На вступі до попередньої статті ми пригадали собі важне таїнство нашої віри і при тому історичний факт: Христос страждав і помер за нас. Кожний з нас жив сьогодні думкою — Христос помер за мене. Над цим повинні поважно подумати й атеїсти та безбожники, бо подія Христових страстей і його смерти є історична і годі повторяти сталу нісенітницю, що Христос — то мітична особа. Нехай атеїсти дивляться на Христове розп’яття бодай так, як дивляться на могили невідомого вояка Христос помер за всіх і тих, що не вірять в Нього, він помер за грішників, а грішниками є ми всі.
Кожний з нас знайде себе в часі Христових страстей так само, як кожний найде себе, читаючи св. Письмо, яке не є світською історією, але історією нашого спасення, і кожна сторінка тієї історії каже до нас словами пророка Натана, як він сказав до царя Давида,розказавши йому оповідання про чоловіка, що вчинив бідному сусідові велику кривду: «Ти є той чоловік!». То і привело Давида до розкаяння. В часі Христових страстей можемо почути голос нашого сумління: Ти є той чоловік, що тепер б’єш Господа по лиці, ти є той, що вінчаєш його терням, ти є той, що вбиваєш цвях в Його праву руку, проколюєш Йому серце… Пригляньмось тепер кожного вечора бодай кільком моментам Христових страстей, власне, щоб побачити себе, щоб і заплакати над своєю невдячністю і несправедливістю перед Богом і з подякою зідхнути до Господа, що хотів терпіти, щоб я був щасливий, хотів померти, щоб я жив.
Христові страсті в четвер і в п’ятницю, враз зі смертю — то кінцевий акт Його спасенної дії ради нашого спасення. Ціле життя Ісуса на землі є дією Його для нашого спасення і була вона виповнена трудом, терпіннями й пониженнями з моментом Йог приходу в світ. Так бачить Ісуса св. Павло, коли каже, що Він «понизив себе, ставши слухняним аж до смерти і то смерти хресної» (Фил. 2, 78). Христові страсті і страсний тиждень — то тільки завершення тієї великої драми терпіння Божого Сина серед нас. Коли почався Христовий страсний тиждень?
Наша Літургія, починаючи від квітної неділі, повторює знаменний вислів: «Ісус гряде на вольную смерть, Ісус іде спасати». Христові страсті почалися не в четвер вечором, але Його в’їздом до Єрусалиму. Виглядає дивно. Це ж був єдиний момент в житті Ісуса, коли Він дозволив на тріюмф і прославу для своєї особи, це був момент, коли Ісуса звеличали великі маси народу, що збиралися все на єврейську Пасху і Його в’їзд до Єрусалиму — то майже проголошення Ісуса царем Ізраїля. Якже ж вважати таку подію початком терпінь?
Треба б поглянути на опис настроїв серед апостолів кілька днів перед тим в’їздом. Апостоли знають вже, що первосвященики хотять Ісуса вбити і змовляються про те. Апостоли бачать, що близьке свято Пасхи є небезпечне для їх Учителя і до Єрусалиму йти є небезпечно. Вони це кажуть Ісусові впрост: «Учителю, оце недавно юдеї тебе хотіли каменувати, і ти знов туди йдеш» (Ів. 11,8). Коли ж апостоли побачили, що Ісус рішуче хоче йти в Юдею і в Єрусалим, Тома зі своєрідною наївною відвагою каже: «Ходімо й ми з ним, щоб разом умерти» (Ів. 15, 16). А Марко в ще більш живий спосіб описує цей хід Ісуса: «Вони були в дорозі, простуючи в Єрусалим. Ісус ішов перед ними, і дивувались вони, ідучи з ним, і були в страху» (Мр. 10, 32). А Ісус говорить їм цілковито відкрито: «Оце йдемо в Єрусалим, і Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам, і насміхатимуться з нього, й уб’ють, і по трьох днях він воскресне» (Мр. 10, 33-34). Ясніше сказано не могло бути.
Ісус іде свідомо, добровільно сповнити пророцтва і волю Отця — віддати своє життя за спасення світу. Смерть Ісуса — то не вислід ситуації, з якої не було виходу. То добровільний акт, що його сповняє Ісус свідомо з волі Отця, що послав його привести людство до Нього. Ба ще більше: Він в’їжджає в Єрусалим, в свій столичний город; як Володар, бо так в’їздили володарі Сходу з тріюмфом у свої міста — на ослі (на конях їздили в походи!), серед окликів народу, радости, з гілками дерев, а нарід стелив свої одежі на дорозі. В Єрусалимі в тому часі перед Пасхою бувало понад два мільйони паломників з усіх усюдів Середземномор’я і Сходу, де тільки жили юдеї. Всі Його вітали, як Сина Давидового, Месію що йде в Ім’я Господнє.
