Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Християнізація русинів у Києві і початки староукраїнського письменства

Під такою назвою, що охоплює дві особливі, історичного значення події на Україні, появилась довша стаття у польській газеті «Тиґоднік Повшехни», рік ХХХУІ, Краків, за 28 листопада 1982 р. Автором статті є Влодзімєж Мокри (Володимир Мокрий), правдоподібно українець або українського походження. Порушена проблематика у статті і її вагомий зміст заслуговують на окрему увагу. Стаття величиною займає майже дві газетні сторінки, такого формату, як український щоденник «Свобода». Стаття написана об’єктивно з докладним знанням історичних фактів. Актуальна вона тим, що порушує питання хрещення Руси-України, тисячоліття якого незабаром будемо відзначати.

Стаття починається двома цитатами. Першою Папи Івана Павла II, коли він, відвідуючи Польщу у місті Гнєзно, 3 червня 1979 р. сказав такі слова: «Треба також, щоб було пригадано хрещення Київської Руси в 988 р.» І другою довшою цитатою з «Повісти временних літ», в якій описово схоплено акт охрещення Руси-України Володимиром Великим.

Після такого вступу автор починає свою статтю, з якої подамо головніші думки і переклад деяких уривків. Автор на початку статті робить ствердження, що хрещення Руси було переломовою датою у духовному житті Київської Руси. Вона — Русь, як багато інших тодішніх європейських народів, вийшла на нову дорогу цивілізованого розвитку. А цьому, звичайно, сприяло прийняття Володимиром християнства з Візантії. Автор підкреслює, що для того, щоб належно відзначити тисячоліття християнства на Русі, треба провести основну й об’єктивну аналізу розвитку християнства, почавши з 988 року, а то й скоріше, аж по сьогодні. До речі, треба мати на увазі й пам’ятати, що прийняття християнства не відбулось раптово й радикально. Поки це сталось, проходили певні процеси, що були предтечею офіційно-формального здійснення, хрещення. Початки християнства на Русі, що його історія занотувала з датою хрещення в 988 році, треба шукати щонайменше двісті років перед тим. Тут слід мати на увазі контакти Київської Руси з Візантією і південними слов’янами, а зокрема болгарами. При цьому слід завважити, що в Болгарів вже понад століття було проповідуване Євангеліє на зрозумілій для народу мові, себто на солунському діялекті. Брати Кирило і Методій започаткували свою місію ширення християнства.

Перші історичні познаки християнства на Русі зустрічаємо в 860 р. «В тому часі греки в Константинополі занурили у босфорських водах ікону Матері Божої і викликали бурю, змусивши облягаючих киян до відступу. В наслідок чуда з іконою, серед киян мало постати бажання охреститися. Цьому випадкові присвятив дві проповіді патріярх Константинополя Теодозій. Цей факт був також занотований у грецькій хроніці Григорія Атартольоза. Не буде більше якоюсь несподіваною подією, що, властиво, згодом Почаївська «Божа Матір» урятувала київський манастир від турків…

Перший історичний документ християнства на Київській Русі датований роком 944. Це є підписаний мирний договір київського князя Ігоря з греками. Тут вже йде мова про руських послів, які під час присяги цілували хрест. Крім цього треба згадати, що в той час у Києві вже була церква св. Іллі. Княгиня Ольга була охрещена в 955 або 957 році. Поруч з цим автор згадує «Повість временних літ», з якої наводить окремі факти про хрещення Руси-України. Також згадує легенду про те, як були вислані посли до різних країн світу, щоб приглянулись, які існують релігії, та сказали, яка найкраща. Звичайно, автор не трактує цього, як дійсного факту, бо були інші, вірніші моменти у цій важливій справі. Він вказує, як княгиня Ольга підготовила для цього відповідний ґрунт, щоб християнство було офіційно й формально прийняте на всій Русі.

Святий Володимир — Хреститель Руси

Св. Володимир, одружуючись з Анною, сестрою грецького цісаря Василія II, прийняв християнство у Візантії, звідки прийшло духовенство на Русь.

Варто згадати, що в 989 р. відбувся переможний похід Володимира на візантійські посілості у Криму, зокрема на місто Корсунь. З Корсуня до Києва Володимир привіз духовенство, забрав реліквії св. Климента Папи і св. Теба, а також привіз ікони, церковну утвар і ряси. Звідси прийшла відмінна від західньої східня церковна архітектура. Автор згадує, що Володимир побудував церкву Найсвятішої Богородиці, яка відома під назвою «Десятинна церква». За свої непроминальні заслуги для Церкви Володимир був канонізований наприкінці XII або на початку XIII століття. Після цього Церква вписала Володимира до святих.

Згідно з «Повістю временних літ», після воздвигнення церкви Пресвятої Богородиці, князь Володимир увійшов до церкви і відслужив наступну молитву:

«Господи Боже!
Глянь із небес і подивись
І глянь на винницю свою.
І візьми в опіку те, що засіяла
права рука Твоя, —
Цих нових людей, що їх серця
скерував ти до мислі пізнання Тебе,
Бога Правдивого.
Споглянь на церкву Твою,
яку збудував недостойний слуга Твій,
в ім’я народженої Тебе Непорочної Богородиці.
Якщо хтось помолиться в цій церкві
то вислухай молитву його, молитву в ім’я —
Пречистої Богородиці».

І, помолившись, сказав наступне: «Даю церкві цій святої Богородиці від маєтків моїх і городів моїх десяту частину».

І, кладучи підпис під присягою, в церкві цій сказав: «Якщо хтось змінить це — нехай буде проклятий».

В тексті молитви можуть бути деякі неточності, бо переклад зроблений з польської мови, (Прим. Ред.)

Автор статті наводить перехід від Володимира до Ярослава, вказуючи на внутрішню боротьбу синів Володимира за київський престіл. На тлі цієї боротьби до влади на київський престіл приходить Ярослав.

Мудрий сівач на Володимировому полі

Автор подав надзвичайно влучний підзаголовок статті. Він підкреслив, що Ярослав Мудрий був найвизначнішим князем на київському престолі. Ярославові вдалось об’єднати всі землі, якими володів Володимир. Крім того, він розумно зумів нав’язати різні дипломатичні стосунки з іншими впливовими у той час державами. До речі, Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Інґерендою, яка після прийняття християнства прийняла ім’я Ірина. Знову ж, з другого боку, дочки Ярослава Єлисавета вийшла заміж за короля Геральда III, а Анна — за французького короля Генрика І. Автор старався показати широкі родинні пов’язання Ярослава, які мали значний політичний вплив. Звичайно, все це розвивалось на культурі християнства. Ярослав має свої безпосередні заслуги за розвиток християнства у Київській Русі (будова церков, з яких найважнішою є київський собор Святої Софії). Його будували не тільки архітектори-греки, але також їх місцеві учні. Окремо підкреслено особливий вклад Ярослава у розбудову шкільництва й освіти на всій Русі. Завдяки заходам Ярослава були перекладені церковні книги з грецької на старослов’янську мову. Для цього багато сприяли добрі контакти Русі з Болгарією.

Це була широко розгорнена праця, яка ставила Русь на високий щабель розвиненої держави. На цьому ґрунті формувалась окремішня релігійно-церковна культура й освіта. (Ні більше, ні менше тут немов у горнилі перетоплювались візантійські впливи і утворювались свої власні).

Автор багато уваги присвятив Теодозієві Печерському, зокрема його літературній творчості, яка промощувала дальший шлях розвитку письменства на Русі. Теодозій був автором багатьох молитов, проповідей, основником й ігуменом Печерського манастиря. Відмічено, що Теодозій Печерський не писав тодішнім солунським діялектом, який був церковно-слов’янською мовою і мовою письменства Київської Руси, але не був зрозумілою мовою для східнослов’янських народів. Теодозій вводив і писав зрозумілою мовою для широких верств народу Київської Руси, вживаючи зрозумілих виразів. При цьому відмічено, що «Руська Правда» Ярослава Мудрого була написана зрозумілою на той час мовою. Автор звертає увагу на мовні різниці південних слов’ян (українців) від північних, подаючи при цьому незаперечні мовні відмінності. Ця мова ще розвивалась довгі роки і була літературною мовою аж до радикальної зміни, яку започаткував Іван Котляревський, а особливо «Від Тараса Шевченка — властивого творця сучасної українщини»,

«Слово» Митрополита Іларіона

Тому, що під цим розділом про митрополита Іларіона автор статті зазначує і вказує на окремішнє розуміння монашого життя від вже існуючого у Греції і на заході, подаємо дослівний переклад деяких частин.

«Однак повернімо до іншої відміни оригінального мистецтва слова XI століття, яким була проповідь, сперта на традиції візантійського красномовства. Їх писано згідно стисло окреслених засад риторики з призначенням для еліти.

Найвизначнішим твором цього роду є проповідь першого серед русинів київського митрополита п.н. «Слово о законі і благодаті…», яке було написане в 1049 або 1050 році. Про автора «Слова» знаємо небагато. Спершу він був священиком у підкиївській місцевості Берестові, яку відвідував Ярослав Мудрий. З часом Іларіон викопав на правому, стрімкому березі Дніпра (на місці, де згодом постав київський манастир Печерської Лаври) невелику печеру. На самоті молився, співав псальми і віддавався роздумуванням. Одначе, це не було наслідуванням пустельного способу життя грецьких монахів чи західнього монастицизму, спираючись на звичаї втечі від життя для того, щоб через спілкування на самоті з Богом спасати передусім самого себе.

Рівнож спосіб вияву, як і проповіді Іларіона, свідчать про його не егоцентричний (характерний для пустельників), але про христоцентричне наставлення до оточуючого світу та людини. В діяльності і проповідях Іларіона виявився виразно елемент повчання — катехитичний. Якщо відходить від життя, то тільки для того, щоб на самоті утвердити віру в Бога, а після того повернутись, і ці свої утвердження переказати найближчим, щоб їм відкрити очі, усвідомивши і повчивши їх. Іларіон також часто дораджував самому Ярославові Мудрому».

(в цьому короткому уривку автор статті мав на увазі показати читачеві, що основник монашого життя на Русі — Іларіон відмінно розумів і розв’язував ці питання, ніж греки, що практикували на Атосі, хоч і відмінно в порівнянні з заходом. На жаль, Україна не могла з політичних причин розвинути і поширити Іляріонового стилю монашого життя. Заввага редакції).

Автор статті подає надзвичайно дбайливо продуману і глибоку аналізу життя і релігійно-церковної літературної творчости Іларіона. Широко аналізує і цитує твір Іларіона «Слово о законі і благодаті», що є літературною перлиною, який і сьогодні не втрачає своєї актуальної вартости. Аналізуючи творчість Іларіона, автор робить наступне, дуже важливе, ствердження: «Цікаво, що навернення Володимира І Іларіон не в’яже з грецьким впливом, але приписує їх Божому покликанню». Своє твердження підсилює відповідними цитатами з творчости Іларіона.

Автор статті Володимир Мокрий робить наступне ствердження: «Грецькі священики, здійснюючи місію християнізації на Русі, були прикладом у виконанні своїх повинностей і наказів патріярха. Однак, вони не відчували релігійного духа русинів, розбудженого Л. Жидятом (Лука Жидята був новгородським єпископом в роках 1035 — 54 і 1057 — 59, писав проповіді катехитичного змісту. — Примітка редакції), Т. Печерським і Іларіоном, тим більше, що вони найчастіше не знали старослов’янської мови, ані мови русинів. Натомість піонери оригінальної української християнської думки, а разом передвісники староукраїнського письменства були відсунені від митрополичого київського престолу та від вівтарів церков, збудованих Володимиром І — Хрестителем і його сином Ярославом Мудрим. Не перестаючи молитись, вони на стало перенеслись до темних печер. Навколо них почали згромаджуватись ученики, яких не могла помістити мала печера. І так з наддніпрянських шуварів почав виростати манастир Київської Печерської Лаври, місце постання «Повісті временних літ» й інших книг, зберігаючи слова у їх первісному значенні, з котрих б’ють живими блискавками думки, родячись під впливом переживань людей, приймаючи і утверджуючи в собі віру в силу ласк Христа».

До найцінніших історичних пам’яток староукраїнського письменства за часів Ярослава Мудрого, які дають найбільш вірогідне уявлення про духовне життя русинів, належать також, а може передусім обговорювані поучення Теодозія Печерського і проповіді митрополита Іларіона.

За їх творчістю пішли наступні покоління — Нестор-літописець, князь Володимир Мономах, Григорій Зарубський, Серафіон Володимирський та інші, а згодом Клим Смолятич і Кирило Туровський.

Автор кінчає свою глибоко продуману, широко інформативну й охопну, сперту на історичних фактах, статтю поетичними словами молитви, яку, як пише автор, відмовляло по церквах багато поколінь русинів в найбільше критичних для них хвилинах. Під час найгрізніших бур України з найглибшою вірою повторювали слова надії:

Веселись, княже-апостоле,
що охрестив нас,
положених на постелі смерти
неміччю ідолопоклонства,
бо через Тебе ми ожили
і життя пізнали Христове,
будучи у спазмах диявольської облуди,
через Тебе ми навернулись
і вступили на дорогу життя;
щирими очима будемо сліпі
від диявольського обманства,
незнанням засліплені,
через Тебе ми відзискали зір,
через Тебе ми прозріли,
через Тебе ми побачили світло
трисонячного Божества,
будучи мовчазними,
через Тебе ми промовили
і сьогодні малі й великі
славимо єдиноправдивого Творця…

Микола Галів

Поділитися:

Популярні статті