Хто по правді став при чинником конфлікту на церковному полі у В. Брітанії

В дотеперішніх випусках «Церковних вістей», що їх видає неперіодично апостольський екзархат, просувається ледве помітна лінія про те, немов би спричинником існуючого конфлікту на церковно-релігійному полі у Великій Брітанії були «бандерівці» або ті, що — не маючи «нічого до роботи на громадянському полі» — «взялися за справи церковні». В цьому напрямі розгорнено також інсинуації персонального характеру.

В раніше оприлюднених статтях я та інші з нашого Патріярхального руху навели багато фактів і аргументів для того, щоб вказати громадськості на дійсні причини конфлікту та на основних його спричинників. Але всього ми ще не подали. Цим справам що не були насвітлені раніше, присвячуємо цю статтю та чергові, опубліковуючи мало досі відомі документи, які переконливо вказують не тільки на спричинника конфлікту, але також і на методи його викликання.

Початки конфлікту в 1975 році

В другій половині липня 1975 року велика група мирян поїхала прощею до Риму, щоб взяти участь у святкуваннях Святого Ювілейного Року. Цю прощу організував апостольський екзарх через отців душпастирів. Проща відбулася два місяці після того, коли їх Блаженство Отець Йосиф оснував де-факто Український Католицький Патріярхат і виступив як Патріярх Помісної Церкви.

Ставлення апостольського екзарха до Глави Помісної УКЦеркви й Патріярха були негативні, що унаявнилося найвиразніше на очах прочан з Великої Брітанії в тому часі. Але до відкритого виступу наших прочан проти єпископа в Римі не дійшло завдяки голові і членам Президії діючого в тому часі Центрального Патріярхального Комітету.

Вертаючись разом з єпископом літаком з тієї прощі додому, ми думали про майбутнє і про це весь час говорили з єп. А. Горняком. Наша генеральна настанова була така: скликати зараз після повороту додому пленарну нараду Центрального Патріярхального Комітету, а після наради піти на розмови до єпископа і разом із ним пошукати за розв’язкою існуючого питання.

Але єп. А. Горняк, знаючи про це з першої руки, поступив зовсім інакше. В найближчу неділю о. д-р Тисак виступив під час проповіді в катедральному храмі в Лондоні з нападом на сторонників помісности й патріярхату, чим викликав автоматичну реакцію мирян. Ще трошки пізніше єп. А. Горняк поїхав проти відраджувань до Ковентрі, де спровокував проти себе першу на терені Великої Брітанії демонстрацію мирян. Від тієї демонстрації він зірвав усі на той час дуже тентативні контакти з організованим мирянським рухом і розпочав керуватися санкціями проти мирян і проти тих душпастирів, які поминали Главу нашої Церкви Патріярхом і не забороняли мирянам молитися в церквах за свого Патріярха.

Центральний Патріярхальний Комітет відбув свої пленарні наради 9 серпня. Нараджуючись у світлі вже доконаних (вище названих) фактів, представники 15-ти українських установ рішили поширити поле своєї діяльности також на парафії та громади, основуючи там свої клітини, чого до того часу в пляні не було, отже зробили перший крок у напрямі організації з мережею клітин і центральним керівництвом. Наші намагання в серпні і вересні 1975 року нав’язати діялог з єп. А. Горняком потрапили на гробову мовчанку з його сторони. Пастирський лист, що появився у тому часі, вже включав поважні закиди та образи на організований громадський світ, на що зареаґував Центральний Комітет. На початку вересня відбувся соборчик священиків, на якому, діючи з уже відомою раніше єхидністю, єп. А. Горняк «вистарався» від о. д-ра Івана Музички і о. Миколи Матичака виїзду до Риму. Вістка про це дійшла до Центрального Патріярхального Комітету. Не маючи доступу до єп. А. Горняка, цей Комітет пробував різними іншими шляхами переконати єпископа в недоцільності такого потягнення, а коли і це не мало впливу, тоді велика частина провідних громадських і патріярхальних діячів порадили мені, як генеральному секретареві ЦПК, заступникові Голови СУБ і тодішньому голові УІС, написати до єпископа приватного листа. Цей лист оприлюднюю сьогодні з маленькими стилістичними поправками.

