Я не завжди знаю відповідь на Ісусове питання «А ви за кого Мене маєте?». Щоразу, коли його чую, воно звучить по-новому, і моє розуміння Бога змінюється під впливом життєвих обставин. Іноді віри розміром з гірчичне зерня буває достатньо, щоби звернути гори, а іноді всього попереднього досвіду, знань, богословської освіти і духовного супроводу замало, щоб виявити милосердя до ближнього. І мені здається, що це не тільки я. Уся Церква Христова збудована на нестійкому, неправильної форми камені, на якому взагалі дуже ризиковано щось будувати (дивом є те, що він досі тримається).
З другого боку, спадає на гадку підхід інженерів до розробки фундаментів будівель у зонах високої сейсмічної активності. Якби фундамент був міцним і монолітним, він би не витримав землетрусу. Натомість інженери пропонують будувати на палях, які рухаються при підземних поштовхах, тоді як будинок стоїть і далі. А що як уся історія Церкви – це зона високої сейсмічної активності? Можливо, фундамент, відкритий до Бога, який нас скеровує, – єдиний спосіб вижити в численних землетрусах, у яких ми опиняємося?
Тому постать Петра не менш важлива для Церкви, аніж його «правильна відповідь». Книжники та фарисеї знали усі правильні відповіді, але від Ісуса їм перепадає гнів, а не похвала: «Горе вам, книжники, бо ви забрали ключі знання – і самі не зайшли, і тим, що заходили, перешкодили». Але в цьому євангельському уривку Ісус без вагань доручає ключі Петрові. Виявляється, що перешкода для віри – це не Петрові вагання й недосконалість, а фарисейська впевненість.
Повністю статтю читайте у паперовій версії журналу або в електронній на сайті https://journals.ua/
