Християнізація північно-східніх земель Київської держави

Володимир Великий після довготривалого і остаточного завершення процесу перетворення Київської Руси на повноцінну державу, користаючи з нагоди, що візантійський імператор Василь II звернувся до нього за військовою допомогою, постановив династично споріднитися з візантійським імператорським престолом, а разом з тим і впровадити християнську віру в межах своєї великопростірної та могутньої держави.

Коли врахувати те, що візантійська культура в тих часах стояла на вершку свого всебічного розвитку, як також і те, що візантійський імператорський престіл був одним з найбільш притягаючих чинників для всіх визначніших володарів тодішнього світу, тоді самозрозуміло, що це далекойдуче рішення Володимира Великого було обумовлене цілком об’єктивними й реальними тодішніми політичними обставинами. Тим більше, що Володимир Великий усвідомляв собі, що династично споріднюючись з візантійським імператорським престолом впроваджуючи християнську віру в межах свого володіння, він не тільки значно підносив авторитет своєї власної особи, але також і політичне значення своєї великої та могутньої держави, яка, за посередництвом таких конкретних рішень, виходила на широку міжнародню арену тодішнього культурного світу.

Керуючись вищевказаними мотивами, Володимир Великий, на настирливе домагання візантійського імператора Василя II, в 987 році вислав йому 6,000-ний корпус добірного війська, але під виразною умовою, що сестра імператора Анна стане його дружиною. Одначе, коли проминула тривога в межах Візантійської імперії і її володар Василь II не спішився виконати умови, то Володимир Великий обложив Корсунь і таким чином примусив візантійського імператора Василя II вислати царівну Анну в Корсунь для довершення вінчання, яке, треба припускати, мусіло відбутися з великими урочистостями та великою парадою.

Охрестившись і повінчавшись в Корсуні з візантійською царівною Анною, Володимир Великий повертається до Києва і розпочинає широкорозгорнений процес християнізації, спочатку на терені самого Києва, а згодом також і по всіх інших значніших осередках своєї великопростірної держави.

Про урочисте й величне хрещення киян, яке треба вважати вступним і найважливішим актом у довготривалому процесі офіційної християнізації на землях Київської держави, в Іпатієвському літописі говориться так: «Володимир взяв царицю і Настаса,і корсунських попів з мощами св. Климента і Фифа, ученика його, взяв церковні посуди» та «ікони на благословення для себе. Поставив церкву св. Івана Предтечі в Корсуні серед міста на горі, де висипали землю, кладучи насипи, і «та церква стоїть до нинішнього дня. Взяв також, ідучи, дві мідні статуї і четверо мідних коней, які нині стоять за святою Богородицею… Віддав грекам Корсунь назад як віно за царицю, а сам прибув до Києва. Коли прибув» чи радше повернувся до Києва, «приказав поперекидати кумерів; одних порубати, а других попалити. Перуна ж повелів прив’язати до кінського хвоста і волочити згори через Боричів на Ручай, і приставив 12 людей бити палицями. Це не на те, «щоб дерево відчувало, лише на посміховисько чортові, який ошукував тією постаттю людей, щоб дістав відплату від людей. Великий єси Господи і чудні є діла Твої. Вчора почитаний людьми, а нині виставлений на посміховище. Як волочили його вздовж річки Дніпра, плакали за ним невірні люди, бо ще не прийняли хрещення. І, приволікши його, вкинули до Дніпра, при чому Володимир сказав, якщо він де пристане, щоб його відштовхували від берегів, аж доки він не перейде попри пороги… Після цього післав Володимир своїх послів по цілому місті з повідомленням: «Якщо не явиться завтра хтонебудь над рікою, бідний чи багатий, низького стану чи робітник, буде моїм противником». Люди, слухаючи це, з радістю проходжувалися і, радіючи, говорили: «Якщо б це не було добре, не прийняв би того князь і бояри». Наступного дня вийшов Володимир з царициними попами і Корсунськими над Дніпро, і зійшлося людей без числа. Влізши в воду, стояли одні по шию, другі по груди. Молодь — по груди ближче берега, а інші тримали дітей, дорослі бродили. Попи же, стоячи, творили молитви. І можна було видіти велику радість на небесах і на землі спасення стількох душ…».[1]

Дальше в цьому самому літописі написано, що Володимир Великий, звичайно, після загального хрещення киян, «повелів будувати церкви і становити їх на місцях, де стояли кумері. І поставив церкву св. Василія на холмі, де стояли кумері Перуна і інших» поганських божищ, «яким (раніше) приносили жертви князь і люди. І почав ставити церкви по городам і (наставляти) попів і приводити людей на хрещення по всіх городах і селах…»[2]

З уваги на те, що у вищенаведеній загальній характеристиці не сказано, по котрих саме городах і селах «повелів Володимир Великий становити церкви і приводити людей на хрещення», треба припускати, що це звідомлення, в першу чергу, майже виключно відноситься до цілого ряду городів і сіл властивої Руси, для яких християнська віра була вже відома від давніших часів, а не до далеких північно-східніх осередків, які знаходилися на колоніяльних землях Київської держави, заселених різнородними угро-фінськими племенами, які були залежними від Київського великокняжого престола і «платили Русі дань».[3] Тим більше, що коли чотири роки пізніше, після загального хрещення киян, єпископ Иоахім наважився перевести в життя загальну християнізацію мешканців Новгороду, який був одним з найбільших і найважливіших центрів завойованих земель Київської держави, то там вибухло повстання, яке треба було приборкувати зброєю. В Иоакимівському літописі виразно вказано, що «Новгородці відверто повстали проти проповідників віри, запалили Добрині дім, вбили його дружину і, що треба було вживати меча для заспокоєння заворушення». Дальше, в цьому самому Иоакимівському літописі підкреслено, що «Новго­родці, після придушення заворушення, хрестилися, одначе, деякі, під різними оправдуваннями, старалися ухилитися від хрещення».[4]

Та, безперечно, найтяжчою і найбільш скомплікованою була справа поширення християнської віри на Ростово-Суздальських землях, заселених майже виключно різнородними угро-фінськими племенами, а перш за все, в самому Ростові, який вважався найголовнішим адміністративним центром майже для всіх північно-східніх просторів європейського Сходу. Хоч можна припускати, що сини Володимира Великого, спочатку Ярослав, а згодом і Борис,[5] будучи призначені першими князями Ростова під час короткотривалого перебування в цих сторонах, робили певні заходи в напрямку поширення християнства також і на цих завойованих землях, одначе, як це видно з пізніших історичних даних, їхні заходи не увінчалися якимись конкретними та історично відомими успіхами.

Правда, збереглися деякі «передання» в «Древнєруських житіях», скомпонованих тенденційно в пізніших сторіччях, про перших двох єпископів Ростова — Феодора і Іларіона, які начебто прибули безпосередньо з Греції, ще за часів володарювання Володимира Великого, для хрещення Ростова і для поширення християнської віри на Ростово- Суздальських землях. Однак, як це слушно наголошують деякі визначніші російські дослідники, а зокрема В.Ключевський та академік Е. Голубінський, що всі ці «передання» чи радше відомості з пізніших «житій», «суть не что инное, какъ ни на чемъ не основанные вымыслы ихъ авторовъ».[6] Так само і Д. А. Корсаков, виразно і недвозначно підкреслює, що щойно «св. Леонтій» уважається не тільки «покровителем Ростовської землі», але також »и первьім ея исторически-достоверньїм епископомь».[7]

Крім вищенаведеного тенденційного «передання» про перших сумнівних грецьких єпископів, зберігся також і народній «переказ» про князя Ярослава Мудрого. В цьому вифантазованому «переказі» говориться про те, що князь Ярослав, відвідуючи Ростов, полював на берегах Волги і тут, при вливанні Котороли в Волгу, відставши від своєї дружини, зустрівся з ведмедицею і зарубав її сокирою. На цьому місці він побудував церкву св. Іллі і заснував город Ярославль,[8] про який Владимирський літописець згадує вже під 882-гим роком,[9] тобто, коли князеві Ярославові Мудрому було тільки чотири роки від народження.[10]

В світлі вищенаведених прикладів можемо наочно переконатися в тому, що всякі «передання» чи «перекази», без належного історичного обґрунтування, опертого на конкретних і достовірних джерельних даних, залишаються тільки звичайними собі «переказами» або «переданнями» і нічим більше. При цьому треба ще додатково підкреслити наступне: якщо б, в дійсності, «передання» про перших двох ростовських єпископів — Феодора і Іларіона — мало якісь історичні та незаперечні основи, то літописець не мусів би наголошувати, що «обидва пастирі ці не довго оставались в цій чужій для них стороні» і що «они удалились во своясы», як також і те, що «послъ нихъ юная ростовская церковъ сиротствовала болъ 80 льтъ».[11] Так само і на Муромських землях, а в першу чергу в самому Муромі, що його першим удільним князем, ще за часів Володимира Великого, був назначений св. Гліб,[12] з уваги на сильно закореніле ідолопоклонство, вдалося перевести християнізацію щойно під кінець XI сторіччя.[13]