* * * * * *

27 жовтня 1975.

До їх Ексцеленції
Кир Августина Е. Горняка, ЧСВВ,
Апостольського Екзарха Українців у В.Б.,
Лондон

Ваша Ексцеленціє,

Я пишу цього листа до Вашої Ексцеленції як приватна особа і як мирянин Помісної УКЦеркви. На увазі маю одну дуже важну й пильну справу, а саме:

Вчора довідався, що о. д-р І. Музичка і о. крилош. М. Матичак закінчують ступнево ліквідацію своїх ділових та особистих справ на цьому терені й готуються на виїзд до Риму, який наступить дуже скоро. Якщо це так станеться, то їх від’їзд залишить на нашому терені дуже глибоку рану, яку ледве чи можна буде загоїти. Така обставина не принесе користи нашій Помісній Церкві. Маючи це на увазі, я рішився написати цього листа і в ньому просити Вашу Ексцеленцію зробити в цьому часі таки такий крок, щоб обидва отці душпастирі могли залишитись у Великій Брітанії і продовжувати свої душпастирські повинності.

Ваша Ексцеленція знає обидвох отців від першого року свого урядування у Великій Брітанії. Наша громада знає обидвох отців від дуже багатьох років. Вони вийшли разом із нами з України, разом із нами ділили долю і недолю військової служби і разом з нами вийшли на скитання. Не зважаючи на всі евентуальні різниці у поглядах на різні справи нашого загального національного життя, між мирянами і обидвома отцями душпастирями існує дуже сильний психологічний зв’язок. Цей зв’язок допомагав і зможе допомогти дуже багато Церкві та церковній громаді, а його відсутність з уваги на відому причину може принести навіть катастрофальні наслідки. Обидва душпастирі не поповнили ніякого видимого зла. Свої душпастирські обов’язки виконували завжди сумлінно, як могли і як вміли, дбаючи завжди найперше про Церкву. Вони також завжди респектували свою церковну владу і свого найближчого зверхника в особі Вашої Ексцеленції. Обставина, за яку їх покарано усуненням від душпастирських обов’язків на терені Вашого екзархату, не виникла з їхньої виключно вини. Ситуація де-факто така, що ми усі — владики, священики й миряни — являємося у великій мірі жертвами тої політики, яка розвивається понад наші голови. Трохи в іншому світлі стоять деякі справи нашої Церкви на внутрішньому відтинку, де брак єдности між ієрархами і брак повної підтримки Блаженнішому створює слабість, яку використовується на некористь нашій Церкві й нашій національній справі. На пункті цього обидва отці душпастирі дійшли до того, що у певній справі не могли знайти компромісу між своїм сумлінням і деякими зарядженнями свого владики. Воно покривається до певної міри з тим самим, що перешкоджало дотепер Вашій Ексцеленції піти кроку крок разом з Блаженнішим, і про що Ваша Ексцеленція говорили нам на одній із зустрічей 1972 року.

Звільнення двох отців душпастирів з праці на терені екзархату ледве чи знайде якусь подібність в усій дотеперішній історії нашої Помісної Церкви. Справа сумління дуже важна і делікатна. На це звертають пильну увагу церковні і світські керівні та адміністративні чинники. Правосуддя знає дуже мало випадків важкого покарання за справи сумління. Виняток становить в цьому лише хіба правосуддя московсько-большевицьке, яке, як і ціла система, відстоює лише одну віру й лише одну систему — віру в історичний та діялектичний матеріялізм і комунізм і в диктаторську систему. Інші національні й державні системи готові навіть звільнити людину від військової служби в найбільше критичному часі, замість карати її за власне сумління. Сумління наших отців не дозволяло їм ставити заборону мирянам молитися у церквах за Патріярха нашої Церкви або сприймати й поширювати між вірними незаслужені закиди та звинувачування тих, що якраз із волі цих же мирян стоять у проводі нашого українського організованого життя. Таку поставу хтось мусить розуміти. Вони, мабуть, розчисляли, що їх Владика, який сам може мати подібні труднощі, це зрозуміє і, замість покарати їх за сумління, пошукає сам або разом з другими за таким виходом з того дуже складного положення, який бодай в частині не порушить сумління.

На жаль, так воно не сталося на початку. Але це не означає, що під впливом часу первісну настанову не можна поправити якось так, щоб вони могли сповняти свої обов’язки, а миряни могли бачити, що церковна влада не лише наказує і карає, але також по-батьківському розглядає труднощі та є настільки милосердною, що не робить насилля над сумлінням, не змагає до душевного і фізичного заломання людей, які глибоко сприймають і переживають якусь справу.

В українській діяспорі знаходиться зараз біля 100 душпастирів і подавляюча більшість єпископів, які або поминають Блаженнішого як Патріярха і дозволяють мирянам молитись у цьому сенсі, або не забороняють це робити тим, які глибоко це переживають. Ваша Ексцеленція згадували мені в Римі, що одного разу сама Священна Східня Конґреґація застановлялася поважно над наділенням Блаженнішого почесним титулом Патріярха. Отже, навіть там відповідальні за працю Конґреґації мусіли припускати, що одного разу це питання може набрати властивої сили і важности. Чому ж тоді робити потягнення, які стягають стільки лиха на наші голови й залишають глибокі рани? Чому Ваша Ексцеленція мусить стягати на себе усю відповідальність за наслідки і входити в історію нашої Церкви з допискою про усування священиків, одинокою провиною яких було слухання власного сумління?

Тому я ще раз прошу Вашу Ексцеленцію передумати цю справу. До диспозиції залишається ще кілька днів, на протязі яких можна переорганізу­вати справу так, щоб обидва отці залишилися в нас, або — якщо таки виїздили б, то не зараз і не з тої причини, яка існує. Ніякі намагання прикриття дійсної причини тими версіями, які пускалися між вірними, її не прикриють.

Надіючись, що Ваша Ексцеленція візьме під свою ласкаву увагу висловлене тут прохання,

Остаюсь із висловами християнського привіту та синівською відданістю

Ілля Дмитрів

* * * * * *

Дальші поступування єпископа

Потвердження одержання чи відповіді на цього листа я не отримав, як не отримали того й інші, що писали та пробували телефонувати до єп. А. Горняка, за винятком делегації мирян з Волвергамптону, яка по довших заходах дісталася до єпископа, але без результату. Обидва отці духовні виїхали до Риму. Незабаром після цього на дверях церкви у Волвергамптоні появилися ланцюги з великою колодкою. Подібно сталося на протязі деякого часу в Бедфорді. В інших церквах, де душпастирювали о. С. Вівчарук, о. Тисак, о. Гасяк, о. Кушко, з церковних амвонів посипалися індивідуальні та групові образи та інсинуації; в Лондоні постав «Комітет за правопорядок», що вкінці допровадило до того, що миряни розпочали співати в церквах релігійні пісні під час проповідей з нападами на них. В Лондоні дійшло до першої демонстрації на Різдво Христове 1975 року. Тоді єп. А. Горняк розпочав пресію адвокатськими листами проти мирян, вжиттям англійської поліції, а вкінці заснував свою власну «міліцію», яка допускалася навіть до фізичного потурбування декотрих мирян у церкві та під церквою, на вулиці.

Посередництво Митрополита Максима

В другій половині березня 1976 року до мене зателефонував маестро Володимир Луців і поінформував, що в Лондоні перебуває переїздом Високопреосвященний Митрополит Максим із Вінніпегу, Канада, з яким він може зааранжувати зустріч, коли б на таку тему я та декотрі інші були б готові. Я відразу відповів, що так, але, знаючи Високопреосвященного персонально, я волів би договорюватися про зустріч безпосередньо, на що маестро радо погодився і продиктував мені число телефону.