Та на Ісусовім лиці не було щасливого чи задоволеного усміху, як це бувало чи й буває на обличчях всяких, імператорів чи диктаторів в подібних ситуаціях. Апостоли з радости метушились, щоб цей тріюмф вийшов якнайбільший. Вони думали, що прийшла нарешті щаслива хвилина Ісусового володіння і народ окличе Його володарем Ізраїля, як це вже раз було по чудеснім умноженні хліба. А Ісус був сумний, переживав біль душі. Він знав, що це його останній на землі вхід до святого городу Давида. Він знав, що станеться за кілька днів, Він бачив серед щирого і доброго народу обличчя, повні люті, зависти й злоби. Він бачив, як вони скрегочуть зубами з досади, що не можуть спинити радісного натовпу. Це запеклі Христові вороги — фарисеї, книжники і їхні учні. Деякі найзухваліші з них підступають до Ісуса і кажуть йому: «Скажи їм, щоб замовчали» (Лк. 19, 39). От таке слово Володареві, що приходить рятувати нарід і світ по стільки знаках і словах про своє післанництво, свою власть і волю Отця. І це виходить з уст провідників того народу, тих, що жили словами Закону і Пророків… Таке злобне і повне ненависти відкинення Месії, Добродія людства перед лицем стільки народу. Цілий день потім важко переживає це Ісус, його серце наболіле на вид такого засліплення, фальшу, зловживань у святині, яка приготовляється до свята Пасхи, до якої Ісус спрямовував свої кроки і де стрічає гидке лицемірство, жадобу наживи на святих речах і грізну ненависть, яка прямо кипить на обличчях його противників. І увечері Ісус не видержав, коли стояв на Оливній горі на самоті і бачив перед собою Єрусалим, величаву святиню, які Його вже скрито відкинули і плянують зрадливу смерть з тортурами. Заплакав… «Єрусалиме, Єрусалиме, чому не зрозумів ти дня, що веде до твого миру!» (Лк. 19, 42). Чи не здригнулась тоді земля на вид плачу Богочоловіка? Коли б вся природа могла відчути біль свого Творця, які почування могла б вона мати про нас, людей, що правильно вважаємось за вершок сотворінь на землі? Коли тая людина на початку свого існування бунтом і гріхом привітала свого Творця, тая природа обернулась проти такого співсотворіння, що вкоїло таке лихо. А тут? Сльози болю Спасителя…
То перші гіркі терпіння нашого Господа за гріхи світу: на Нього кують зраду, Його ненавидять, Його хотять вбити і шукають хитрої для цього нагоди, щоб Його діло знівечити так, щоб по Ньому залишилась тільки ганьба, ганебна смерть, про яку ніхто не схоче навіть згадувати. Радість натовпу, що піддався першим настроям, зникне й інший натовп за кілька днів піде за намовою архиєреїв і вимагатиме кари смерти на хресті і майже воліктиме свого Месію на місце страти по вулицях Єрусалиму…
Були ми тоді в Єрусалимі? Був я тоді між юрбою? Були ми всі! З легким настроєм ми кликали нераз в житті «Осанна» під впливом якоїсь хвилини, без сильної віри, ми вітали Спасителя. А в п’ятницю ми мовчали з страху і Спаситель зоставався сам із своїми мучителями. Яка болюча мінливість людської вдачі! Яка нестійкість у вірі, яка поверховна свідомість про те, хто Ісус. А тії, що стояли в проводі ізраїльського народу, його вчителі, вони ж знали про цей день, їм Ісус мав бути відомий зі слів пророків і передання їхніх батьків. Він, що прийшов нести спасення світові, був для них небажаним суперником. Вони не можуть змінити своєї думки, щоб не стратити власті, панування над народом, їм добро особисте вище, чим добро народу, їм нажива дорожча, чим лікування ран і кривд народу. Це було причиною болю і терпінь Спасителя і за це Ісус пролляв свої сльози, сльози свого терпіння в серці. їх спричинили всі, що Його заперечують, вважають Його мітом, вигадкою, суперником, всі, що не мають віри в Нього помимо стільки історичних доказів про Його значення в історії, про Його правдиву Церкву. Всі, що надуживають свою власть, щоб гнобити і не допустити Христового визволення, усі, що піддаються легко настроям, намовам і легкодушно кричать «Осанна», то знову ж «Розпни»… Це важкий біль Спасителя, що його не один з нас Йому тоді спричинив. Це початок Христових страстей. Роздумуймо над цим болем, над тими великими гарячими сльозами нашого Спасителя і над нашою участю в тім Його болю і кажім зі шляхетним пригнобленням і жалем в душі: Претерпівий за нас страсти, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас.
