Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Християнський Схід, деякі помічення та висновки

Вступні завваги

Моттом а рівночасно спонукою сьогоднішнього мойого допису являються слова їх Блаженства Патріярха Йосифа, а тоді ще ректора Богословської Академії у Львові, коли він 1934 року, описуючи свою прощу до Святої Землі, ствердив: «Паломничий рух по св. Землі змагається на кожному кроці, можна стрінути якісь більші групи: французьку, дуже часто англійську, також італійську, німецьку й інші. Лише не видно ніде українця», а кінчаючи свій репортаж завважує: «Корабель спішився, бо завтра мав повертати в ту саму дорогу з новими паломниками, — та на жаль, знов не з нашими».

Хоч від того часу минуло 45 літ і зовнішні обставини стали більш пригожі, але ми, як і давніше дуже, мало робимо в тому напрямі. Коли захід має поважну літературу та дослідників сходу, то ми, хоч формально належимо до сходу, то його дуже мало знаємо, а з другої сторони — через наше незацікавлення та неувагу, схід, ідучи за посиленим усвідомлюванням московських подвижників та «захисників» православ’я, діє так якби нас взагалі не було. Конкретним прикладом вище сказаного являється невизнання Української Православної Церкви східними патріярхами.

Користаючи з незвичайної нагоди, що моя дочка з мужем у своїй подорожі яхтом по світі, задержалася літом 1979 року у східній частині Середземного моря, я відбув з ними майже три місячну подорож по країнах сходу. Беручи до уваги, що характер журнала, а передовсім обмеженість місця непідходить на звичайний пригодницький опис моєї мандрівки. Поминаючи всі прецікаві аспекти подорожі, хочу поділитися моїми спостереженнями релігійної дійсности християнського сходу та на основі спостережень та переживань поробити деякі важливі для нас усіх завваги та висновки. Я свідомий цього, що мої спостереження та висновки не будуть повні, і то з двох причин: хоч я розпоряджав довгим часом, все таки я міг не доглянути деяких дійсно важливих моментів, а по друге:    з огляду на обмеження місця, я мусів деякі речі (може об’єктивно беручи важніші, як ті, що є поміщені) пропустити.

Греція

Само собою, що представником та речником християнського сходу, як в минулому так і в теперішний час являється Греція, тому я неограничений часом більше як місяць мав нагоду пізнати тамошнє життя так в релігійних центрах як і в найдальших закутках (островах) цієї країни.

На жаль треба ствердити, що й Греція, яка колись промінювала прикладом інтелектуального та духового життя, не встоялася наступові духового зубожіння. Коли свідки колишніх культурних надбань ще що року стягають мільйони відвідувачів, то величаві церкви світять пустками, а молоде покоління отверто зраджує своє незацікавлення релігією. Грецькі церкви чисті, естетично розмальовані, багато прикрашені викликають молитовний настрій. У великій пригоді в часі відвідування грецьких церков став мені молитовник «Господи, до Тебе возношу душу мою», який видав наш Патріярх, бо вдумливий автор задержав у Божественній Літургії всі традиційні частини та дії, навіть ті, які теперішні видання самовільно пропускають. Я вправді мав при собі малий грецький молитовник, але призабуте знання грецької мови та закинені нами частини були початково перешкодою слідкувати за дією. Щойно простудіювавши та порівнявши оба тексти, я почав відчувати внутрішнє вдоволення, бо з часом міг точно стежити за чинностями священослужителів. Також у великій пригоді (для поборювання упереджень) часто були для мене давно завчені деякі грецькі молитви чи пісні (Отче наш, Святий Боже, Христос Воскрес). На жаль дуже мале число грецького священства володіє чужими мовами. Святу Літургію, навіть в будень, попереджує Утреня. Настроєвий спів дяків супроводжує дискретне гудіння голосника. Ноти ірмологіону неподібні до загально принятих — формою нагадують арабське письмо. Вірні, мимо того, що в часі Богослуження дуже часто кладуть на собі знак хреста (хрестяться), роблять це з належною увагою та набожністю — чи ми коли того навчимося? Будучи свідком тої уваги греків, я часто пригадував слова Слуги Божого Андрея Шептицького, котрий навчаючи студентів п’ятого року богословії про аскетику східних отців, часто повтаряв знаменні слова «якщоб ви за час ваших п’ятилітних студій навчилися правильно хреститися, напевно булиби з вас добрі священики».

Служба Божа відбувається в святочному настрої аж до св. Причастя, бо з хвилиною як матері зачинають з немовлятами на руках пробиватися до св. Причастя, церква наповняється плачем та незносимим гамором, і хоча під час того, як діякон причащає на церкві, і в той же сам час, священик кінчає Службу Божу, в церкві утворюється інша атмосфера. До кінця Служби Божої мало хто залишається. Під тим оглядом багато краще в наших церквах!

Священство грецької православної Церкви різниться від латинського не тільки зовнішнім виглядом, але й своєю поведінкою. У них не завважується цієї самопевности, не має того зовнішного свобідного поведення, їхня релігійна постава помітна своєю скромністю, а гідне-уважне сповнення священичих чинностей при престолі викликає молитовний настрій. Все таки західну людину разить більше як скромний, часом до недбальства одяг (зокрема звичайною ганчіркою зав’язане на заді голови довге волосся викликає від’ємне враження). Також на сході задержався від віків практикований спосіб пошанування старших — цілуванням в руку. Зокрема на Атосі цей звичай прибирає прямо понижуючої форми, бо молодший священик чи послушник скільки разів стріне старшого від себе, то заки поцілує його руку, робить глибоку метанію-поклін, досягаючи рукою прямо землі.

Протягом моєї мандрівки я був примушений постійно боротися з нещасним явищем, де нас всюди називають русскими. Почувши, що я називаю себе українцем, доводилось слухати на всіх мовах з приємною усмішкою пояснення: «а, то ви русский». Те саме доводилось мені переживати по цілій Греції, Атосі, Царгороді, Кипрі чи Святій Землі. Бували й такі випадки, щоби не почути того «приємного компліменту», волів взагалі уникати розмов. Щоби опісля не повтаряти того питання, наведу два характеристичні випадки: в Єрусалимі, на Оливній Горі є католицька базиліка «Отче наш», де в сорок ріжних мовах є таблиці Господньої Молитви. Є там, і то на дуже виднім місці й українська плита, а над нею видніє латинкою «Ucraine», цю плиту поставлено заходами українських вояків армії Андерса в 1945 році.

Зайшов до цеї базиліки, побачивши рідну молитву, втішився і забираюся робити знимку, а о. францішканин оповідає мені, що чотири роки тому він був свідком, як більша група українців з Австралії під проводом свойого єпископа (Преос. І. Прашка — М. Б.) виявляла подібну радість. Підчас нашої розмови ввійшла більша група відвідувачів, а молодий провідник англійською мовою пояснював і називав поодинокі плити, якими мовами були написані. Коли я завважив, що він задумав перейти побіч української таблиці, не звернувши на неї уваги, запитав його — «в якій мові написана та таблиця?», він відповів — «Russian». На мою заввагу — чи він не бачить що говорить напис? Він прямо відповів — «то все одно». Тоді прийшов мені на допомогу один з учасників його групи та заявив: — Я є з Гюстон, Тексас в Америці. В тому місті українці-католики мають свою церкву, і якщо б хтось назвав їх русскими, то вони його добре провчили б. Видно, що о. д-р Блажейовський, довголітний парох тої малої громади не сидів даром. Коли я побачив, що маю такого несподіваного помічника, звернувся до того о. францішканина: прошу вас, прямо благаю — якщо ви в будучому будете свідком кривдячої нам інформації, справте і подайте правильне вияснення.

