Християнство і культура України. Підсумки і перспективи

Закінчення з числа за липень-серпень 1991

Ситуація XX віку, хоч і докорінно різниться від ситуації минулих віків, але несе в собі печаті старих традицій. Хоч Українська Церква на Сході України була майже повністю зросійщена від 1686 року і структурно «розчинена» в Російській Православній Церкві, але у свідомості поколінь українських християн жив спогад про її незалежний період. 1921 рік показав, що ідея цієї Церкви не вмерла; вона жила усі ці століття в серцях людей. Ми назвали 1921 рік, бо це був рік започаткування Української Автокефальної Православної Церкви, яка оголосила себе спадкоємницею Київської Митрополії до 1686 року. Ми зовсім не будемо торкатись постання УАПЦ з погляду канонічного права — це не наша тема,— але з погляду проблеми «християнство і культура» мусимо сказати, що УАПЦ дуже швидко відновила ті культурно-духовні зв’язки з українським народом, які існували на Східній Україні до 1686 року. За одне десятиліття в тяжких умовах більшовицького режиму Леніна і Сталіна УАПЦ стала правдивою народньою Церквою з мільйонами вірних, власним єпископатом, синодом. Вона об’єднала український народ на основі заповідей Христа, ні з ким не ворогувала, мужньо переносячи шалений натиск атеїстичної влади і не відповідаючи на тяжкі образи і звинувачення представників Російської Православної Церкви. УАПЦ дала в це десятиліття чудових учителів християнської правди в особі митрополитів і єпископів Василя Липківського, Нестора Шараєвського, Олександра Ярещенка, Степана Орлика, Володимира Чехівського, Миколи Борецького — усі вони на початку 30-х років були репресовані. Це також були видатні вчені, богослови, глибоко заангажовані в українській культурі, академічній і університетській науці.

Аналогічну місію несла кільком мільйонам українців-католиків Західньої України Українська Католицька Церква. На початку XX ст. вона була очолена людиною високої освіти і культури, невтомної енергії, безмежної відданости ідеї християнської єдности між Заходом і Сходом — митрополитом Андреєм Шептицьким. Не перелічити усього добра, яке зробив Шептицький для української культури і мистецтва за понад 40 років служіння Богові й Україні в сані митрополита львівсько-галицького: це була титанічна постать українського відродження — і Україна ніколи не забуде імени і справ цього великого християнина і патріота! Якби події в Україні розвивалися не так трагічно, як вони розвивалися насправді, то між УАПЦ і УКЦ обов’язково пролягли б мости єднання, зокрема в ділянках культури, харитативної місії, проповіді Євангелії, а можливо і в ділянках канонів і догматів, оскільки мова йде про Церкви одного східнього обряду, однієї мови богослужіння — української мови, одних традицій, що йдуть від Володимирового хрещення 988 року. Проте обидві Церкви, не встигнувши налагодити між собою також бажаної і рятівної співпраці, стали жертвами режиму Сталіна: 1930 року на фальшивому судовому процесі ліквідована і репресована УАПЦ; 1946 року на фальшивому «церковному соборі» у Львові заборонена і теж репресована УКЦ. Храми і все майно обох Церков передано Російській Православній Церкві, яка прийняла його так, наче воно завжди їй належало.

Час показав, що правди не можна замкнути на ключі в сейфах архівів або накрити широкими золоченими ризами. Все, що було тайне, стало явним, згідно заповіді Євангелії. Багато хто не тільки в Радянському Союзі, але і на Заході думав, що на Українській Церкві обох віровизнань можна поставити крапку: мовляв, виросли покоління, які забули, що діялося колись, а тепер все християнство на схід від Карпат зручно уляглося під золоченим шоломом Московського Патріярхату. Але пляни Божі — не людські пляни; недарма кажуть, що вони незбагненні. Після 1000-літнього ювілею хрещення Руси-України майже одночасно відродилися УАПЦ і УКЦ — і за ними знову пішли, як це було не раз у минулі часи, тисячі й мільйони українських християн. Українці здають собі звіти з того, що як на Заході, так і на Сході люди не завжди розуміють їхні релігійні проблеми, зокрема, чим їх не влаштовує підданством Московському Патріярхатові.

Але ми хочемо, щоб нас зрозуміли і допомогли нам, — допомогли не тільки УКЦ, яку знають більше, але й УАПЦ, яку знають менше. Тому дозволимо для аналогії навести Христову притчу про овець і пастиря: «Хто входить в овечу кошару не ворітьми, а влізає деінде, той — злодій і розбійник. Хто ж увіходить ворітьми, той — пастир овець. Йому воротар відчиняє, і вівці слухаються його голосу, і він кличе своїх овець по-імени і виводить їх. Коли виведе свої вівці, іде поперед них, і вівці йдуть слідом за ним, бо знають його голос. За чужим вони не підуть, втечуть від нього, бо не знають голосу чужих» (Іван, 10: 1-5).

Наймит не може бути добрим пастирем: «Добрий пастир життя своє дає за овець. Наймит, який не пастир і якому вівці не належать, бачить вовка, що надходить, і кидає вівці та біжить геть; і вовк хапає їх і розполохує. Наймит же втікає, бо він наймит і не дбає про вівці» (Іван, 10: 11-14). В цьому суть проблеми, а не в тому, що українці люблять відділятися, що вони націоналісти і сепаратисти. Українське християнство тисячу років плекає заповітну мрію — бути частиною світового християнського руху, але під проводом доброго пастиря, а не наймита. Як ми цього не прагнули, завжди знаходилися сили, які цьому перешкоджали. Сьогодні ми, як ніколи раніше, близькі до здійснення цієї мрії. Відродження почалося щойно у 1988-1990 роках, але за такий короткий час воно змінило цілу панораму християнського життя, включно з впливом християнства на культуру, науку, шкільництво, пресу і телебачення. Навіть газети й журнали, які належать до комуністичної партії, почали слово «Бог» писати з великої літери, що зовсім недавно вважалося грубою ідейною, світоглядною і граматичною помилкою! Храми УАПЦ і УКЦ повні молоді, і до них ходить також академічна і творча інтелігенція. Церква перестала бути церквою селян і пенсіонерів! Про свою віру в Бога публічно заявляють визначні письменники, учені, громадські діячі, включно з парляментаріями. Це ледве не фантастичне явище після семи десятиліть офіційного сповідування атеїзму.

Віра у Христа — це особливий стан душі і серця, який не зрівняти з будь-якими іншими почуваннями, пристрастями чи думками людини. Ті, хто одержав цей безцінний дар віри, не може сповідувати його стихійно. Церква — це одночасно і містичне тіло Христа, і організація чи об’єднання людей віри.

Головою Вселенської Церкви є Господь Ісус Христос, але на землі Церква має свої структури, своє управління. Від того, яке управління вона має, залежить моральний стан вірних, глибина впливу християнства на культуру і на всі інші аспекти життя людини і суспільства.

Це має пряме відношення до сучасного і майбутнього християнської України. Стара європейська слов’янська нація, яка сьогодні нараховує близько 50 мільйонів людей і нагромадила 1000-літній досвід життя у Христі, має право одержати наприкінці XX століття власне управління своєю Церквою — патріярхальне управління.

Чому і українці-православні, і українці-католики домагаються Патріярхального управління своєю Церквою? До цього спонукає їх гіркий досвід історії. У ній, в історії, нагромадилося занадто багато фактів, коли українське християнство ставало пішаком у грі світської і церковної політики. Досвід Володимирового хрещення, досвід Берестейської Унії, досвід так званого «возз’єднання» України з Росією і так званого «приєднання» Київської Митрополії до московського патріярхату, досвід так званої «самоліквідації» Українських Православної і Католицької Церков у 1930 і 1946 роках і багато інших досвідів — це цілком достатньо для несхитного бажання мати для обох Церков власні патріярхати і самим вибирати партнерів для екуменічного спілкування, а не щоб нас вибирали, не питаючи нас. Це бажання виникло не вчора, бо історія боротьби за український Патріярхат вимірюється століттями. Проте в минулому не було відповідних умов для його здійснення. Ініціятива іде від найширших кіл віруючого народу і знаходить підтримку серед священиків та ієрархів. Такі всесвітні організації українських християн, як Українське Патріярхальне Товариство (українців-католиків), Українське Братство св. Андрія і Комітет Захисту УАПЦ (українців-православних), — виразники цієї народньої ініціятиви.

