Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Христова Церква для спасіння, а не для володіння

Москва чи Фанар?

Ніхто не може заперечити поставленого твердження у заголовку статті, що є неправдивим чи неактуальним у наш час, бо ж служіння є визначальним у Христовій Церкві. Сам Ісус Христос не тільки служив, але навчав служити і сказав його в цьому наслідувати. Шлях служіння, чинити добро ближньому, це шлях до небесних висот, бо ж Христос думав про Царство Небесне, що є вічним. Ось це служіння має бездонну суттєву глибину, і тому воно, як вже вище сказано, є визначальним. Служити, це не значить бути невільником, бо ж Ісус Христос прийшов на землю, щоб нас визволити, а не поневолювати.

Коли ми добре приглянемось під тим кутом служіння до Христових Церков, на жаль, не одної Христової Церкви, хоч є стремління до єдности, то побачимо, як мало звертає увагу на цей засадничий фактор, який Церква повинна здійснювати. Звичайно, все це зрозуміло, бо у людському чи суспільно-політичному житті є надмірне бажання володіти, панувати, мати домінуючий вплив чи впливи на різні проблеми суспільного життя, що є до певної міри природнім і нормальним. Але знаємо, що для цього примінюються дуже часто не етичні, не моральні засоби, а навіть насилля. Все це не є в дусі Христової Церкви, хоч, на жаль, і Церква, а точніше сказавши. Церкви не є вільні від тих не тільки симптомів, але й практики.

Якось так склалось, що для людини є притаманно бути володарем, володіти, панувати, а значно менші є бажання служити, послужити для інших. Коли ми тільки дуже побіжно застановимось над життям Ісуса Христа на землі, то побачимо, що Христос не намагався володіти у суспільно-політичному розумінні. Христос Служив, його чуда, свідками яких були апостоли, були служінням. На жаль, апостоли цього не сприймали, вони сприймали Христа, як володаря, який визволить Ізраїль. Для цього можна навести такий факт, коли Ісус після воскресіння з’являвся фізично серед апостолів, щоб утвердити їх віру, що він той сам, який на їх очах творив чуда, якого бичували, розп’яли на хресті, помер і був похоронений. Перед кінцем другого перебування, себто між воскресінням і вознесінням, на землі Христос робив деякі натяки апостолам, що має статись велика подія. Вони сподівались, що тим разом Христос зробить чудо і визволить Ізраїль. Апостоли спитали Христа: «Господи, чи цього часу відбудуєш Ізраїлеві царство?» (Діян. 1, 6). Звичайно, Ісус був у силі і таке чудо здійснити, але на поставлене питання відповідь була іншою: «Не ваша справа знати час і пору, що їх Отець призначив у своїй владі. Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії аж до краю землі» (Діян. 1, 7-8). Не такої відповіді очікували апостоли, які сподівались, що Христос буде їх монархом, а вони його міністрами і будуть володіти на землі. Христос сказав: «Працюйте і підготовляйте себе і своїх послідовників до небесного — вічного царства, що у небі».

Як конечним є те, щоб наші Церкви на землі повернули до тих засад, які нам залишив Ісус Христос, не володіти, але служити. Якщо б стався такий практичний поворот поділів у Христовій Церкві, то намагання «щоб усі були одно» скоро стало б дійсністю. Ось Святіший Отець Іван-Павло ІІ докладає всіх зусиль до єдности Церков, а в той же сам час у Православній Церкві стався розкол. Московський Патріярх Алексій ІІ зірвав стосунки з Фанаром, себто відмовився поминати Вселенського Патріярха Вартоломея у Царгороді за те, що він прийняв Естонську Православну Церкву під свій омофор. Про цей факт широко писала світова преса.

Незаперечним є факт, що силою у 1589 році був усталений московський патріярхат, який наділено автокефалією, з того часу вперше Патріярх Алексій ІІ відмовився 23 лютого 1996 р. поминати Екуменічного Патріярха Вартоломея. Здавалось, що це припадок, недогляд, і його вдасться скоро наладнати. На жаль, дійсність виявляється іншою. Історично Естонська Православна Церква у двадцятих роках цього сторіччя була насильно розв’язана Сталіним і московським патріярхом. З розвалом Радянського Союзу естонський клир, згідно з рішенням судової палати, вирішив підпорядкуватись Вселенському Патріярхові Вартоломеєві. Фанар публічно дав до відома, що він готовий признати Естонську Православну Церкву. як законну Помісну Церкву Естонії. Це викликало бурю московського патріярхату.

Це ще один з багатьох виявів Російської Православної Церкви, надмірного бажання володіти. Ми в нашому журналі вже не раз твердили, чи вірніше ставили питання, коли Російська Православна Церква була сама собою? За царських часів Російською Православною Церквою правили царі. У радянський період до Другої світової війни існувала, а в час війни стала державною, себто казьонною Церквою на чолі з Алексієм І. Російська Православна Церква була одинока Церква, офіційно не тільки визнаною, повністю вдержуваною і кремлівськими вождями керованою. У той час Українська Католицька Церква була поза буквою закону. Трохи дивно, що у ліквідації нашої УКЦеркви брав активну участь Патріярх Алексій І. Також незаперечним фактом є, що московський патріярхат привласнив собі історію Церкви Київської Руси. Як нам не прикро стверджувати, але Російська Православна Церква, а зокрема її ієрархія, вдержувалась на силі, що не йде з духом Христової Церкви. Російській Православній Церкві слід зревідувати свою діяльність і повернути від володіння до служіння, до спасіння людських душ.

Час для Російської Церкви не ображатись на своїх сусідів, а в першу чергу вибачитись за нанесені їхнім Церквам кривди. Час, щоб Російська Православна Церква публічно висповідалась своїх гріхів, щойно годі шукала братньої любови. РПЦ повинна це зробити сама від себе. Свого часу, якщо не помиляємось, наприкінці вісімдесятих років Патріярх Мирослав-Іван простягнув руку прощення Російській Православній Церкві, але, на жаль, протягнена рука глави У К Церкви повисла у повітрі. На жаль. Російська Православна Церква не спромоглась на такий акт, як це зробила німецька римо-католицька Церква по відношенні до польської. Це справді був християнський вияв. Так нормально повинна діяти Христова Церква. Якщо справді поділена Церква стане Церквою служіння, а не володіння, то напевно в скорому часі прийде до того вічного стремління «щоб усі були одно», до чого так постійно і наполегливо з великим зусиллям змагає Святіший Отець Іван-Павло II.

Микола Галів

Поділитися: