І
Недавно поширилась вістка з Риму про те, що трьох наших богословів, докторантів університету «Де Пропаганда Фіде» в Римі усунено з цього університету без попередження й умотивовання. Трьох укінчених богословів, які бажали здобути завершення теологічних наук в цьому осередку східно-церковних студій і стати духовниками нашої розтерзаної Церкви змушено перервати їхні докторські праці й шукати собі місця на інших університетах, правдоподібно поза мурами Ватикану, або й Риму. З кандидатами богословських наук П. Стецюком, М. Ковальчиком та М. Мілосем багато наших читачів уже знайомі. Їм закрито двері до вищих студій і тим самим відібрано можливість служити Богові й Церкві зі завершеною на найвищому щаблі богословською наукою. Цей поступок університетських властей відкриває нам очі на сучасну політику Римських чинників відносно наших людей нашої Церкви.
IІ
Насувається з цієї причини питання: чому це трьом українським богословам із заавансованими теологічними студіями так раптово заборонено вступ на університет, коли так пекуче відчувається в нашій Церкві брак добрих духовників? Тим більше, що йдеться про добрих ідеалістів й ентузіястів нашої Церкви в потребі. Які ж були на це причини? Чи були це причини звичайного людського порядку, – чи, може, кандидати не відповідали вимогам чи передумовам теологічних студій? Або – може викрито в них якісь лібералістичні ухили, чи ребеліянтську поставу? Ні! навпаки, – наші читачі та симпатики, які мали нагоду зустрітись і вимінятись думками зі згаданими питомцями чи то про долю нашого розкиненого по світі народу, чи про актуальні справи нашої Церкви, можуть потвердити, що вони мали нагоду розмовляти з покликаними до духовного звання людьми, повністю відданими Христовій Церкві. Які ж тоді могли бути інші причини звільнення, що їх не подається до відома? Можемо лише догадуватись. Варто згадати, що всі три богослови, про яких мова, вже були один раз змушені залишити мури університету «Де Пропаганда Фіде» 1967 Р року, коли оо. Василіяни викинули їх із Великої Семінарії св. Йосафата в Римі. Причиною такого усунення були протести великої тоді частини питомців за зумисне й насильне впроваджування оо. Василіянами ініціованих Східньою Конґрецією ворожих акцій проти Верховного Архієпископа Кир Йосифа Сліпого. Молоді адепти богословських наук не могли погодитись з тою болючою ворожістю яку оо. Настоятелі послідовно виявляли супроти праці й особи Верховного Архієпископа й не могли роздвоїти душ у льояльності до Верховного Архипастиря й до своїх Настоятелів. Вони також не могли стати безвільними виконавцями доручень Східньої Конґреґації, які йшли через Отців Василіян з ціллю виховувати питомців на німе знаряддя в руках неприхильних нам Ватиканських сил, чим уже й так багато прославилось з наших духовників та Ієрархії.
Коли оо. Настоятелі відмовили льояльним до Верховного Архиєпископа питомцям права мешкати у Великій Семинарії, а тим самим позбавили їх можливості продовжувати студії на університеті «Де Пропаганда Фіде», питомці виїхали з Риму до Інсбруку /Австрія/, де й замешкали у «Канізіянум», і докінчили свої богословські студії на Інсбруцькому університеті. Закінчивши там студії, усі три повернулись назад до Риму, замешкали в приміщеннях Українського Католицького Університету й почали працювати, щоб одержати докторські ступені знова на тому ж самому університеті «Де Пропаганда Фіде». Але діждались чергового звільнення, як було згадано, без подання причин. Можна припускати, що тими неподаними причинами були: твердий хребет наших богословів, їхня національна свідомість, льояльність до Верховного Архиєпископа Синоду Українських Єпископів і переконливе обстоювання прав Української Католицької Церкви. Ці вартості, як видно, не ціняться високо сьогодні в Римі.
Східня Конґреґація виявила при тому ще один аспект своєї східньої політики: українцям, католикам другої кляси, духовників з докторатами не потрібно. Докторати робитимуть інші. Вона радше бажала б мати у нашій Церкві людей нестійких, людей без глибших національних традицій, пристосованців до кожної країни їхнього поселення, навіть невігласів-богословів, але за те добрих виконавців доручень, за що вона могла б іменувати їх «монсеньйорами» та римськими шамбелянами. За довгі роки незгоди поміж нашими Єпископами і траґедії на наших землях, Східня Конґреґація вспіла завести рабську підданість собі нашої Церкви і духовників, а коли хтось з них супротивляється, тоді вживається неперебірчивих репресій.
III
Із питомцями народу «другої кляси» поступають в Римі, як бажають. Один рік тому та сама Конґреґація відгородила Малу Семинарію, щоби молоді люди не попадали під «небажаний вплив» осередку Українського Католицького Університету. Сьогодні трьом нашим питомцям вона загородила університетські двері. Коли б це трапилось комусь з державних народів, то напевно знайшовся б хтось з амбасади для інтервенції в цій справі, провірки фактів, інтерпеляції та допомоги людям у так далеко заавансованих студіях. Але тому, що ми народ бездержавний, з нами можна поводитись безвідповідально. Нас можна ображувати, сміятись з наших прав, особливо доки матимемо наших кочубеїв серед духовенства та Ієрархії.
Цілі такої драстичної постанови Східньої Конґреґації тут очевидні. Не тільки особиста доля трьох богословів була тут на увазі, але справа, яку вони обстоювали й ідея, якій вони рішили посвятитись на ціле життя. Високі Достойники Апостольського Престола не бажали обмежити значення цього факту лише до дисциплінарної його суті – зламання хребтів трьом і стероризування до підданости й послуху інших питомців, і не запобігли ширшій його інтерпретації як ще одного афронту супроти Ісповідника Віри й тих його Ієрархів, які у добрій вірі намагаються не добачувати цього і вдержати коректні відносини з Апостольським Престолом. Навпаки, будемо напевно ближче правди, коли розумітимемо цей акт так, як і недавний відомий лист Кардинала Тіссерана, у питомій таким явищам інтенції, – як демонстрацію неґації Римськими Монсіньйорами прав, потреб життєвих інтересів нашої Церкви і рівночасно як осяг перед зовнішніми екуменічними чинниками певної вигідної політичної позиції. Такі кінцеві міркування мають місце тому, що з багатьох можливостей зробити афронти делікатними, прибрати їх в якусь позірно бодай зрозумілу форму, поступити в таких драстичних справах більш дипломатично, в Римі рішили не скористатись, а поступити з українцями як з плебеями, до яких дипломатичних засобів не варто стосувати.
Першими, хто повинен такі справи обстоювати в Римі – це наші Владики. Цього обов’язку вони не сповняють, не лише в випадках одного чи другого афронту з боку Східньої Конгрегації, але також і в справах засадничих, підставових, які стосуються їхньої відповідальности як Єпископів. їхня мовчанка – це концесія для сучасного курсу Римської політики. Своїм порядком також у цій справі повинні діяти Отці Василіяни в Римі. Нема підстави твердити, що вони тут непричасні, або індеферентні. І їхнє авторитетне пояснення, або становище в цій справі було б більше як побажане.
НАШ КОМЕНТАР
до листа Кардинала Тіссерана
/М.Л./ Лист Кардинала Тіссерана до пані д-р Марії Клячко з Нью Йорку викликав гостру реакцію серед української еміграції в країнах поселення західнього світу. Лист своїм тоном і змістом образливий. Дивно, що того рода письмо могло вийти з-під руки людини масштабу Кардинала Тіссерана, впливового церковного достойника та досвідченого ватиканського політика й дипломата. Не можемо погодитись з припущенням, що сталось це випадково.
В українській еміграційній пресі появилось вже багато статей і коментарів на згаданий лист. Сподіваємось, що вони відомі нашим читачам. Наш коментар подаємо лише з ціллю збільшити число висловів обурення, що досі появились друком /хоч і це є важливим фактором/, але щоб цілі, які – по всій правдоподібності – скриваються за написанням того листа саме тепер, як також щоб розкрити його дійсний зміст.
Зміст і час написанню листа вказують на те, що намірялось ним осягнути певні політичні цілі. Лист відзначається перш за все тим, що є він виразно документом політичним. /Хоч Кардинал Тіссеран поручає нашим владикам зайнятись виключно душпастирством і робить закид, що вони зійшли на манівці політики/. Виглядає, що йшлось Кардиналові й прихильникам його церковної політики у Ватикані про те, щоб доказати тим, кому того рода доказів потрібно, понад всякий сумнів, що в католицькому Римі існують високопоставлені та рішаючі чинники, котрі «списали» із своїх калькуляцій українців й Українську Католицьку Церкву як підмет міжнародньої політичної гри. Розрахунок одержати такі докази був зроблений з далекозорістю доброго дипломата й знавця людських душ, особливо їхніх слабостей. Наперед передбачено, що лист буде оприлюднений і потрібні докази будуть потверджені розголосом його змісту. Якраз гострота його вислову, яка ображає національні почування кожного українця, /заперечення історичности назви нашого народу/, вказує на те, що йшлось Кардиналові про викликання серед нашої громади якнайгострішої реакції.
У листі Кардинала Тіссерана взагалі не бракує стверджень, що вказують на те, про що властиво йдеться. Київ і Львів, наприклад, названо лише «єпархіями», а не митрополіями. Не можемо припускати, що це помилка чи невігластво, коли візьмемо до уваги, що через два десятки років Кардинал Тіссеран був відповідальним за долю нашої Церкви, як секретар Конґреґації для Східніх Церков, чи як один із найбільш впливових її членів. Якщо однак він сьогодні обнижує гідність цих історичних церковних центрів у своєму листі, то робить це свідомо не без причин. Треба прийняти, що Кардинал Тіссеран зовсім свідомо вважає за відповідне й може навіть потрібне, зараз заперечити право Української Католицької Церкви до цих старих центрів українського церковного й релігійного життя, /так православних, як і католиків. Дозволимо собі пригадати, що Унію заключила українська православна ієрархія на чолі з митрополитом київським і галицьким Михайлом Рогозою і щойно після сотні років прилучились до Унії єпархії Перемиська та Львівська/. Якщо ж однак заперечується певне право одній стороні, то тоді признається його рівночасно якійсь другій. Хто ж тоді являється тою скритою другою стороною? Думаємо, що не помилимось, коли скажемо, що нею в понятті Кардинала Тіссерана є Російська Православна Церква на чолі з Московською патріярхією.
Наше припущення в тому випадку потверджує параґраф листа в якому говориться про Московський патріярхат. За словами Кардинала, творити Український патріярхат неможливо тому, що вже існує Московський. Виглядає, що в Римі розуміють створення Українського католицького патріярхату як явище неґативне тому, що воно привело б до поділу давньої, традицією освяченої церковної провінції, що нею для римських достойників зараз являється Московська патріархія. В їхніх головах історична церковна провінція Київської метрополії нагло перетворилась /правда, навіть за словами самого Кардинала Тіссерана – трохи неправильним шляхом і засобами/ в Московську патріярхію Російської Православної Церкви. З тої причини також Київ і Львів позбавлено в листі давніх гідностей церковних центрів і зведено до звичайних собі єпархій в межах цієї патріярхії. Можливо, що в недалекому майбутньому найдуться в Римі церковні достойники, які взагалі скреслять Київ і Львів із списка єпархій Католицької Церкви за ціну до нічого зобов’язуючих обіцянок відпоручників Московського патріарха. /Не виключене, що такі обіцянки вже й зроблено. Їх роблено нераз уже в минулому й в Римі повинні знати їхню вартість/.
Варто завважити, що навіть російські історики не важились ставити такої простої схеми історичного розвитку київської церковної провінції, як поставлено в листі Кардинала Тіссерана, себто схеми, що пояснювала б постання Московської патріярхії на базі Київської митрополії. За твердженнями російської історіографії вибір рязанського єпископа Йони московським митрополитом 1448 року був саме актом відділення московської Церкви від Київської церковної провінції /а не навпаки/. Дальше – створення Московської патріярхії у 1589 році сталось у великій мірі внаслідок унійних заходів, що велись тоді в Україні. /див.: Соловйов – Істр. Рос., IV, 304-307 М. 1963/.
На оборону єдности й цілости Московської патріярхії приводиться відклики до церковної традиції і права. Але в випадку Української Католицької Церкви ці традиції і право обходиться скільки хочеться. Нашу Церкву завжди ділили на Галицьку й Закарпатську провінції. Цей поділ повторено в ЗСА, а останньо тут створено й окрему Мунгальську митрополію, щоб увіковічнити такий стан на майбутнє. Коротко перед 2-ою Світовою війною роблено заходи, щоби відірвати Лемківщину від Львівської митрополії і створити окрему адміністративну церковну одиницю. Подібних прикладів можна навести більше.
Все таки не можна не подякувати Кардиналові Тіссеранові за відвертість. Ліпше гірка правда, як солодка неправда його лист відкриває бодай частинно важку занавісу тої задушливої атмосфери, що витворилась довкола нашої Церкви в Римі. Знаємо бодай частину політичних цілей, що впливають щонайменше на великий сеґмент ватіканського естабілішменту в його становищі до проблем нашої Церкви й народу.
Лист повинен привести до серйозної призадуми в першу чергу владик Української Католицької Церкви, бо від них залежить найбільше її доля. 375-літній ювілей Берестейської Унії, що саме тепер припадає, є доброю нагодою для цього. Цей ювілей зобов’язує хіба подумати й про майбутнє. Жодний нарід і його провідники в світі не дозволяють собі на те, щоби хтось заперечував у будь-який спосіб їхні вікові традиції.