Подібну болючу пригоду пережив я кілька днів пізніше в монастирі св. Катерини під горою Синай. Тому що за два тижні жиди мали передати ту частину синайської пустині арабам, монахи того славного монастиря замкнули перед відвідувачами свою багату бібліотеку, а до церкви впускали лише православних. Само собою, що численні відвідувачі дуже з того не були вдоволені (щоби з Єрусалиму дістатися до монастиря, треба було стратити три дні і заплатити солідну оплату за переїзд). Серед тої невдоволеної юрби цілком припадково пізнав мене один грецький монах, якого тому місяць стрічав в одному з монастирів Атосу. Як «старого» знайомого запровадив мене через захристію на місце, де Господь Бог мав сказати до Мойсея — «скинь твою обуву, бо місце, на якому ти стоїш є святе», показав мені мощі св. Катерини, а дальше почав мені показувати ріжні дари російських царів. Взагалі російські царі були дуже щедрі жертводавці, і століттями їхні дари «наглядно» вказують світові якими оборонцями «святого православ’я» їх належить пам’ятати і почитати. В кінці відкрив мені дорогу заслону, і на низькому столику за іконостасом — перед престолом я побачив виконаний в золоті великий образ Матері Божої. «А це, — каже мій добродій, — найбільший скарб, який ми маємо, це дарунок твоєї цариці, Катерини. В тій хвилині мені перед очі стали слова Шевченка «А вторая доконала вдову-сиротину». Я не видержав і сказав йому, — досить того. Само собою, що він був ображений моєю «невдячністю», так що я ввесь час, що лишився до від’їзду мойого автобуса пояснював так складну і незрозумілу для нього ситуацію нашої Церкви.

Гора Атос

Гора Атос це оригінальне місце, яке протягом століть притягало увагу паломників, як також звичайних відвідувачів. Зокрема це помітно в повоєнні часи, не дивлячись на невигоди самого побуту на острові та формальні труднощі одержати дозвіл (щоби одержати дозвіл довелося мені стратити майже тиждень часу, бо для цього треба було бути в чотирьох інстанціях: американській амбасаді, грецькому міністерстві зовнішних справ в Атенах, поліційній станиці в «столиці» Атосу в Карієс і заряді церкви тамже) число бажаючих є незвичайно високе. На жаль і там панують різного роду дискримінації. Передусім загально знана є практика, що на острів не мають вступу жадні сотворіння жіночого роду. (За час нашої мандрівки по острові, моя дочка мусіла сама одинока перебувати чотири дні і ночі на яхті, прив’язаному 500 метрів від берега острова). Друга дискримінація це оплата за дозвіл, — коли православні за чотироденний побут на острові платять 150 драхм (4.00 дол.), то всі інші мусять платити 500 драхм. Крім цього православним є доступні деякі місця, до яких не допускається інших. Про це я мусів переконатися особисто, коли в одному з манастирів (Ґреґорію) мене не впустили до церкви в часі Служби Божої.

Залишаючи загальні цікаві вістки про ту Святу Гору, хочу торкнутися виключно цих справ, які мають якесь відношення до Українців. Протягом цілої історії, проживало на Атосі значне число українців, — із знаних прізвищ: Іван Вишенський, Антоній Печерський, Йов Княгиницький, Паїсій Величковський та інші, «їмже ність числа». Одначе всі вони залишилися тими «Іванами без долі, Іванами без роду», або як це каже о. д-р Федорів: «У вичислених манастирях безперечно жили та ще й нині живуть українці. Одначе назви українець, український там незнані. Українець і український підтягають під назви росіян, руський…». На жаль і сьогодні на острові так монахи як і відвідувачі на згадку слова українець здвигають плечима або деякі «мудріші» приязно усміхаються ідентифікуючи нас з росіянами. Зачуваючи, що в російському манастирі св. Пантелеймона має жити якийсь українець з Закарпаття, зайшов я туди з думкою його відшукати. Одноденне перебування в тому манастирі так багате в переживання, що я мушу присвятити йому довшу увагу. Сам манастир був за царських часів дуже важним «форпостом» аґресивної московської політичної експансії. Був час, що в ньому жило 2,000 монахів, а спеціяльно перед манастиром до побудованої пристані, причалювали великі кораблі прямо з Росії, привозячи різні «пособія» та «паломників». Від часу упадку царату манастир (п’ять великих корпусів — забудувань на п’ять церков) зачав підупадати, а будови розпадатися. Цілий манастир страшно запущений, брудний — тільки свіжо помальовані бані, видні далеко, які «голосять славу» російському імені. Під цю пору в манастирі живе 20 монахів, в тому 14 стариків, а шість вже нового більшовицького хову, що їх в останніх роках (відколи Атос приняв зверхність патріярха Пімена) прислав туди «про все печаливий» комуністичний уряд, згл. його ставленик московський патріярх. Саме два тижні перед моїм побутом відвідав Атос київський митрополит Філярет з великим почотом і обіцяв в короткому часі прислати більше «монахів». Ще до недавна грецький уряд не давав дозволу на будьякий контакт з Москвою, але останньо в Греції «повіяли інші вітри» і контакт для «спасення православ’я» наладнується.

Вже саме приняття зверхности російського патріярха усвідомило мене про суть «російського смиренного монашества» на Атосі. Почувши, що я українець і то ще зі Львова, монах, до котрого належала опіка над гостями, накинувся на мене, що «вот ми не маємо жадної проблеми з українцями східних областей, бо так як тому 50-60 літ народ позбувся «самосвяття» Липківського так і тепер щасливо живе в одній Російській Православній Церкві. А ви там в «Ґаліцій» — одні повністю «покатолічилися», а другі, як Мстислав по тихо продаєтеся Римові. Для нього українська Церква це жадна Церква, але звичайна політична розчленувальна акція. На жаль ту свою опінію про нашу Церкву вони вспіли прищепити й іншим монахам (про що я мав нагоду переконатися при нагоді інших зустрічей). Що ми в цьому відношенні робимо для правильного розуміння нашої терплячої Церкви? Само собою, що я не бажав бути довжним «смиренному» монахові, так що наша «дружня» розмова лунала темними манастирськими коридорами.

На жаль цей монах-українець, за яким я розпитував, як мене поінформували, вже помер; все таки там я довідався і пережив незвичайно повчаючі хвилини, але не всі вони надаються до публікації. Цікава була моя зустріч з монахами. Коли я пішов з ними на Вечірню (правлять по церковнословянськи з російською вимовою), то після цього деякі старші віком монахи встрявали зі мною на розмову (трьох з них подавали своє місце походження з українських земель), натомість молоді (свіжо прибулі з московщини), мимо мойого намагання нав’язати розмову, остентаційно мене уникали. Якщо йде про побут нових, молодих «монахів», то для мене справа ясна: загальне число монахів по всіх манастирях катастрофально меншає і в недалекій майбутності напевно наступить якась розв’язка, тому практично буде мати в тому часі гідно заступлене московське «монашество» — вже тепер представником манастиря св. Пантелеймона в загальному управлінню острова в Карієс є новоприбулий з підписом д-р. Можна сподіватися, що коли із збігом часу інші манастирі будуть дальше підупадати, то російський «піднесеться в славі» і стане світити прикладом свобідного і боговійного російського православ’я. А тоді?… Яке було моє здивування, коли пізним вечером зайшов до мене той самий монах з яким розмовляв, і якби нічого передтим не сталося, передав мені два примірники журнала «Православний Вісник», що його залишив в манастирі митрополит Філярет, заявляючи смиренно «нам нужно всім по своєму працювати для спасення душ». Одним словом ленінська практика — «шаг вперед, а два назад» всюди має своє примінення. Журнал київського митрополита має гарний зовнішний вигляд, його мова чиста (без москалізмів), але змістово типова совєтська пропаганда, присвячена в 80 відсотках борцеві за мир, митрополитові ордену дружби народів.

Ще хіба належало би звернути увагу, що в часі Богослужень поминають: на отпусті Служби Божої святих Володимира й Ольгу і (для мене цілком незрозуміло) «великого князя Ігора», а на Литії крім згаданих святих ще й перших наших історичних князів, мучеників Бориса й Гліба, Антонія і Теодозія Печерських і цілий ряд інших, яких не вспів запам’ятати.

Продовження в березневому числі

Поділитися: