Гуцульська перлина на берегах Дніпра

У 2007 році поблизу патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві освятили невеличку дерев’яну цер­ковцю Благовіщення Пресвятої Богородиці. Вигляд цього храму не зовсім відповідає тому стилю архітек­тури, що його оточує. Масивні житлові будинки, величний патріарший собор та широкий Дніпро – аж ніяк не звична декорація для гуцульської дерев’яної будівлі. Не знаємо напевне, але мабуть, так само неорди­нарно виглядала на Київських горах і перша гуцульська церква, збудована тут на початку минулого сто­ліття. Про неї й мовитиметься в цьому нарисі.

Вимушене переселення

У вересні 1914 року російська армія окупувала галицькі землі. Близько 100 тисяч вояків австрій­ського війська були взяті в полон. Серед них було й чимало укра­їнців, яких нова влада перевезла до Києва та в інші міста імперії і розмістила в місцевих шпиталях, поліційних відділках та тюрмах. Незабаром до них приєднались представники галицької інтеліген­ції: інженери, професори універ­ситетів, адвокати, духовенство, а також прості селяни з низинних та гірських районів Галичини. Цих людей російська влада вивезла з рідних земель як «закладників». Серед них був і Глава Української Греко-Католицької Церкви Ми­трополит Андрей Шептицький.

Але його не затримали надовго у Києві – переправили далі, в глиб Росії, де він перебував під арештом до 1917 року. Разом з Митрополи­том на територіях, підконтроль­них Російській імперії, опинилось майже 60 священиків УГКЦ. Зі слів вивезеного в 1915 році пароха Кам’янки-Струмилової отця Ми­хайла Цегельського, разом із ним у Києві було десять греко-католицьких священиків, багато селян та галицької інтелігенції – як ви­везених насильно, так і біженців, що перебрались сюди з відступом російської армії. Аби хоч якось підтримати цих людей, представ­ники київської української інте­лігенції старались зорганізувати допомогові комітети, а згодом завдяки клопотанням відомих киян російський уряд звільнив багатьох «закладників», і вони мали змогу вільно жити у Києві.

Зародження громади

Храм у 1935 році

Оскільки з часів знищення Унійної Київської Церкви на територі­ях, підвладних Російській імперії, греко-католицької парафії у Києві не було, то довелось її створювати буквально з фундаменту. Спершу літургію звершували потайки, а вже у 1916 році галицькі греко-ка­толики почали збиратись на бого­служіння в римо-католицькому храмі святого Миколая і в каплиці при костелі святого Олександра. Літургійні книги знайшли на стриху храму святого Олександра, які зберігались там ще з часів, поки Унійну Церкву тут не було лікві­довано.

Проте громада була такою великою, що вирішили збудувати власний храм. У тому ж році київ­ська влада виділила греко-католи­кам землю поблизу сучасної вулиці Юрія Коцюбинського (колишньої Новопавлівської) терміном на 90 років. Спершу звели каплицю, а згодом тут постала перлина гуцуль­ської архітектури – дерев’яний храм Пресвятого Серця Христового, збу­дований без жодного цвяха. Архі­тектором був львівський професор Іван Левинський. Серед вірян зна­йшлось багато вправних майстрів, які під керівництвом інженера Сте­пана Гринюка із Сокаля за рік звели храм. Головою будівничого коміте­ту був отець Михайло Цегельський. Ще восени 1916-го Митрополит Андрей Шептицький, після того як його перевели із Суздаля до Пе­тербурга, отримав змогу приїхати до Києва та освятити підвалини під будівництво цього храму.

А вже через рік, у вересні 1917-го, його остаточно звільнили з російського заслання, і він прибув до Києва, де й освятив новозбудовану церкву. Наступного року в ній докінчили різьблений іконостас, царські врата і кивот, які правдоподібно були виконані під керівництвом інжене­ра Степана Гринюка (його донька 17 серпня 1917 року була першою охрещеною дитиною в цьому хра­мі). Навесні 1918-го отець Михайло Цегельський написав у своїх спо­гадах: «Стала церков готова». Пере­буваючи в Києві, Митрополит при­значив отця Михайла Цегельського генеральним вікарієм України. До його обов’язків входила опіка усіма греко-католиками за межами Гали­чини, піклування про їхні духовні осередки. В своєму листі до єпис­копа Йосафата Коциловського з цього приводу Митрополит Андрей писав: «о. Михайло Цегельський в Києві був від мая 1917 р. генераль­ним вікарієм Київської митрополії, мав, проте, всі власті того уряду на цілу Україну». Київська громада іс­нувала головним чином на пожерт­ви місцевих греко-католиків.

Проте будівництво храму видалось досить дорогою справою. Тому, щоб під­тримати своїх одновірців та повер­нути їм частину позичених коштів, єпископи Галицької провінції – Ми­трополит Андрей та єпископи Гри­горій і Йосафат – 1 грудня 1924 року звернулися до своїх вірних із за­кликом зібрати гроші на покриття боргів київської греко-католицької спільноти. «Сильна віра галицьких заточенців, прихильність братів з Великої України найшли їй (церкві - ред.) місце в серці України, в Ки­єві, при «Десятинній церкві св. Во­лодимира» станула церковця Найсвятішого Серця Христового /…/ Три міліони вірних з духовенством своїм на чолі зложить по сотинкові на цю церковцю, і стане ця «сотича» церковця вільною для матеріальних довгів, з одним тільки довгом любо­ві», – писали у своїй «Відозві в спра­ві української католицької Церкви в Києві» галицькі єпископи. Настоя­телем храму Найсвятішого Серця Христового став отець Микола Щепанюк, разом із ним при храмі слу­жили отець Михайло Цегельський і диякон Зінкевич.

Приходили слу­жити й інші священики, які жили у Києві. Богослужіння в храмі та сама його архітектура відразу ж привер­нули увагу киян. На відправи поча­ли приходити не лише греко-католики, а й православні миряни і свя­щеники. В той час як у храмах Києва звучала виключно російська мова, в цій маленькій церковці люди могли слухати проповіді українською. Це викликало прихильність україн­ської православної інтелігенції міс­та. Про добре ставлення до храму та його громади з боку православних українських священиків згадує в своєму листі до Митрополита Андрея вікарій отець Йосиф-Сильвестр Мартинович (змінив отця Михайла Цегельського, який повер­нувся в Галичину) від 28 липня 1927 року: «…деякі отці українські та схизматицькі відвідують нашу цер­ков, а навіть оказуються прихиль­никами до об’єднання з Унією».

В листі від 1 жовтня 1928 року він знову пише до Митрополита, по­відомляючи, що до парафії радо приходять навіть вірні латинського обряду та «нашу св. Церков охотно підпирають своїми датками. Від час до часу, особливо в більші урочисті свята, заглядають також православ­ні і заховуються дуже примірно…»

Не залишала байдужими киян і сама архітектура храму. Зокрема відомий український художник Михайло Дмитренко в своїх спо­гадах поетично згадав і гуцульську сакральну перлину: «Через вулицю навпроти школи… якби в проваллі, був город, а в ньому, наче сирота, стояла маленька, але чудова церква. Хто збудував її, ми не знали. Якщо не так, то будував її напевно чудо­дійний будівничий з тих сторін. На цю церкву звернув нашу увагу якраз митець Михайлів… Гуцуль­ська церква, казковий витвір топірця в руках натхненної душі! Михай­лів завів нас до середини і показав як чудо її баню. Склепіння в ній робота ювеліра. Без цвяха зв’язана сама собою була така чарівна, якби її створила природа. Тоді ми вже по­чали розуміти, що творчість нашо­го народу є виявом глибокої куль­тури з давен-давна, а скромність бу­дівничих є виявом правдивих знань тих безмірних трудівників, які ку­ють нашу духовність впродовж ти­сячоліть…»

Отець Микола Щепанюк

Shchepaniuk

Походив із села Цебрів на Тер­нопільщині. Після закінчення гім­назії вчився на богословському факультеті Львівського універси­тету, а згодом в університеті Інсбрука. Митрополит Андрей Шептицький дуже прихильно ставився до Миколи Щепанюка та мав щодо нього великі плани, тому дещо за­смутився, коли той одружився.

В 1907 році Митрополит призначив отця Миколу священиком до катедрального собору святого Юра. В 1915-му отець Микола потрапив в числі «закладників» до Києва, і з того часу його доля пов’язана з ді­яльністю УГКЦ поза Галичиною. Разом із російськими греко-католицькими священиками Глєбом Вєрховським і Ніколаєм Толстим та римо-католиком Сигізмундом Наскраєвським вони створили Товариство Святого Папи Лева Великого, яке об’єднувало право­славних священиків і вірних, що прагнули подолання непорозумінь між католиками і православними.

Отець Микола опікувався греко- католиками не лише на території Києва, але й відвідував спільно­ти поза містом, навіть на Віннич­чині. В цей час кілька нащадків греко-католицького духовенства, яке було насильно приєднане до Російської Церкви, повернулися в УГКЦ і створили нові громади. Серед них варто згадати отців Ле­оніда Юркевича, Макарія Кондюка, Себастьяна Будзинського та Андроніка Руденка з Янушполя, що на Вінниччині. 29 травня 1929 року отця Миколу вперше зааре­штували, звинувативши в «контр­революційній діяльності та релі­гійному фанатизмі». Покарання священик відбував на Соловках, проте вже 26 серпня 1933 року його звільнили за станом здоров’я.

Повернутись до служіння в київ­ському храмі УГКЦ він уже не мав можливості, тож став настоятелем римо-католицького храму в селі Кримок Радомишльського району. Душпастирював у Боярці, Немешаєві, Клавдієві. Але 29 липня 1935 року його знову заарештували. Разом із групою римо-католиць­кого духовенства отця звинува­тили у формуванні «фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького і уніатсько­го духовенства на Правобереж­ній Україні». Суд виніс вирок – 5 років виправних робіт, які отець Микола разом із Апостольським адміністратором Луцько-Жито­мирської дієцезії РКЦ відбував у Магадані.

В жовтні 1937 року, за доносом, отця Щепанюка засуди­ли до найвищої міри покарання. 27 жовтня в Магадані отець Ми­кола Щепанюк був розстріляний. Про свою зустріч з його донькою пише Петро Цегельський: «При­гадалось мені, як у 60-х роках я з батьками відвідав у Києві вже дуже хвору і духовно зламану жінку – дочку о. Щепанюка, пані Сосенко. Доля була до неї несправедливою. Батько загинув на Соловках, чоло­вік відомий художник, син знаного етнографа, священика української автокефальної Церкви о. Ксенофонта Сосенка, заарештований зразу ж після вивезення її батька. Ціле своє життя жила під нагля­дом. Постійні ревізії, обшуки, ви­лучення навіть мистецьких творів чоловіка. Яка самотня жінка ви­терпить такий важкий хрест!..»

Зруйнування храму

Іконостас у 1935 році

Після арешту настоятеля храм Найсвятішого Серця Христового у 1929 році радянська влада перетво­рила на склад збіжжя. А в 1935-му рішенням Президії Київської місь­кої ради від 22 листопада його зруйнували. Причиною стала заява робітників Жовтневого району, які вимагали «закриття костьолу, оскільки він являється місцем за­темнення свідомості людства на терені житлового комбінату…» На місці храму облаштували спортив­ний майданчик, а згодом тут по­став райком КПРС. «Так загинув цей унікальний, казковий витвір українського генія, плід натхнен­ної душі гуцульського різьбяра, справжній шедевр церковного бу­дівництва в Києві» (Петро Цегель­ський «Греко-католицька церква в Києві», «Наше слово», Рік XL, №46 (1999)).

Замість епілогу

У 1938 році в газеті «Христос – наша сила», не знаючи всіх по­дробиць долі київської парафії та її настоятеля, отець Михайло Це­гельський писав: «Прийшли даль­ші радісні й сумні події. Вкінці на степах України запанував безбож­ний кат. Большевики зруйнува­ли святе діло, яке започаткували наші священики-засланці в Києві під час світової війни. Вибудована нами церква, здається, ще стоїть. А о. Щепанюка, мого щирого спів­робітника, запроторили на Соловки. Та зерно, засіяне в цих часах, ще зійде і буйним цвітом зацвіте серед українського народу».

Статтю (та фотографії) підготовлено  на основі архіву Петра Цегельського, правнука отця Михайла Цегельського

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>