованні Баттіста Монтіні, пізніший Папа Павло VI, і монсеньйор Домініко Тардіні, пізніше секретар Священної Конґрегації для Східніх Церков. Якщо візьмемо до уваги ватиканську політику за часів понтифікату Папи Павла VI, що була просовєтська, а тим самим проросійська, чи точніше промосковська, то можна б додуматися, хто міг бути автором, а принайменше співавтором Апостольського Листа «До всіх народів Росії»…

Звичайно, що поява цього листа викликала дуже гостру реакцію українців, в нашій пресі, не завжди була на належній висоті! У цій справі зайняв становище перед ватиканськими кругами архипастир скитальців, архиєпископ Іван Бучко, якого піддержав едмонтонський єп. Ніль Саварин, ЧСВВ. У висліді цієї суцільної акції згаданих наших владик та мирян іще того самого року Папа Пій XII двома енунціяціями направив заподіяну нам кривду. Перша його заява в цій справі була 14 листопада 1952-го року, в папській віллі в Кастель Ґандальфо, де відбулася авдієнція настоятелів і питомців Української Папської Колегії святого Йосафата, під проводом архиєпископа Івана Бучка. Цю авдієнцію уділив Папа з нагоди 20-річчя відкриття нового будинку згаданої Колегії на горбку Джіяніколльо в Римі. У свому слові Папа Пій XII з великим признанням висказався про мученичий шлях Української Католицької Церкви та, м. ін., сказав:

«… А прикра дорога, хоч і багата в славу, це та, що її те саме Провидіння призначило для стільки Ваших Владик, священиків і вірних, які своїми стараннями і своєю кров’ю приготовляють духове воскресення Ваших єпархій так, як це було колись, поверх три століття тому, коли мученича смерть Вашого небесного Покровителя (це мова про святого Йосафата — заввага Р. Д.), була посівом для буйного розквіту на дальші віки».

За цими загальниковими словами прийшло ствердження від вселенського архиєрея, який підписав згаданого апостольського листа «До всіх народів Росії», дуже важливого історичного значення у його Енцикліці «Східні Церкви…», що появилася з датою 15-го грудня 1952-го року. У цій Енцикліці Папа Пій XII, обговорюючи мученичий шлях Східніх Церков (роз. під комуністичними режимами), так формулює ситуацію українського народу і його Церкви та вагу Києва в історичній перспективі:

«Та нині засмучені звертаємо наші думки і наше серце до другого народу (перед цим Папа говорив про болгарів — заввага Р. Д.), направду, Нам наймилішого, а саме до Українського Народу, серед якого немало є вірних християн, що з найбільшою тугою і з великою любов’ю глядять на Рим, почитаючи цей Апостольський Престіл, як осередок християнської віри, як непомильного вчителя християнської правди з волі Ісуса Христа (див. Мат. 16, 18-19 Ів. 11, 15-17; Лук. 22, 32). А вони, як ми довідались, з великим болем, вже довший час мучаться серед неменших ударів переслідування, серед не менш тяжких обставин, як інші народи, що про них Ми вам згадували, Преподобні Браття, у цьому листі».

«А в особливий спосіб хочемо згадати тих Єпископів (українських) східнього обряду, що одні з перших перенесли стільки злиднів, болів і кривд в обороні віри. їх перевезено до престольного города Києва і там поставлено під суд та засуджено на різні кари. Підкреслюємо, їх перевезено до престольного города Києва, звідки колись на всі ті області просвічувало світло Христової науки, звідки поширилось почитання Христового імени.» (підкреслення Р. Д.).

Папа Пій XII виразно ствердив, що з Києва, столиці Руси-України «на всі ці області просвічувало світло Христової науки… поширилось почитання Христового імени». Узгляднюючи контекст цієї Енцикліки, а саме мову про Східні Церкви, можна зробити висновок, що під словами «на всі ці області» треба розуміти землі, положені на північ і схід від Київської Руси, іншими словами на землі білоруські й московські, що були місійними теренами Руси-України.

Закінчуючи цю згадку про Апостольський Лист «До всіх народів Росії», підписаного Папою Пієм XII, та його пізніші дві згадані енунціяції, а зокрема Енцикліка «Східні Церкви…» якими, як було вже сказано, він направив заподіяну українцям кривду, вказують на глибокого християнського духа того вселенського архиєрея і можна сподіватися, що цей факт послужить як матеріял у його канонізаційному процесі, що вже започаткований.

Продовження в наступному числі

Поділитися: