Хто перший сказав неправду?

(Збережено правопис оригіналу)

Зустрічаю у Москві друзів, а вони з питаннями: «Що у твоєму Львові діється? Просто жах: греко-католики захоплюють православні храми, ображають, а той вбивають священиків — хіба це по-християнськи?»

Нічого не вдієш — офіційні пропагандисти можуть себе поздоровити, мети вони досягли. Дивлячись день у день виступи ієрархів РПЦ по телебаченню, розгортаючи газети, люди в Москві чи Новосибірську мимоволі починають вірити в страхіття, які скоїли на Львівщині прихильники УКЦ. Не спадає на думку, що солідні пастирі можуть вживатись до публічних наклепів, чуток і навіть до відвертої брехні. І інколи з’являється думка: з кого саме ця брехня почалася? Хто був першим, хто сказав слово неправди? Хоча б про подію, яка 29 жовтня минулого року сталася в Преображенській церкві у Львові, коли більшість громадян тихо і спокійно перейшла в лоно УКЦ?

На щастя, це майже риторичне питання в цьому разі не лишиться без відповіді.

Отже, 31 жовтня, коли невелика група православних демонструвала коло будинку міськради, в кабінеті її голови Б. Котика точилася розмова за щільно закритими дверима. В ній найбільш активну участь приймали митрополит Іриней, священик собору св. Юра о. Кочкодан та уповажнений Ради в справах релігії Решетило. От і цікаво, про що говорили високі гості, як оцінювали непросту ситуацію. На відміну від совєтської преси, ми не будемо вдаватись до вигадок: кожне слово розмови подамо так, як воно було тоді сказано.

Прошу слухати.

О. Іриней: Богдане Дмитровичу, захопили нашу церкву — це ж розбій! А влада мовчить?

Б. Котик: Ми вже проглядали варіанти, як вийти з цього становища. Вийти так, щоб не застосувати силу.

О. Іриней: Але ж уніати вже вжили силу! Там, знаєте, і з ломами були, і з камінням. Там такі погрози були! От отець Кочкодан там, коло церкви був. Хай розкаже.

О. Кочкодан: Я вже зранку там був. Коли ми там були, одразу вигуки: «Ганьба!». Потім: «Москалі!» і «На схід!». Страшно було дивитися на ті лиця.

Б. Котик: Ви знаєте, коли люди сердиті, лиця у всіх однакові. Зараз, біля нашої брами, я також бачив сердиті лиця ваших вірних.

О. Іриней: Люди лишилися свого храму, свого духовного дому, насильницьки лишилися!

Б. Котик: Владико, я поділяю почуття віруючих, в храм яких зайшли, тим більше, будемо говорити, зайшли неконституційно. Ми шукали варіанти, але альтернативи сили поки не знайшли. Будемо робити інші заходи. У мене зустрінуться представники правоохоронних органів, радянської влади, народних депутатів, комітету захисту УКЦ. Нагадаємо їм те, що я вночі говорив: ви повинні залишити церкву і вирішувати питання законним шляхом. Це підтвердить і Ленінський виконком, який дав православним дозвіл на аренду церкви. Підкреслюю — ні у кого не промайнула думка про те, щоб вводити в Преображенську церкву силу.

О. Іриней: Я стурбований тим, що станеться завтра і післязавтра. Вони ж не зупиняються! Завтра, 1 листопада, річниця ЗУНРУ. Завтра вони будуть намагатися захопити наш собор! В неділю є план також атакувати наш собор. Я звернувся з проханням, не знаю, чи уповноважений передав це, виділити необхідні сили міліції чи ще якісь правоохоронні органи, щоб не було там бійки, щоб не було такого варварського натовпу, як в Преображенській церкві. Це треба предотвратить! Просто я прошу вас, бо буде страшне!

Б. Котик: Владико, я завтра зберу комітет [захисту УКЦ Ю. З.] разом з прокуратурою і ми попередимо, щоб не було ніяких походів до жодної церкви. Відносно богослужіння, яке вони хочуть робити біля Порохової вежі, то це вже така справа, що заперечувати ми вже не можемо. Про все це ми їх офіційно протокольно попередимо.

Решетило: Ми їх офіційно попередимо. О. Іриней: Є така інформація, що в кожному селі, де є греко-католики, священики направляють їхню діяльність, щоб одночасно зробити і у селі те. що зробили в місті.

Решетило: Ми вам вдячні за таку інформацію. Але ми не можемо біля кожної церкви поставити міліціонера!

О. Іриней: Я так і сказав своїм парафіянам. А ви знаєте, що вони говорять? Ми заплатимо! Ну що, їм самим битися?

О. Кочкодан: Будуть, владико, битися! Ситуація вкрай складна. Я не знаю, як вона скінчиться. До нас віруючі звертаються кожний день і кажуть: «Отче, ви знаєте, що вас облапошують? А ви людям правди не говорите. Доки?».

О. Іриней: Я щодня говорю моїм вірним: треба бути лояльним, треба проявляти стриманість, будемо молитись. А до мене йдуть письма: треба діяти! Діяти негайно! Негайно! Я людина тут свіжа, але люди стурбовані, що не можна дальше тягнути, бо буде щось непередбачене. О. благочинний Яворівського району: Ми, як служителі церкви, бачимо, як робляться великі помилки. 18 червня, біля обкому партії, коло Кармелітів, зібралося 10 тисяч. Це день Святої Тройці. Це початок їхнього руху, коли вони вийшли з підпілля. Можна було сказати, що нового закону про свободу совісті нема, що того, шановні, не можна робити! Відразу це треба було накривати! А тут маємо: різні братства, товариства, фінансові органи, підпільна семінарія. Там уже організація! Хвилинку, я ще не закінчив. Те ж саме діялося і в Преображенці. В перший день о 4 годині там було 150-200 людей. І не треба було б перегинати палку — просто взяти легенько, без синяків і видворити. Сьогодні це вже неможливо!

Б. Котик: Сьогодні на параді хтось сказав: а що прикажете робити, коли наша країна підписала Віденські угоди? Це повна свобода віроісповідання.

О. Іриней: А сьогодні вмирає наш священик. Після цього, що сталося, його вже сповідали. Він каже: я вмираю за православ’я. Нащо щоб людина вмирала? Нащо трощити двері храму, ламати замки? Куди влада дивиться, коли таке насильство? І їм позволяють на все! Не треба їм крутити руки, треба просто взяти і сказати: «Пашли!».

Б. Котик: Ми дивилися всі статті кодексу і побачили: немає такого закону, щоб вживати силу.

О. Іриней: Настоятель Преображенської церкви вмирає! Сидить там троє суток і не може вийти! Людина вмирає! І ми розділяємо його судьбу. Три рази скору поміч визивали. Вони ж іздіваються. Ми повинні людей захистити. Треба не з позицій церкви шукати стать, це вже замазування очей, треба з позицій нашого громадянського закону шукати підходу.

Б. Котик: Шукали — і не відшукали.

Загальний галас.

(Текст подано в оригіналі)