Сконтактувавшись з головою ЦПК, я задзвонив до Високопреосвященного Максима і договорився про авдієнцію того ж вечора. На тій авдієнції було, якщо не помиляюсь, п’ять або сім осіб. Розмова тривала понад три години і продовжилася наступного дня ранком, коли на прохання Високопреосвященого ми передали на письмі «Настанови й пропозиції щодо залагодження конфлікту внутрі Помісної УКЦеркви», текст яких звучить:

1) Першим і найважливішим вихідним пунктом Для позитивної розв’язки того питання для добра Церкви й народу є необхідність повного всестороннього об’єднання Владик Помісної УКЦеркви біля Блаженнішого Патріярха Йосифа, визнання Блаженнішого як Голови Церкви в усіх відношеннях і спільна для всієї ієрархії на чолі з Патріярхом Йосифом за визнання Святішим Отцем нашої Церкви Патріярхального устрою і Блаженнішого як Патріярха.

2) Щоб Кир Августин відкликав свої письма до Східньої Конгрегації і залагодив у найскорішому часі конфлікт з Блаженнішим і підпорядкувався Блаженнішому як Голові нашої Церкви словом і ділом.

3) В засягу Великої Брітанії необхідними передумовами є такі справи:

— зняття заборони священикам поступати в справах поминання Блаженнішого як Патріярха і дозволити їм поступати згідно з їхнім сумлінням;

— зняти видану заборону мирянам співати в церквах Молитву за Патріярха;

— дозволити видаленим двом священикам повернутися до душпастирюванняу Великій Брітанії;

— відкликати всі закиди та «оскарження у гріху», що були кинені в різних письмах і словами на українські установи та організації, на громадських і політичних діячів;

— нав’язати контакт з Центральним Патріярхальним Комітетом і поступово наладнувати співпрацю в питаннях дальшої спільної дії Ієрархії, душпастирів і мирян за помісність, Патріярхат і Патріярха;

— Апостольський Екзарх повинен бути завжди доступним як для проводів мирянських, так і громадських установ навіть у прикрих випадках;

— відкликати «заяву ч.2» з місяця лютого і «Постанови Соборчика» із 10-11 березня 1976 року.

Місцева громада ставиться до Блаженнішого Патріярха Йосифа із найглибшим респектом та пошаною як до мученика і Голови Церкви і будь-яка спроба протилежного змісту — мимовільна чи цілева — викликатиме автоматичну реакцію. Тому просимо й апелюємо мати цей аспект і особу їх Блаженства завжди на увазі.

26.3.1976

Під час цих двох зустрічей з Високопреосвященним Митрополитом, які відбувалися на Бінней Стріт, ми зустрічали лише о. д-ра С. Орача. Єп. Горняка не бачили. Він скрупулярно уникав навіть принагідної зустрічі, хоч мусів погодитися на посередництво Митрополита Максима.

Високопреосвященний Митрополит через день від’їхав до Канади. По якомусь часі до нашого Комітету дійшли відомості, що увечері після другої нашої зустрічі з Високопреосвященним Максимом — о. С. Вівчарук і С. Орач своїми автами зводили до катедральної залі прихильників єп. А. Горняка з Лондону та його передмість, а в тому числі і таких, що жили на цивільних шлюбах, і всіх їх примусили під різними претекстами свідчити проти Патріярхального Комітету та його проводу.

Остаточно на початку квітня 1976 року наш Комітет одержав листа від о. д-ра С. Вівчарука з прилогою, на сторінках якої виложено пункти єп. А. Горняка щодо залагодження конфлікту. Ці пункти не мали підпису, а були лише перебиті печаткою з допискою, що їх не вільно поширювати. Скоро після одержання цих пунктів я вислав на доручення Комітету листа до Високопреосвященного Митрополита Максима з проханням поінформувати нас, чи це дійсно ті передумови, які були узгіднені під час його посередництва? До листа я залучив фотовідбит­ку передумов. Відповідь на цей лист не прийшла. Загальні Збори ЦПК з квітня 1976 року ці передумови відкинули, бо зараз після їхнього отримання, ніби за помахом якоїсь чарівної палиці, в усіх парафіях під юрисдикцією єп. Горняка курс проти Патріярха і Патріярхального руху загострився, мабуть, до найвищих меж.

На протязі травня 1976 року ми були свідками великих розрухів, зокрема в Лондоні, що нарешті допровадило до того, що миряни залишили катедральний храм і перейшли з Богослуженнями спочатку до громадської залі, а згодом до близької Англіканської церкви. Все ж таки, на початку червня 1976 року Президія ЦПК уповноважила мене написати до єп. А. Горняка ще одного листа з проханням шукання за позитивною розв’язкою того на ці часи уже дуже глибокого та дуже гострого конфлікту. Подаю повний текст цього чергового листа.

* * * * * *

7 червня 1976 р.

До Преосвященного Владики,
Кир Августина Е. Горняка, ЧСВВ,
Апостольського Екзарха для Українців у В.Б., Лондон

Преосвященний Владико,

Стан мого здоров’я прикував мене на деякий час до хати. Через те не маю змоги покористуватися фірмовим папером ЦПК, хоча пишу цього листа від імени Президії цього Комітету.

Члени Президії ЦПК ПУКЦу В.Б. просили мене повідомити Владику, що вони глибоко стурбовані фактом того, що миряни, які бажають взяти участь в Богослуженнях у катедральному храмі в Лондоні, вже два рази мусіли проходити крізь поліційний кордон або завертати з-під катедри додому. Дуже глибоке занепокоєння та стурбованість виявляємо також і тому, що в цьому поліційному кордоні під катедрою асистують відомі особи з Енфілду та Лондону, до яких загал мирян в Лондоні відчуває глибокий ресантимент з уваги на їх грубу й провокативну поведінку в катедрі й назовні під час співання Молитви за Патріярха. Члени Президії ЦПК ПУКЦ у В.Б. були нераз персональними свідками того, як вони грубо розсували на боки жінок і дітей, котрі припадково знайшлися напроти вихідних дверей, коли ці люди демонстративно залишали катедральний храм.

Виявляючи Владиці нашу стурбованість і занепокоєння, ми просимо взяти під ласкаву увагу, що вся відповідальність за наслідки такої політики буде лежати відтепер виключно на тих чинниках та особах, які прийняли настанову вживати поліцію не лише проти евентуальних порушників порядку в церкві, але посередньо проти всіх мирян, які активно підтримують справу помісности й патріярхату в нашій Церкві. Бо ніхто із мирян не знає, на кого покажуть пальцем «асистенти» поліції при вході до катедри і кого поліція заверне додому у наслідок такої денунціяції.

Владика напевно відповість, що це чергове викликання поліції під катедру було зумовлене тою бійкою, що зчинилася на хорах три тижні тому між двома мирянами та групою тих, котрі демонстративно опускали катедральні хори під час Молитви за Патріярха. Президія ЦПК ПУКЦу В.Б. не похвалює і не одобрює тодішнього поступування цих двох мирян. Але, не похвалюючи їхню поведінку в середині церкви, ми не можемо не висловити свого невдоволення і невдоволення та критичного наставлення більшости мирян до прямо провокативного поступування тих, котрі кожної неділі чи в свята демонстративно залишають храм Божий на перший звук Молитви за Патріярха, зокрема уже після того, коли Владика словами й на письмі заявив, що якщо вірні бажають цю молитву співати, то це вони можуть робити, і котрі вже кілька разів напастували під катедрою осіб, які роздавали учасникам Богослуження листівки або збирали добровільні датки на Патріярхальний Фонд. Ми вважаємо, що Владика, як пастир одного стада повинен бути однаково милостивий і однаково розсудний до всіх евентуальних порушників порядку в церкві. Щойно тоді миряни відчують безсторонність Владики й зможуть виявити добру волю до його закликів та завваг. Натомість кожне необ’єктивне потягнення лише ускладнюватиме справу, як це зрештою було до цього часу.

Хоча зустріч членів Президії з Владикою перед нашим Великоднем не принесла бажаного результату в усіх питаннях, ми верталися із неї бодай з деякими надіями щодо майбутнього. В нашому обіжному листі, що появився після тої зустрічі, ми навіть закликали мирян проводити Великдень в спокої та набожності. Але ці добрі надії розлетілися під впливом того, що наступило після зустрічі. У Квітну Неділю, для прикладу, стався напад під катедрою на одного із збірщиків на Патріярхальний Фонд. Владика не вможливив о. д-рові І. Музичці відправлення страстних і великодніх богослужб в церкві у Волвергамптоні, куди він приїхав на свята. У Велику П’ятницю «Кетолік Гералд» надрукував скрайньо кривдячу статтю, для якої матеріяли взяв із листа о. Григоровича із Лестеру та з розмов з Владикою. В цьому часі, і після свят, в деяких лондонських католицьких газетах появилися анонімні листи з дуже непристойними висловами на адресу сторонників патріярхальної справи, яких називано «бандерівцями» тощо, хоча це останнє нікого не понижує, а противно — наділяє певними почестями, бо «бандерівці» — це не вороги України, але носії її самостійности і боротьби за волю та незалежність. В додатку, ми отримали із США фотокопію листа отця канцлера, написаного до Владик Помісної УКЦ 17 лютого 1976 року, в якому викривлено до невпізнання роботу місцевого Патріярхального руху, зроблено черговий необґрунтований напад на Ярослава Стецька, а вкінці висунено «пропозицію» оздоровлення Церкви «коштом Блаженнішого». Саме слово «коштом» може викликувати різну інтерпретацію, навіть і таку, про яку є мова в одному із документів Комісії Сахарова, що працювала в Копенгагені кілька місяців тому. Цей лист був написаний менш-більше в часі, коли Владика апробував листа до ієрархії від мирянської конференції в Едінбурзі з зовсім іншим змістом, який був розісланий за згодою та одобренням місцевого душпастиря. В тому часі поважні особи з нашого політичного, громадського й мирянського світу були заанґажовані в тому напрямі, щоб через усунення ворожнечі між ієрархами оживити в дії на фронті змагань за утвердження помісности ієрархію і цим зменшити потребу дії мирянських кругів. Це все сталося також і в часі, коли Президія і Владика шукали за можливістю поправлення місцевої ситуації, коли відбувалися наші розмови з Кир Максимом і коли у Вашій канцелярії опрацьовувалися відповіді на наші пропозиції, передані Вам через Митрополита Кир Максима.

Який висновок маємо ми зробити з того всього? Як Владика може очікувати на краще поступування мирян в церкві й поза церквою, коли стільки осіб і випадків прямо провокують їх на демонстративні виступи й домагання відклику Апостольського Екзарха з Великої Брітанії? Як ЦПК ПУКЦ може впливати на мирян, коли поодинокі священики не лишають ані одної хвилинки, щоб не «переїхатися» по ньому та його членах? З якою душею, відчуваннями та надіями повинні ми іти на зустрічі до Вас, коли наведені вище факти і дані переконують нас у нещирості тих, з котрими прийдеться вести розмови. Не вважаючи на великий тиск з усіх сторін, Президія ЦПК ПУКЦ здержала висилку спеціяльної резолюції Пленуму ЦПК до Святішого Отця аж до 17 травня, коли вже не мала найменшого сумніву в тому, що на дальше відсування висилки того документу нема вже морального права. Ми так само відтягали авдієнцію в Папського Делегата аж до 17 травня, коли остаточно рішилися вислати меморандум і просити про зустріч та усне з’ясування справи. Наведені нами факти і події вказують, що, якщо не Владиці персонально, то напевно людям біля Владики розходиться лише про одно: розігравати цю драму до кінця без огляду на наслідки для Церкви й національної справи, щоб «лише моя була горою». Якщо ця наша заввага відповідає правді, тоді дозвольте, Владико, зробити ще одне передбачення: скоріше чи пізніше це відчує і зрозуміє також брітанська поліція, а зрозумівши суть справи — напевно відмовить у своїх послугах. А наслідки прийдеться споживати таки Вам і нам.

Висловлюючи наш протест і глибоке невдоволення, ми все таки пропонуємо певні заходи, які можуть вивести стан на іншу дорогу. Вони такі:

1) Щоб Владика виповів групі 21 можливість користати із приміщень та адреси катедральних приміщень в Лондоні як для сходин, нарад, так і для кореспонденційних цілей.

2) Щоб Владика вплинув на членів цієї групи в тому напрямку, щоб вони перестали виходити демонстративно з катедри в часі співу Молитви за Патріярха. А коли хтось із групи таки захоче вийти, то хай це зробить чемно і дискретно. Цим вони викажуть бодай персональний респект до великої більшости вірних і заслужать собі на таке ж наставлення до себе. Щоб члени тієї групи поводилися належно також під катедрою і не вживали образливих вигуків та фізичної сили супроти інших, які також можуть відчути потребу поліційної охорони.

3) Не викликати під чи до катедри в Лондоні або під церкви в терені поліції. Натомість стриматися всюди добровільно від усього того, що спричинює мовчазні та молитовні протести вірних. Дорадити священикам, щоб вони не використовували церковних проповідниць для справ, що не мають прямого відношення до св. Євангелії. Всі світські чи церковно-адміністративні справи, а в тому й патріярхальні хай перенесуть до церковних чи громадських заль і там про них говорять.

4) Порадити священикам, щоб вони більше не забороняли співати Молитву за Патріярха і щоб під час співу не залишали престіл, бодай на протязі якогось часу.

5) Дотеперішній розвиток справ і найновіша ситуація в Римі промовляють абсолютно за тим, щоб Владика відвідав Блаженнішого, залагодив свої справи і включився персонально в коло тих Владик, які змагаються за збереження і утвердження помісности й патріярхальної структури правління в нашій Церкві. Найновіші події в Римі підтверджують найбільше наочно, що певна частина Римської Курії уважає нашу Помісну Церкву за звичайну провінцію римо-католицької Церкви, а з Головою і Проводом нашої Церкви поводиться менш-більш так само, як це робили намісники за часів римської імперії у відношенні до своїх васалів.

Необхідним є також і прикорочення сваволі отця канцлера, який у своїй ненависті до т. зв. бандерівців переходить межі можливого і зводить нанівець усі голоси за тим, щоб політичні кола не ангажувалися безпосередньо в церковні справи. Його персональні втручування у політичні справи й акція проти політичних рухів мусітиме викликати реакцію, що ускладнить ситуацію ще більше.

Це ті найголовніші думки й пропозиції, що їх передаємо Владиці під розвагу. Якраз під цю пору дуже загрозливим є положення Валентина Мороза, якого запроторили минулого місяця до Інституту кримінальної психіятрії ім. В. П. Сербського в Москві з ціллю фізичного й ментального знищення. Було б направду побажаним, щоб Владика звернувся у тій справі до Папи із закликом виступу Святішого Отця в його обороні. Папа уже заступався за різних, але до переслідувань в Україні не зайняв становища, зокрема після 1972 року.

Висуваючи повищі думки та пропозиції, ми маємо на увазі зокрема письмо з канцелярії Апостольського Екзархату до Президії ЦПК ПУКЦ у ВБ із 27 березня 1976 року, а зокрема перший і десятий параграф цього листа. Пригадуються нам також слова Владики про сумління та приречення чинові. Ми не віримо, що будь-котрий чин, а тимбільше такий, що уважається українським, вимагав від приналежних до нього монахів поступування суперечного з потребами Церкви, в якій дотичні монахи займають певні позиції. В книжечці про Українське Християнство о. архимандрит А. Г. Великий розглядає в одному місці вселенські моменти української церковної історії. Висловлюючись дуже завуальовано про часи Берестейської Унії, автор все-таки відмічає дуже часто цю ролю, яку виповняла наша Церква у Християнському світі, маючи до всіх головних проблем свій підхід і даючи свій вклад у їх позитивну розв’язку. Чи вона могла б сповнити аж 13 моментів вселенськости, якщо вона не була б собою в такому змислі, як про це знає історія з усіх світлих і трагічних періодів. Таким моментом вселенськости є і теперішні змагання за збереження та утвердження її помісности в рямках Вселенської Церкви. Бо Церква, що дала 13 важних моментів в історію Вселенської Церкви, прямо не може діяти інакше в дальшому історичному ході. Ватикан мусить це зрозуміти. Від Ватикану домагаємося лише одного — права володіти своєю Церквою згідно з дотеперішньою традицією і Соборовими Постановами без ніякого «але» чи «агрегату» на всіх теренах, де існують її метрополії, єпархії та екзархати. Чи такі змагання можуть перешкоджати тому Чинові, до якого Владика належить, якщо той Чин і його теперішній Провід не носяться із думкою припечатати вселенські моменти української церковної історії на цьому тринадцятому моменті, який відноситься до Ватиканського Собору II. Автор тої книжечки прямо й пише, що з цього важливого часу можемо вийти тільки з похвалою або з плямою ганьби. Він каже, що «Це справа не тільки Української Церкви, але справа цілого народу, не тільки духовенства чи єпископів, але й мирян, справа усіх. І як ми ввійшли в цей вселенський час? На жаль, — продовжує автор, — треба сказати, що ввійшли ми в нього непідготовані. В першу чергу ми ввійшли в нього внутрішньо розбиті, розсварені». Він вказує на труднощі віровизнальні, на розсіяність по континентах, на поневолення землі,

але таки стверджує, що: «Ми мусимо працювати затяжно, щоб не втратити свого «я», свого обличчя, щоб не розплистися в чужому морі та не розбрестися за різними дрібними інтересами». Ще автор каже, що «Українська Церква дала нашим часам та Вселенському Соборові Митрополита-Ісповідника так, що цей Собор нашого століття подібний до тих перших Соборів Церкви, на яких засідали до нарад ісповідники Христової віри та творили історію». Це дуже обраховані слова, але навіть при своїй обрахованості вони не промовчують і не забувають про те, що має наша Церква у своєму нутрі. В деяких місцях о. Архимандрит навіть майже повторює слова Блаженнішого із Його звернення до Владик на переломі 1968-69 років про брак єдности і вдумливости. Чи може совісний єпископ, священик або мирянин спокійно дивитися на те, як розпливається наш найбільший скарб, а разом як меркнуть зорі бодай на декади, якщо не на століття, або назавжди. В обличчі підсумків автора тієї книжечки, який по суті не являється прихильником ідеї Блаженнішого про утвердження помісности в теперішньому часі, як може отець канцлер висувати пропозицію про оздоровлення Церкви «коштом Блаженнішого»? Чи здає він собі справу із того, що пише та говорить? Як можна тоді ремствувати на мирян, котрі під впливом емоцій, але на правильному шляху, скажуть якесь невластиве чи критичне слово?

На цьому закінчую листа. Перед нами ще крихітка часу. Не розбризкаймо його заради дрібних персональних інтересів.

Остаюсь із висловами християнського привіту,

Ілля Дмитрів, Генеральний Секретар

* * * * * * 

Доля цього листа

Єп. А. Горняк і його канцелярія промовчали цього листа так само, як промовчали попередні. Цей лист, якщо не помиляюся, був кінцевим листом від ЦПК до єпископа.

«Церковні вісті», попри загальні напади, оскарження та інсинуації, найбільше чіпляються мене, приписуючи мені різнородні становища в рев. ОУН і на громадському полі. Наколи цей рух, його провід і я були такі «антицерковники», то як я міг бути автором цього листа і листа з жовтня 1975 року до владики з проханням і молінням рятувати спільними зусиллями нашу церкву в Брітанії?

Наприкінці травня 1982 р. Святіший Отець, папа Іван Павло II, буде в Брітанії. Надіймося, що до того часу Ватикан таки спорожнить нашу церкву від теперішнього екзарха та разом з Блаженнішим передадуть її іншому владиці. Віримо, що Святіший Отець не дозволить особі, яка нагородила нас такою великою кількістю глибоких душевних болів, а не одного може й спровокованим гріхом, парадувати біля Глави Католицької Церкви і репрезентувати прямо чи посередньо усі ті тисячі мирян, що їх він заради якогось «лакомства лукавого» так глибоко скривдив та понизив!

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>