У дні Великого посту щодня згадую людей, зустрічі з якими залишили назавжди особливі, яскраві спогади і мали вплив на мою долю. Вони освітили моє життя, як зірки, що пролітають по небу, і, зникаючи, освітлюють його своїм незвичайним сяйвом.
Серед них – насамперед кришталево чистий, справедливий і побожний парох мого рідного села Добряни отець Богдан Сенета, котрий мав 25 років ув’язнення в Хабаровську. А ще отець Василь Вороновський – взірець монашого життя, про яке я довідався уперше від нього. Незабутні отці: ігумен Юрій Макар та архимандрит Никанор Дейнега. Ну і, звичайно, сестра Марія, студитка, жінка з очима старозавітної Рахилі.
Вперше я зустрівся з нею у спекотному липні 1979 року, коли тяжко захворів ігумен монастиря отець Юрій Макар, що жив тоді в батьківській хаті в селі Лагодові, і я супроводжував його в поїздці до санаторію у Великому Любені. Перше враження про сестру – поважна особа. Знав зі слів отця Юрія, що розумна, глибоко ерудована і освічена. Знав, що єврейка.
Наступна зустріч відбулася через рік, коли ми вже вдвох із сестрою Марією поїхали із хворим отцем-ігуменом до Східниці. За щоденними літургіями, молитвами та постійними розмовами мав я новіціят. Доповнюючи одне одного, отець Юрій зі сестрою Марією розмовляли, здавалося, про все. Від сестри Марії завжди можна було багато навчитися. Інша річ, що не кожен вміє, а чи здатен пересіяти ту мудрість, що базується на Святому Письмі, творах святих отців, літературі духовного змісту і чималому життєвому досвіді. Сестра Марія заклала в мені міцне підґрунтя духовного монашого життя. Вона любила повторювати: «Розмовляйте поміж собою псалмами та гимнами».
Її життя встелене хрестами. Невипадково до 50-ліття вічних обітів сестра Венедикта подарувала їй свого вірша «Хрест»:
В Ім’я Боже!
Хрестами сповнена Вселенна:
Хрести, хрести, хрести, хрести…
Дай, Боже, гідно і смиренно
Життям Твій хрест перенести!
Хрести доріг, шляхів, стежинок,
хрести вершин, хрести низин,
Хрести годин, секунд, хвилинок,
хрести заслуг, хрести провин,
Хрести надій, хрести розпуки,
хрести фанфар, хрести трембіт,
Хрести кохання і розлуки,
Хрести поразок і побід…
Народилася схимонахиня Марія (Фаїна Ляхер) у єврейській родині 12 січня 1917 року в Перемишлянах Львівської області. Разом із українськими дітьми вчилася у Перемишлянській гімназії, потім три роки у Львівській консерваторії, проте не закінчила її через війну. Сестра Марія згадувала: «Все моє юнацтво було біля українців. Я співала в хорі у «Просвіті». Мій батько працював у торгівлі, а мама була надзвичайно побожна людина, і коли йшлося про комсомол, то сказала мені: «Я би воліла тебе бачити на катафалку, ніж у комсомолі».
Важкі життєві випробування випали на долю її родини після приходу німців, які переслідували її, як і всіх євреїв. Як потім напише у своїх спогадах сестра Марія, саме в цей період вона зрозуміла своє покликання: «Для мене стало зрозуміло, що цілий світ, його життя і щастя минають і не залишають по собі сліду. І моє щастя минуло, мов сон, і, крім зболілого серця, не залишилося нічого. Все минає, тільки один Господь Бог Вічний, Незмінний, тільки Він є Одиноким Паном життя і тільки Йому воно належить. На руїнах мойого земського щастя зродилося нове вічне нескінченне».
Своїм життям і життям своїх рідних завдячувала Фаїна Ляхер Володимирові Заплатинському, з яким ще вчилася у гімназії. Саме він визволив її батька від рук фашистів, а потім довго переховував усю родину Ляхерів, ризикуючи власним життям.
Патріот України, член ОУН Володимир Заплатинський (псевдо «Орлик», «Люшня») загинув у нерівному бою з енкаведистами в селі Прибин 1945 року. Крізь усе життя сестра Марія пронесла до нього платонічне кохання, молилася за нього спочатку за здоров’я, а згодом за упокій його душі. У мене зберігається серветка, вишита сестрою Марією чорно-жовтими нитками в пам’ять про Володимира, а також пожовклий номер газети «Галицький шлях» за 5 вересня 1992 року, де вміщена стаття про Володимира Заплатинського «А був це чудний цвіт…».
Охрестив Ляхер Фаїну (хрещене ім’я Анна) в 1943 році осталовицький декан отець Луцишин. Володимир Заплатинський спровадив майбутню сестру Марію до Унівського монастиря, де переховували її від німців. Свої перші обіти вона склала в присутності Климентія Шептицького у 1944 році, в свято Рождества Пречистої Діви Марії, а схиму (вічні обіти) прийняла у 1950-ому. Жила у Якторівському монастирі, а після війни, коли на Західну Україну прийшла радянська армія і монастир розігнали, разом з іншими сестрами повернулася в рідні Перемишляни. Там спочатку працювала в районному відділі освіти, де врятувала життя багатьом директорам шкіл Перемишлянського району, попередивши їх про арешти КГБ. Пізніше вчителькою у музичній школі, головною медсестрою міської лікарні.
У Перемишлянах та за їх межами не було людини, яка б не знала Ганну Гаврилівну –сестру Марію. Вона відігравала важливу роль у підпільному житті. Всі знали, що ота особа у білому халаті чи за фортепіано – то монахиня. Вона могла порадити і розрадити, допомогти і напоумити.
Як тільки була можливість, я відвідував сестру Марію в Перемишлянах чи то сам, чи з гостями звідусіль. До речі, дім на вулиці Івана Франка, 18, де була обитель сестер-студиток, купив блаженний отець Омелян Ковч.
Розмовляли довго, смажили на кухні деруни, співали. Сестра Марія була доброю піаністкою і мала пречудовий голос. Завжди для мене виконувала стрілецьку пісню, якої навчив її Влодко Заплатинський, «Накрила нічка та й тихесеньку земельку…». Знала, що то моя улюблена. Збереглась фотографія сестри Марії за фортепіано, зроблена 17 листопада 2005 року, за п’ять днів до її відходу у вічність.
Сестра Марія, один раз полюбивши Бога, полюбивши Українську Церкву, відкрила в собі такий потенціал любові, який міг би зігріти цілий світ. Завжди погідна, спокійна, аристократка у всіх деталях, свій убогий чернечий одяг носила з гідністю королеви. Ніколи не говорила зле про когось, ніколи не засуджувала, не нарікала. Пізнавши Правду в своєму житті, рушила їй назустріч.
Молімося до сестри Марії, молімося за прославу сестри Марії!
о. Севастіян Дмитрух