Канони або правила-процедури надання патріярхату — дуже істотна частина внутрішнього життя і влаштування Церкви. В українстві є глибока пошана до канонічного права; але живе також усвідомлення історичного досвіду, що часто з посилання на канони Українській Церкві відмовляли у її законних правах і привілеях. Тому, коли канони максимально узгоджуються з реальною ситуацією, як це ми маємо тепер, коли обидві Церкви легалізовані, а їхні провідники повернулися на матірну землю, — треба, щоб і канони були примінені до вимог життя, за якими, ми певні, присутня воля всемогутнього Бога. Бо життя і невпинний розвиток Церкви випродуковує правила-процедури, а не навпаки. Саме тому Всеукраїнський Православний Собор у Києві у червні 1990 року одноголосно запровадив в УАПЦ патріярхальне управління, обравши першим православним патріярхом України блаженнішого Мстислава. До самого порогу Патріярхального управління підійшла й Українська Католицька Церква.

Християнська Україна не стурбована ситуацією двох патріярхатів для двох Церков, кожна з яких має мільйони своїх вірних. Вона також просить не турбуватися з цієї унікальної ситуації християнську Европу і християнський світ, а зрозуміти нас, морально підтримати нас у наших змаганнях. Ми хотіли б повернутися до нашої першої тези: Церква замінила українцям упродовж віків інститут держави. Це є наша унікальна ситуація в історії. Тому питання максимального усамостійнення наших нинішніх церковних структур і передача управління ними в українські руки є корінним питанням майбутніх взаємовідносин у Европі «християнство — культура». Сподіваючись на підтримку християнами-мирянами, священиками, єпископами української ідеї визнання Патріярхального управління для обох нині існуючих в Україні Церков, ми дозволимо намітити деякі перспективи співпраці християн різних країн нашого старого континенту за участю держави, яка розташована в центрі географічному цього континенту, — України.

  1. Нинішній конфлікт між УАПЦ, УКЦ і екзархатом РПЦ в Україні (який останнім часом маскується під назвою «Українська Православна Церква») поступово буде втрачати гостроту з розв’язанням основної причини конфлікту — майнового питання, тобто повернення кожній стороні її храмів, які досі були власністю держави. В Україні, як ніде у Европі, безпосередньо зустрічаються православне і католицьке християнство. Покищо вони у конфлікті, але, слава Богу, не у непримиренній боротьбі. Крім гіркого досвіду, Україна має і поважний позитивний досвід співіснування цих двох гілок християнства, до яких швидко приростає третя гілка — протестантизму в особі найбільше поширених баптистських і п’ятидесятницьких громад. Україна має добрі шанси стати не полем конфронтації віровизнавань, а тереном їх співпраці, великим експериментом для можливого відновлення єдности Вселенської Церкви, втраченої 1054 року.
  2. Українська Автокефальна Православна Церква численна, але неоднорідна у своїх поглядах на духовно-культурну співпрацю в Україні і Европі. У ній є сили, які прагнуть до найтіснішої співпраці з українцями-католиками, а є такі, що закликають до відрубности й ізоляції. Як католицький, так і протестантський світ країн Західньої Европи повинні більше уваги приділити УАПЦ, насамперед відмовитися від критики її дійсних і вигаданих помилок. УАПЦ в недалекому майбутньому буде найчисленнішою християнською громадою в Україні, і з цим треба числитися вже тепер. Вселенський Патріярхат у Константинополі виявив певну байдужість до проблем УАПЦ і не виявить покищо підтримки їй як Церкві Патріярхальній. Треба знайти якісь форми підтримки УАПЦ з боку християн Заходу: кожний позитивний крок назустріч применшить антикатолицькі настрої в УАПЦ, які, на жаль, ще мають місце.
  3. В ізоляції від Заходу перебуває не лише УАПЦ, а й УКЦ (хоч і меншою мірою). Мости культурної співпраці можуть сприяти переборенню цієї ізоляції. Міста і села України радо вітали б виступи церковних хорів і органних концертів Заходу, щоб в Україні краще знали шедеври грегоріянського співу. Те саме могли б робити українські церковні хори на Заході. Можна влаштувати тематичну пересувну мистецьку виставку в Україні з музеїв Ватикану. А в Римі, Фльоренції, Еспанії, Франції чи Німеччині показати виставки «Українські ікони ренесансу і барокко», «Богородчанський іконостас» (до речі, його виставка у Відні на початку XX ст. користувалася великим успіхом). Важливі також книжкові виставки духовної літератури, альбоми шедеврів храмової архітектури і малярства, стародруки, гравюри, обмін виставками ритуального священичого одягу православних і католиків, взаємне розповсюдження магнітних записів і відеокасет із записами Служб Божих, духовної музики тощо.
  4. Після прийняття Верховною Радою України Деклярації про Державний Суверенітет України 16 липня 1990 року, Парлямент й Уряд налагоджують дипломатичні відносини України із зовнішнім світом. Україна — значна католицька країна, в її західніх регіонах проживає понад 5 мільйонів вірних католиків — переважно східнього обряду; але є багато громад і латинського обряду, як також і латинські єпископи. Тепер є час поставити питання про дипломатичне представництво Ватикану при Уряді України в Києві, і відповідне українське представництво при Петровому Престолі в Римі.
  5. Коли ми кажемо про занедбаність духовної освіти в Україні, то це не значить, що ми не хочемо учитися богословії. Всі українські духовні школи давно понищені. Відійшли професори і викладачі; розгублені традиції духовного шкільництва. Майже всі нинішні священики обох українських Церков — це колишні вихованці духовних шкіл московського патріярхату, рівень яких добре відомий і не потребує коментарів. В якості освіти нинішнього священства УАПЦ й УКЦ також закорінені деякі аспекти конфлікту між цими Церквами. Відкриття або поновлення українських духовних шкіл — справа тяжка, матеріально коштовна і, до того ж наштовхується на опір тоталітарних структур. Ми просимо християн Заходу ширше відкрити двері своїх духовних шкіл для української християнської молоді — як католицької, православної, так і протестантської. Ми були б дуже вдячні, якби принаймні трьом вищим українським духовним навчальним закладам у вільному світі — Українському Католицькому Університетові в Римі, Українській Православній Колегії св. Андрія при Манітобському Університеті у Вінніпезі і Українській Папській Колегії св. Йосафата в Римі — були надані права приймати до захисту докторські й магістерські дисертації з богословії, філософії, канонічного права й історії християнської культури для підготовки фахівців, які могли б будувати духовну освіту на Україні в майбутньому.

Несправедливо і нетерпимо, що Україна, її Церква, її християнство не представлені у міжнародніх християнських і церковних організаціях. Якщо такі органи, як Всесвітня Рада Церков, справді претендують на охоплення усього світу, вони повинні у своїй структурі відбивати реальну ситуацію з помісними Церквами, а не бути закритим клюбом для вибраних. Навіть такі нецерковні організації, як ООН, ЮНЕСКО, більш справедливі у репрезентації країн, ніж ВРЦ — у репрезентації церковно-християнських структур. Можна висловити певність, що у європейській і світовій християнській спільноті найближчим часом українське християнство займе належне йому місце. Бажання українців приєднатися до спільної молитви за нинішній, повний тривог і драматичних подій, світ випливає з їхнього безмежного терпіння, з їхнього великого досвіду страждань за віру в Ісуса Христа.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>