Коли об’єктивно і всебічно розглядати широкорозгорнений процес християнізації всіх земель Київської держави за часів панування на київському великокняжому престолі Володимира Великого, то доводиться нам повністю погодитися з висновками академіка Е. Голубінського, який твердить, «… что Владимиръ крестилъ половину Руси, которая по своєму населенію была чисто русская», тобто в сучасному розумінні чисто українська, «и оставилъ некрещенною другую половину, которая была по населенію или инородческою, какъ области Ростовская і Муромская, или хотя славянскою, но не чисто русскою, как земля вятичей».[14]

Треба припускати, що в цьому широкорозгорненому процесі християнізації Київської держави за часів панування Володимира Великого, крім грецького та болгарського духовенства, брало також участь і духовенство історичного Закарпаття, за яке провадив Володимир Великий боротьбу, як це виразно віднотовано в наших найстарших літописах.[15]

Тим більше, що на землях історичного Закарпаття християнська віра почала ширитися ще за часів перебування на цих землях слов’янських апостолів Кирила і Методія. Наприклад, в Печерському Патерику описане «житіє» Мойсея Угрина,[16] що походив з історичного Закарпаття, а знову в Лаврентієвському літописі є виразна згадка про те, що серед дружини підступно вбитого князя Бориса, замордовано також і Юрія Угрина, який своїм потужним тілом прикривав і боронив Бориса від напасників. Треба припускати, що св. Борис мусів дуже любити Юрія, коли подарував йому золоту гривну, яку він постійно носив на шиї.

Далі в літописі пояснено, що коли підступні напасники не могли зняти цієї золотої гривни з його шиї, то відрубали Юрієві голову.[17] Крім того, польський історик В. Абрагам пише, що з «Угорської Руси» місцеві русини не тільки «цілими процесіями відвідували Київ», але «і навіть взяли участь на торжествах хрещення Руси за володіння Володимира Великого».[18]

Наприкінці треба ще додати, що К. Кустодієв, видаючи в 1877 році друком переклад латинського твору О. Духновича «Історія Пряшівської єпархії», у вступному слові до цього перекладеного видання, виразно підкреслює: «В досліджуванні Угро-Руської церкви ми здається можемо знайти живий зв’язок нашої церкви з діяльністю св. Слов’янських апостолів, котрим Руська (тобто в сучасному розумінні українська) церква зобов’язана найбільше, хоча вони не діяли серед неї і для неї безпосередньо».[19]

Водночас із впровадженням християнської віри в межах Київської держави розпочинається також і розбудова численних репрезентативних церков, як це виразно зазначено в літописі: «і почав ставити церкви по городах», а насамперед в самому Києві, які повинні були стати основними зразками для всіх інших значніших осередків, політично залежних від київського великокняжого престола. Крім того, засновуються перші християнські школи,[20] які підготовляють різних церковнослужителів, а зокрема священиків-місіонарів, та широко розгортається праця над перекладами різної богословської літератури, конечно потрібної для богослужебних відправ серед наверненого до християнської віри населення.

Під впливом цієї широкорозгорненої розбудови церков, Київ прибрав такого імпозантного вигляду, що вже за часів панування Володимира Великого почав притягати увагу навіть і визначніших представників західнього світу. Так, наприклад, Тітмар Мерзебурський, відвідуючи з початком XI ст. Київ, нарахував там аж 400 церков.[21] А знову єпископ Бруно Боніфацій, який в 1006-1007 роках переїздив через Київ, в своєму листі до імператора Генрика II підкреслював, що «Київ — одне з найбільших міст в Европі».[22]

Ще більш величного і більш захоплюючого вигляду прибрав Київ за часів Ярослава Мудрого, який продовжував його розбудовувати і прикрашувати новими золотоверхими величавими церквами, серед яких особливо вирізнялася своєю архітектурною досконалістю Св. Софія. При чому, варто відмітити, що київська Св. Софія, яка стала основним зразком для храмів Св. Софії в Новгороді та Полоцьку, не тільки за своєю назвою, але також і за «пляном й загальною архітектурною композицією»,[23] являє собою вже самостійний утвір своєрідної Київської архітектури, мало подібної до всіх інших церков тодішнього християнського світу. Варто додати, що побудова собору Св. Софії відбувалася одночасно з розширенням території укріплення князівської частини міста.

Ярослав Мудрий розширив місто в напрямі на південь і на захід. Обвів його земляним валом та спорудив на зразок константинопольських Золоті Ворота, що їх залишки збереглися до сьогоднішнього часу. Саме в центрі цього розширеного міста було побудовано Св. Софію. Крім того, довкола собору Св. Софії були побудовані величаві князівські палаци, як також і дві церкви.

Можна припускати, що побудова трьох Св. Софій за часів панування Ярослава Мудрого мало за мету — «ідейно обгрунтувати необхідність збереження не лише політичної, але й культурної єдности руських земель — Київської, Новгородської і Полоцької — під зверхністю Києва і київських князів. Три Св. Софії стали зосередженням ідейно-політичного життя в трьох стародавніх центрах Русі. Серед них Київська Софія відігравала першорядну ролю,[24] як це наголошує ректор Львівського університету ім. Івана Франка, Михайло Марченко. При цьому слід додати, що Київська Св. Софія була «прикрашена мозаїками, фресками; ці мозаїки залишилися до наших днів і своєю виключною красою можуть сперечатися з кращими зразками Царгороду та Равени». Крім того, «все в церкві було чарівне, навіть підлога, яка являла наче величезний східній килим, зроблений мозаїкою. Не лише всередині Св. Софія була оздоблена блискучою мозаїкою та фресками, — її зовнішні стіни були вкриті розписсю». Коли взяти до уваги, що ще й під сучасну пору Св. Софія чарує відвідувача своєю незрівняною красою, яркістю, блиском,— то можна собі уявити, яке враження справляла вона, коли була збудована!»[25]

Разом з широкорозгорненою розбудовою церков і розкішних князівських палаців посилюється також і культурно-релігійна праця в Києві за часів Ярослава Мудрого, який, прийнявши «імператорський титул»,[26] не переставав докладати усіх своїх зусиль, щоб закріпити християнську віру в межах своєї великопростірної та могутньої держави. Він покликав до життя першу «перекладацьку комісію», яка перекладала з грецької мови на слов’янську багато творів не лише богословської, але також і світської літератури[27] та закладає при митрополичій катедрі Св. Софії першу на цілому європейському Сході бібліотеку, «чтобы она стала родоначальницею другихъ библиотекь»[28] при катедральних соборах по всіх інших значніших осередках Київської держави. При цьому треба додати, що за часів Ярослава Мудрого, крім самого Києва, були ще засновані перші християнські школи в Новгороді та в Курську. В цій останній, на думку архиєпископа Філарета, «юный Феодосій обучался вмістъ съ другими дҍтьми».[29]

В результаті широкорозгорнених заходів князя Ярослава, золотоверхий Київ, із своїми численними і подивугідними церквами, стає не лише новою великою опорою для тодішньої Вселенської Церкви, але також і головним рушієм християнізаційного та культурно-релігійного руху майже на цілому європейському Сході.

Щоб переконатися в тому, до якого надзвичайно високого культурного та політичного рівня піднісся тогочасний Київ, а разом з ним і ціла та властива Київська Русь, тобто сучасна Україна, вистачить навести слова французького історика Лєвеска, який піл роком 1049, між іншим, наголошував: «цей край більш об’єднаний, щасливіший, могутніший і культурніший, ніж сама Франція».[30]

І дійсно, коли об’єктивно і всебічно розглянемо усі історичні та джерельні дані, які стосуються життєвих та культурно-релігійних інтересів Київської держави, зокрема за часів панування Ярослава Мудрого, то, безперечно, прийдемо до висновку, що вона не тільки стояла на вершині свого всебічного розвитку, але й була однією з найбільших, наймогутніших, найбагатших та найкультурніших великодержав тодішнього світу.

До якої міри посунувся вперед широкорозгорнений процес християнізаційного руху в межах Київської держави вже під кінець першої половини XI ст., довідуємося з наших найстарших літописів, в яких коротко, але виразно зазначено, що за часів панування Ярослава Мудрого «… почала віра християнська плодитися і розширятися». Крім того, ще додано: «і чорноризці почали множитися, і почали бути манастирі».[31]

Звичайно, з цієї короткої і дуже загальної характеристики годі зробити собі якісь докладніші та об’єктивні висновки. Тим більше, коли взяти до уваги, що в такому визначному торговельному осередкові, як Новгород, ще й в 1072 році, під час заворушення, яке треба було утихомирювати зброєю, по стороні єпископа і християнства, як це виразно зазначено в наших літописах, став лише князь Гліб з своєю дружиною, «а люди всі пішли по стороні волхва».[32] Що ж тоді можна сказати про інші північно-східні осередки Київської держави, більше віддалені від головного торговельного шляху, який провадив «із варяг у греки», в яких основну масу творило головно населення неслов’янське?[33] Тому і твердження літописців про те, що за часів пануваня князя Ярослава «почала віра християнська плодитися і множитися», як також і те, що «і чорноризці почали множитися і почали бути манастирі», належить насамперед до самого Києва, який був праджерелом християнської віри для цілого майже європейського Сходу і до тих значніших осередків, які знаходилися на території властивої Київської Руси, тобто сучасної України, а не до північно-східніх земель європейського Сходу, які були колоніями Київської держави.

Серед тих більше віддалених від Києва осередків, забезпечених дрімучими та майже непроходимими лісами, тобто на північно-східніх просторах європейського Сходу, а зокрема на ростово-суздальських землях, поступова християнізація розпочинається щойно з появою перших глибокоідейних подвижників Києво-Печерскої Лаври. Почавши з другої половини XI ст., ця Лавра стає не тільки головною колискою київської християнської культури, але також і головним рушієм християнізаційного руху по всіх колоніяльних землях Київської держави. (Далі буде)

[1] Полное собрание русских летописей. Ипатьевская летопись. Москва, 1962. Т. 11, стр. 101-102.

[2] П.С.Р.Л. Ипатьевская летопись. Москва, 1962. Т. 11, стб. 103.

[3] Летописець Переяславля-Суздальскаго. Составленный въ началъ XIII вҍка. Москва, 1851, ст. 2: «… по Белу езеру сї Весь, а на Ростове езере Меря, на Клищниҍ Мряжа. А по Oцҍ сҍдять языкъ свой Моурома, и Черемиса, Мордва языци розніи. Се токмо Рускіи: Словене, Поляне, Деревляне, Новгородцьі, Полоучане, Дрегвичи, Севера, Божане еже по Бугоу сидятъ и после же Велынци назвашася. А се даніици, дають Руси дань; Чудь, Меря, Весь, Моурома, Черемиса, Мордва, Пермь, Печера, Ямъ, Литва, испрҍва исконніи данници й конокръмци, Симгола, Корсь, Нерома сиречь Жемонть, Либъ».

[4] Филаретъ, Архіепископъ Черниговскій. Сокращенная исторія русской церкви. СПБ., 1877, стор. 12-13; «Іоакимова лҍтопись прямо говоритъ, что Новгородцы открыто возстали на проповҍдниковъ вҍры, сожгли домъ Добрыни, умертвили жену его, и что для усмиренія мятежа надлежало употребить мечъ. По ея извҍстію, Новгородцы, по усмиренію мятежа, крестились; но иньїе, подь разньїми предлогами, старались уклониться отъ крещенія».

[5] П.С.Р.Л. Лаврентьевская летопись. Москва, 1962. Т. 1, стб. 121.

[6] Е. Голубинскій. Исторія русской церкви. Москва, 1901. Т. І стор. 200. Примітка ч. 3: «Извҍстия объ епископахъ Феодоръ и Иларіонъ находяться въ житіи (точнҍе — в сказаній объ обрҍтеніи мощей) св. Леонтія Ростовскаго. Изъ многихъ редакций зтого послҍдняго… иміють никоторое историческое значеніе извїстия только первой изъ нихъ… Извҍстія же вcҍxъ остальныхъ, позднҍейших, суть не что иное какъ ни на чемъ не основанные простые вымыслы ихъ авторовъ»; Ключевскій В., Древнерусскія житія святыхъ какъ историческій источникъ. Москва, 1871, ст. 3 і наступні.

[7] Корсаковъ Д. А. Меря и Ростовское княжество. Казань, 1872, ст. 87: «Св. Леонтій, покровитель Ростовской земли и первой ея исторически-достовҍрный епископъ, по словамъ Симеона, былъ пострижникомъ Кіево-Печерскаго монастиря»; Клепининъ Н.А., Святой и благоверный великій князь Александръ Невскій. Париж, 1927, ст. 17.

[8] Корсаковъ Д. А. Там же, ст. 70

[9] П.С.Р.Л. Владимирский летописец. Москва, 1965. Т. 30, ст. 15.

[10] П.С.Р.Л. Лаврентьевская летопись. Т. 1. стб. 80.

[11] Летописецъ о Ростовских Архиіереяхъ. Санктпетербургъ, 1877, ст. ІУ: «Феодоръ, Иларіонъ — съ 992 года. Современники равноапостольнаго князя Владимира… Бывъ родомъ греки, оба пастыри сіи недолго остались в странъ чуждой для нихъ: они удалились во своясы. Послҍ нихъ юная ростовская церковь сиротствовала болҍ 80 лҍтъ».

[12] Иловайскій Д. Исторія Рязанскаго Княжества. Москва, 1858, ст. 15.

[13] Погодинъ М. Древняя русская исторія, до монгольскаго ига. Москва, 1871, Т. 1, ст. 384: «По Любецкому сьҍзду (1097), Муромъ утверждень за сыновьями Святослава, и меньшій сынъ его, Ярослава, является основателемъ здъсь гражданскаго устройства, и насадителемъ христіанской въры, какъ свидьтельствуетъ житіє его, — под именемъ Константина, послъ упорной борьбы съ здъшнимъ идолопоклонствомъ».

[14] Голубинскій Е. Там же. Т. І, ст. 198: «Мьі сказали выше, что Владимира крестилъ половину Руси, которая по своєму населенію ба чисто русская, и оставилъ некрешенною другую половину, которая была по населенію или инородческою, как области Ростовская й Муромская съ значительною частью области Новгородской, или хотя славянскою, но не чисто русскою, как земля Вятичей».

[15] П.С.Р.Л. Ипатьевская летопись. Т. 11 стб. 106.

[16] Кіевопечерскій патерикъ по древнимь рукописямь. Въ переложеніи М. Викторовой. Кіевъ, 1870, ст. 107.

[17] П.С.Р.Л. Лаврентьевская летопись, Т. 1 стб. 134.

[18] О. Степан Пап. Початки християнства на Закарпатті. Філядельфія, 1983, ст. 189.

[19] О. Степан Пап. Там же, ст. 198: «… В изследовании начала Угро-Русской Церкви мы кажется можем найти живую связь нашей церкви с делами св. Славянских апостолові., которымь Русская церковь обязана более всего, хотя они й не действовали среди нея и для нея непосредственно».

[20] П.С.Р.Л. Ипатьевская летопись. Т. II, стб. 103: «И пославъ нача пойматы у нарочитой чади дъти и даяти на наученіе книжное, а матери же чадъ своихъ плакахуся по нихъ еще бо ся бяху не оутвърдилъ върою, но аки по мертвъцъ плакахуся…».

[21] Голубинскій Е. Там же. Т. І, ст. 4-5; Рыбаков Б. А. Мир истории. Москва, 1984, ст. 157.

[22] Полонська-Василенко Н. Київ часів Володимира та Ярослава. Прага, 1944, ст. 20.

[23] Повстенко О. Катедра св. Софії у Києві. УВАН. Нью-Йорк, 1954, ст. 187-188.

[24] Марченко М. І. Історія української культури. Київ, 1961, ст. 51.

[25] Полонська-Василенко Н. Там же, ст. 26.

[26] Чижевський Д. Історія української літератури. УВАН. Нью-Йорк; 1956, ст. 42; Гудзий Н.К. История древней русской литературы. Москва, 1956, ст. 21-22.

[27] П.С.Р.Л. Лаврентьевская летопись. Т. І стб. 153; Голубинскій Е., там же. Т. І ст. 736-737.

[28] Филаретъ, Архіеп. Черниговскій. Сокращенная исторія русской церкви. Санктпетербургъ, 1877, ст. 19-20.

[29] Sichynsky V. Ukraine in Foreign Comments and Descriptions from VI to XX Century. New York, 1953, p. 37: This land is more unified, happier, stronger and more civilized than France herself.

[30] П.С.Р.Л. Лаврентьевская летопись T. 1, стб. 180-181; Ипатьевская летопись Т. II, стб. 139.

[31] Погодиш, М. Там же. Т. І, ст. 547; П.С.Р.Л. Ипатьевская летопись. Т. II, стб. 170-171.

[32] Ключевскій В. О. Курс русской истории. Ч. 1. 3-е изд. Москва-Петроград, 1923, ст. 362-363: «В области Оки и верхней Волги в ХІ-ХІ І вв. жили три финские племена: Мурома, Меря и Весь»; Клепининь Н. А. Святой и благоверный великій князь Александръ Невскій. Парижъ, 1927, ст. 16.

[33] Макарій, Архіеп. Харьк. Исторія Русской Церкви. СПБ., 1868. Т. І, ст. 199-200.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt