Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Християнство і культура України. Підсумки і перспективи

Досвід тисячолітнього християнства в Україні каже теперішньому поколінню людей в Україні — і скрізь, де знають неспотворену пропагандою історію цього народу і цієї країни, — що в особі українців цивілізація другого тисячоліття християнської ери зустрічається з одним з найбільш релігійних народів Европи. І на це були свої причини. В середині XIII століття Стародавня Україна, відома в історії середніх віків більше як «Київська Русь» або «Давня Русь» (що нічого спільного не має з поняттям і змістом слів «Росія», «Російська імперія») — ця Стародавня Україна під ударами монгольських і татарських полчищ хана Батия втратила державну незалежність. В повному обсязі державність України від XIII ст. не відновлена, але частково вогнища державности яскраво спалахували і в пізніх середніх віках (за галицьких і волинських князів), і в ХVIІ ст. (за гетьманів Хмельницького, Дорошенка і Мазепи), і в XX ст. за уряду Української Народньої Республіки президента Грушевського та Гетьманату Скоропадського. Переважну ж більшість часу з цих 750 років Україна була колонією, поділеною між кількома сусідніми державами на Сході і на Заході від етнографічних кордонів України.

Це просто чудо, що українці зберегли єдність мови, культури, етнічної ідентичности, християнської обрядовости, закоріненої у Візантії, — живучи цілі століття розділеними між Польським Королівством, Великим Князівством Литовським, Московським Князівством і Царством (пізніше — Російською імперією), Мадярщиною й Австрією. Я думаю, що це чудо зумовлено кількома причинами, але основна з них — це глибока відданість науці Христа і глибокий духовний підтекст української мистецької та побутової культури. Церква замінила українцям інститут держави. Християнський храм став надихаючою ідейною основою, об’єктом творчости і замовником творів мистецтва усіх видів і жанрів — архітектури, малярства, книжкової мініятюри і гравюри, хорового співу, шкільної драми, народнього вертепу. Народне мистецтво — від вишивки, розмальовування пасхальних яєчок і до різьби — все пронизується ідеєю вшанування Ісуса Христа, Богородиці, святих і служінню Церкві. Зрештою, цю надзвичайну відданість християнству і Церкві українці — в котрому вже поколінні після Володимирового хрещення 988 року!— продемонстрували тепер, на зламі 80-90-х років XX ст., коли були легалізовані, після довгих десятиліть переслідувань, дві історичні Церкви українського народу — Українська Автокефальна Православна Церква і Українська Католицька Церква. Те, що на Заході (та й на Сході) часто трактується як «міжконфесійна боротьба», є в дійсності виявом ревности віри, повернення християнству його духовних основ, боротьбою за відновлення відправи Божої Служби рідною українською мовою, як це було до того, як українське і православне, і католицьке християнство було насильно втягнене у сферу підпорядкування московському патріярхатові.

Крім цього помилкового акценту у трактуванні коренів сучасної релігійної ситуації в Україні, допускається ще одна істотна помилка — у питанні розділення українського християнства східнього обряду у 1596 році на церковному Соборі в Берестю Литовському (сьогодні Білоруському). Ні західні, ні східні, ні, на жаль, самі українські історики Церкви не завдають собі клопоту абсолютно об’єктивно, без емоцій і егоїстичного зацікавлення поглянути на причини Берестейської Унії. У переважній більшості досліджень Берестейська Унія оцінюється за наслідками (і то здебільшого негативними), а не за причинами, що призвели до неї (а вони мали на меті користь християнству і добро Україні). Два високо освічені, повні християнського благочестя, патріотично настроєні українські єпископи, Іпатій Потій і Кирило Терлецький, їздили тоді до Риму на авдієнцію до папи, щоб Рим узяв під свою опіку Українську Церкву з повним збереженням її східньої обрядовости і навіть тих українських обрядових елементів, які з’явилися в ній за 600 років від часу хрещення. Чи ж справедливо цей факт розцінювали як «зраду віри і народу»? За дивним збігом обставин, саме ті релігійні і політичні лідери України, які найбільше добра робили українському народові, об’являлися «ворогами» і «зрадниками». Це є доля усіх колоній, які прагнули і прагнуть самостійности.

Те, що трактується, як «розділення» Церкви, насправді було її об’єднанням. Розділення відбулося не 1596 року, і не в Берестю, а 1054 року в Константинополі. Молоде на той час українське християнство не мало жодного відношення до того великого розділення і тому не несе за нього відповідальности перед Ісусом Христом, перед світовим християнством. Але, відчуваючи згубні наслідки поділу XI ст. для Церкви, культури, освіти своєї власної країни, українське християнство в особі своїх ієрархів зробило великий подивугідний експеримент по відновленню єдности — бодай на льокальному рівні, в межах українських і білоруських єпархій.

Може, не все було продумано, підготовлено, опрацьовано в деталях. Але ціль була благородна з будь-якого погляду — церковного, культурного, освітнього, економічного. Це був крок, щоб захистити цінності східньої обрядовости, такі звичні і дорогі серцю кожної української душі, — від латинського обряду Польщі, з одного боку, від намірів створеного 1589 року Московського Патріярхату підпорядкувати Українську Церкву собі, з другого боку, від тотального наступу на християнство мусульманського світу, з третього боку. Усі три загрози набули особливої агресивносте якраз наприкінці ХVI ст., а Українська Церква, тобто Київська Митрополія, не мала ні сил протистояти усім трьом одночасно, ні належного захисту і покровительства, оскільки давній закордонний) духовний центр, до якого традиційно тяжіла середньовічна християнська Русь-Україна, — Константинополь — був підкорений ще в середині ХV ст. турками. Можна дискутувати, чи правильно була вибрана форма об’єднання українських православних єпархій з Католицькою Церквою і чи достатньо було підготовлене українське суспільство до нього. Але безсумнівно, що це був необхідний і усвідомлений вибір, який випливав з внутрішніх потреб Української Церкви: у шкільництві і високій освіті, у розвитку теології, у прагненні ширше відкрити «вікно» у світ західньої культури.

Якби тоді українці мали свою державу, то наслідки Берестейської Унії виглядали б сьогодні зовсім інакше. Берестейські статті давали великий простір для найтіснішого спілкування Української Церкви із католицьким світом при одночасному і повному збереженні усіх її обрядових особливостей. Але у Берестейський процес негайно втрутилися чотири сили, які унеможливили його нормальне здійснення:

  1. Римо-католицька Церква Польщі, яка абсолютно невідповідно потрактувала Унію не як об’єднання українських християн із Святим Престолом у Римі, а як їх приєднання до Римо-католицької Церкви Речі Посполитої;
  2. Православна Церква Московського царства, яка щойно виторгувала у Константинопольського Патріярха власний московський Патріярхат і вже почала при Івані ІV Грозному будувати ідею «третього Риму», де Українській Церкві відводилася роля цеглини у цій побудові;
  3. Грецькі й вірменські релігійні об’єднання у Києві, Львові, Острозі та інших містах України; протестанти; представники нехристиянських релігій в Україні; кожна з яких мала свої жалі й претензії до Риму, а тому чинила опір і інтриги супроти здійснення постанов Унії;
  4. Інертна частина українського священства, єпископства і мирян, які свої амбіції, матеріяльні інтереси ставила вище інтересів Церкви і народу як цілого.

Опортунізм цих чотирьох сил дав у результаті добу так званої «полемічної літератури», яка тривала в кінці ХVІ і в усій першій половині ХVІІ століття. Хоч це може звучати і дивно, але ця полеміка розбудила українське суспільство від «летаргічного сну», ставши великою спонукою для розвитку культури. Великий спір про віровизнання спричинив появу цілої літературної течії, вніс у мистецтво новий динамізм, відомий як стиль українського барокко.

У Православної Церкви в Україні з’явився, коли так можна сказати, конкурент в особі українців-католиків. Деякі негативні сторони змагання між конкуруючими віровизнаннями одержали компенсацію: кожна сторона почала пильніше дбати про найкраще влаштування своїх храмів, про іконостаси й ікони, про рівень друкованих книг та ілюстрацій, про духовну богословську освіту. Відбиваючись від католицької критики культурно-освітніх справ у православ’ї, Київ і вся Східня Україна (особливо за митрополита Петра Могили) відреаґували на цю критику і в той спосіб, що відкрили братські школи, Києво-Могилянську Академію, заснували нові друкарні, будували кращі храми і створювали нові іконостаси.

Якби доба православно-католицької полеміки була тільки руйнівною (а це стало майже аксіомою у радянських трактуваннях Берестейської Унії та її наслідків), то безсторонній свідок, сірійский православний архидиякон Павло з Алеппо, не написав би ось цих захоплених слів про культурне піднесення в Україні середини ХVІІ століття: «Перебуваючи перед тим у неволі і рабстві, тепер козаки живуть у радощах, веселощах та на волі; спорудили соборні церкви, створили боголіпні ікони, чесні і божественні іконостаси й корогви. Як ми зауважили, церкви одна від одної величніші, кращі, вишуканіші, вищі й більші; іконостаси, різьби та ікони одні від одних гарніші і досконаліші, навіть сільські церкви одна від другої краща… Я багато бачив ікон, починаючи з грецьких країн до цих місць, звідси до Москви, але ніде не бачив подібного або рівного до цього… Малярі запозичили красу малювання облич та кольорів одягу від франкських і ляшських малярів і тепер малюють православні ікони уже навчені і досконалі».[1]

На терені культури церковне об’єднання у Берестю сприяло, з одного боку, тіснішим взаємовпливам між фолкльорною (народньою) течією; а з другого боку — прямим зв’язкам із західніми культурами, без посередництва Польщі і московського царства. Ми чуємо багато десятиліть про «латинізацію» і «загрозу латинізації» для української культури. Але це тільки емоційні вигуки: покажіть нам зразки латинізованої культури і церкви того і наступного часу! їх нема! Є певні елементи, узяті добровільно українцями із західніх культур (латинізм у поезії, стильовий характер української храмової архітектури й ікони), але це далеко не те саме, що «латинізація». Слово «латинізація» протягом дуже довгого часу використовувалося як пугало для українців і як претекст нищення їхньої власної культури, нібито «зіпсованої латинізацією». У XX столітті цей старий термін замінено на два нових: «космополітизм» і «американський імперіялізм». Але вони покликані виконувати ту ж саму функцію: лякати.

Що Українська Церква завжди була носієм духовности, національної свідомости і найкращих здобутків культури, свідчить той факт, що наступ на все українське починався наступом на Церкву. Так, наприклад, драконівським указам царя Петра Першого проти української мови і культури передувало підпорядкування насиллям і обманом Київської Митрополії — Московському Патріярхатові у 1685-1686 роках. Як складова частина цього Патріярхату, Українська Церква майже цілком втратила безцінний дар Божий духовного провідництва українського народу у наддніпрянській і східній Україні, розгубила величезний досвід гомілії (церковного проповідництва) і соціяльного служіння, оберігача духовних і національних основ української культури, — тобто всього того, що вона набула як самостійна Українська Церква за 600 попередніх років.

І тут виявилася ще одна цікава особливість Берестейської Унії 1596 року і розділення Української Церкви: те, що невільно втратило українське православ’я над Дніпром, приберіг український католицизм біля Карпат: богослужіння рідною мовою, чистоту східньої Літургії, український церковно-хоровий спів, старовинні обряди, традиційний стрій священиків і дияконів. В нелегких умовах під Польщею і Австро-Мадярщиною українські католики організували народні школи, опікувалися старими, хворими, сиротами, про яких не дбала влада окупаційних держав. Українська Церква католиків тримала під своїм контролем багато ділянок розвитку української культури і мистецтва, які були приречені на завмирання без її підтримки. Пропаганда каже, що ця Церква тільки й робила, що віддавала Західню Україну Польщі взагалі «латинському» Заходові; а факти говорять протилежне: вона захищала ідентичність українського християнства, була Церквою «працюючих і обтяжених», тобто народньою Церквою. Її зв’язок з долею народу в Галичині й Закарпатті, плекання нею національної духовної культури зробило значною мірою Галичину й Закарпаття «П’ємонтом України», на який у часи лихоліть могла покластися і Східня Україна. Це підтвердила і ситуація 80-90-х років нашого віку: Львів, Галичина, Закарпаття стали одними з найголовніших осередків боротьби за демократичні перетворення в усій Україні.

(Далі буде)

[1] Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХVІІ века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским, Выпуск 2. Москва, 1897, стор. 28, 41.

Поділитися: