Кожного року, відзначаючи свята Різдва Христового, стараємось все по-своєму, у християнському дусі, осмислити, прийняти містерію народження Сина Божого як Творця Нового Завіту, що не має ні початку, ні кінця, у двох природах — людській і Божій, що ми окреслюємо назвою — Богочоловік. Звичайно, кожний християнин знає, що ось цей Богочоловік прийшов на землю спасти людство, вказати йому шлях, яким через тайну покаяння осягнути ласку потойбічного життя, вічного життя у безмежних Господніх хоромах.
З народженням Ісуса Христа датується початок Нового Завіту. Поруч з тим слід наголосити, що Ісус Христос прийшов на землю не на те, щоб заперечити Старий Завіт, але, навпаки, щоб його утвердити, підсилити, поправити і доповнити. Він, Богочоловік, зійшов на землю, щоб виелімінувати безоглядну жорстокість, ось це старозавітне — «зуб за зуб», і на це місце поставити Любов і тільки Любов, ось цю невидиму силу, що є основою основ Христової Церкви. Не раз нам тяжко схопити цю неосяжну глибину ось цієї містерії приходу Ісуса Христа на землю.
Як бачимо, що з цими радісними святами Різдва Христового пов’язано багато складних життєвих питань, над якими ми, за самою, до речі, зовсім оправданою радістю не бачимо нашої особистої життєвої проекції. Це справді радість велика, домінуюча, бо ж навіть у церковних молитвах говориться, що в цей час, себто час Різдва Христового, небо з землею злучались і разом співали — Слава во Вишніх Богу… Але до цього треба додати, що це не була сама радість тільки для радости, але вона мала і залишилась з певною, як вже вище сказано, з особливою і глибокою життєвою проекцією, яка повинна лягти змістом нашого життя.
Вдумаймось над тим, що Ісус Христос прийшов на землю несподівано. Правда, про це заповідали пророки… Його прихід на землю сподівались у інших людсько-соціяльних вимірах, а Він, Творець неба і землі, народився, як говориться у наших стародавніх колядках, «не в царських палатах, але в убогій стаєнці, у пустелі, серед бидлят і пастухів», себто найнижчої соціальної кляси. Новонароджений Спаситель світа — людства стався доступним для всіх верств людства. Ось незабаром сповниться майже дві тисячі років з того часу, як на землю зійшов наш Спаситель Ісус Христос. На протязі того довгого часу осмислювали і безперебійно осмислюють це народження і не спроможні дати повної відповіді, на ці довгі — чому, чому, чому? Свято Різдва Христового мас так багато неосмислених соціяльно людських вимірів і життєвих паралель, що їх трудно схопити. Але ми все пробуємо схопити хоч маленький відблиск того неосяжного. Знаємо незаперечну істину, що Життєвий шлях Ісуса, як людини, був нелегкий, але цей шлях залишивсь універсальним для всіх народів — для всього людства, яке не все є того свідоме.
Різдво Христове по-різному відзначають народи світу. Ми, українці, виробили свій окремий, питомий для нашого народу, стиль. Ми все в час свят просили Всевишнього, щоб наш нарід на рідних землях міг вільно відзначати і восхваляти Новонародженого у своїй власній і незалежній хаті. Ми, молячись, просили цієї Божої ласки, може без переконання. Нам все здавалось, що це тільки так собі, що ніколи не здійсниться!
Коли ми сьогодні вдумаємось над цією дійсністю, то не можна поминути незаперечного факту, що ми є безпосередніми свідками Божого чуда, але яке чомусь стало буденним? А все ж таки Всевишній Господь нагородив український народ великим благом, вислухавши наших щирих молитов, незалежністю і свободою. На жаль, сьогодні забулось все те, що було: забувся жахливий страх, коли людина не мала відваги висловити свобідно своєї думки, забулись страшні часи винищування українського народу голодом у 1933 роках, а згодом у повоєнні роки 1947 р. Забулась поголовна м’ясорубка української інтелігенції у післяголодові тридцяті роки. Забувся страх перед вивозами на Сибір і казахстанські пустині. Забулось, що за написані українські патріотичні вірші чи українські прозаїчні твори людина ставала дисидентом й опинялась за дротами. Поставмо перед собою питання, скільки в той час було таких, що виступали проти цього, що резистували, що намагались боронити людської гідности? Забулось, що український народ жив у повній ізольованості, тільки «кращі з кращих», кагебісти і їх соратники користали з тих привілеїв. Тоді в непорушній і стоїчній «пошані» були комуністичні ґавляйтери, КҐБ і всяка уніформована маса. Невже це все й багато іншого так скоро забулось? Забулось навіть те, що кожна людина у тій жалюгідній комуністичній атмосфері була тільки гвинтиком? Сьогодні можна почути голоси — нам краще жилось за радянської влади! О Боже, Боже, прости нам, невігласам, що ще і сьогодні не збагнули Твоєї всемогучої сили Твоїх ласк і дарів, якими Ти нас нагородив.
Господи Боже, п’ятдесят років тому Ти дозволив і допоміг нам покинути Рідну Батьківщину, щоб ми в чужому світі, серед нелегких випробувань, голіруч творили своє українське життя і свідчили вільному світові, що наша батьківщина окупована і жорстоко поневолена. Ми на протязі того часу не змарнували ні хвилини часу, працювали для своїх родин, будували свої храми Божі, творили свої культурні, наукові, молодечі організації і економічні інституції.
У різдвяній молитовній призадумі подякуймо Всевишньому Господу Богу і Пречистій Діві Марії за всі ці ласки, які з небесних висот спали на нас й український народ. Водночас просім Всевишнього, щоб ще нагородив наш народ терпеливістю. Дякуємо Всевишньому, що воскресив нашу батьківщину, і наша батьківщина — Україна стала, немов народилась на мапах світу і ми в розсіянні перестали бути безбатченками. Слава во вишніх Богу на висотах.
М. Г.
