І були б сльози на очах Ісуса*

Нині писати про міжконфесійні конфлікти дуже важко і практично неможливо не писати. Бо куди не підеш, чуєш: в сусіднім кінці району не пускають до церкви греко-католиків, в іншому навпаки — греко-католики притісняють православних. Пересварилися села, у гнівах сусіди, брат замахується на сестру, син не йде до батька… Так і хочеться спитати: що ділите, люди добрі? Бог на всіх один!

Знову і знову придумуємо собі нові Чорнобилі. На той раз — духовний. Аби перегризтися, перененавидіти. А в той час, як колотимо у власному домі, Каїн з Юдою потирають руки: «Ба, чи не казали — українець українця втопить у ложці води». Невже й надалі не порозуміємося і зле подивуємо світ?

Я познайомилася з десятками скарг, переслухала багатьох повноважених від громад, що оббивають усі інстанції, у тім числі райвиконком і нашу редакцію. Усі шукають правди. Але якої? Усі погоджуються, що міжконфесійний конфлікт треба розв’язувати. Але як? Чим більше слухаєш людей, тим чіткіше усвідомлюєш, що між ними ніби перебіг чорний кіт. Чому так? Невже це не ми ще вчора раділи новій хвилі національного піднесення і співали «Боже, нам єдність подай…»? Кому потрібен розбрат? Спробую пороздумувати над тим, не претендуючи на істину в останній інстанції.

Святі отці, хто ви?

В одному із серпневих номерів газети «Известия» я з хвилюванням прочитала матеріял, в якому йшлося про подвижницький труд православного священика. На села його парафії — а це у Білорусії — впала біда Чорнобиля. Всі, хто мав сили і змогу, виїхали звідтам. Зосталися у зоні жорстокої радіяції лише сім’я священика і ті, хто доживає віку. Душпастирю пропонують інші престижні парафії, а він відмовляється — не може у гірку годину залишити немічних, одиноких, згорьованих бабусь, що все життя ходили до храму. Вони помирають, і комусь треба їх провести на вічний спочинок. І несе свій хрест священик, бо чесно служить Богу і людям.

А ось протилежний приклад. Наведу рядки з листа, який написав до редакції П. Вільховий із Хлівчан: «Нашу сім’ю спіткало велике горе — помер батько, Вільховий Василь Андрійович. Він був хрещений за греко-католицьким обрядом. На останню сповідь так само велів покликати собі греко-католицького священика із Червонограда і наказав, аби він же його і поховав. Тут треба пояснити, що у нашому селі церква належить УАПЦ, священиком є Федір Магора. 19 серпня я попередив отця Федора про те, що 20 серпня буде похорон мого батька, і просив, аби відкрили церкву. Але отець Магора заявив, що церкви не відкриє, відмовився дати на похорони фани і хрест. Це заставило мене зранку 20 серпня звернутися до голови сільради і просити допомоги. Разом з ним ми поїхали до помешкання отця Магори, але нам не відкрили. Проте, склалося враження, що вдома хтось був, і саме перед нашим приїздом сусіди бачили отця на подвір’ї. Опісля я об’їхав усіх братчиків, які обслуговують церкву, але вони стверджували, що ключі у отця Магори і тому не можуть нічим допомогти.

Це ж до чого треба дійти, аби зневажити не лише живих, але й мертвого! Страшнішого не придумаєш. Навіть біль і образу родини, яка в день похорону, зі сльозами на очах, змушена бігати по селу в пошуках ключів від церкви. Цей випадок викликав обурення багатьох хлівчанців. І лист закінчується такими рядками: «Такі дії духовного пастиря розпалюють ворожнечу між людьми різних конфесій. Треба, щоб церква в нашому селі була доступна для людей всіх віросповідань».

Підтвердженням цього була і моя розмова із знайомою із Хлівчан. Я запитала, як село сприйняло вчинок пароха, і почула: «Його ще не було на нашій парафії, як Вільховий сходив стежку до церкви. Чому церковні двері закрили перед ним мертвим? Не пасує так». Звичайно, що не пасує. По всьому білому світу є різні конфесії, але ніхто з цього не робить трагедії. Пригадую, під час туристичної поїздки в Угорщину я вперше побачила на дверях храму таблички-оголошення і гід пояснила, що сюди ходять молитися віруючі двох конфесій, а таблички сповіщають, за яким обрядом і з котрої години буде правитися чергова Служба Божа. Справді, за кілька хвилин скінчилося Богослужіння, з храму почали виходити одні люди, а інші — заходити. Я бачила, як ввічливо вклонилися один одному душпастирі, що стрілися в дверях. Біля тамтешнього храму я бачила спокій і умиротворення, а коло наших нині суперечки і крик. Про це гірко писати. Ось ще рядки з листа: «Жителі села Куличків просять не надавати права на Богослужіння священику Комбелю Михайлу, бо він заявив, що синьо-жовтий прапор ще будуть топтати у болоті, а греко-католицька Церква — польська». Лист підписали Дацків, Шевчук, Чорній, Млюзан — всього двадцять чоловік.

Майже сотня людей підписалася під скаргою, що надійшла в районну Раду народніх депутатів із Тартакова. Ось що вони пишуть: «Сьогодні неділя, 27 травня 1990 року, церква закрита, Служба Божа відправляється під церквою. На парафії в с. Романівна є похорон, люди змушені просити греко-католицького священика, щоб похоронив людину без права вносу в церкву, так як вона закрита руським православним священиком Домашовцем С.» (збережено стиль і ортографію).

Розповідають люди, що чули, як один душпастир кричав до другого: «Геть, сатано, від мене!». Я була свідком, як громада однієї конфесії грубо виштовхувала з храму пароха іншої конфесії. При тім офіційний настоятель церкви спокійнісінько споглядав цю неблагопристойну сцену. І мовчав. Хоч мав би Богом молити людей опам’ятатися, зупинитися, не зчиняти бучі, адже все відбувалося на місці одвічного спокою — цвинтарі.

Ділять — не поділять малесеньку церкву у селі Заболоття. До речі, збудовану ще в 1880 році на кошти родини Жарських, освячену як греко-католицьку. За півтора кілометра, в Белзі, православна церква. Але ж ні, треба забрати і цю, у Заболотті, аби лиш посіяти невдоволення.

Свої жалі виповідала мені жінка із колгоспу ім. Жовтневої революції, при цім просила не згадувати її прізвища у газеті, бо, за її словами, не має нині життя у селі. Навіть сусідка, з якою знаються понад двадцять років, і в інші часи не раз ділилися чим могли, нині обзиває її «польською заразою».

У кого ключі від церкви?

Дошукуючись до першооснови кожного конфлікту, я зрозуміла, що здебільшого йдеться не про віру, а про тугий гаманець і спробу будь-якою ціною втримати старі позиції. Роки фарисейства, коли заради грошей робилося все, ще довго даватимуться взнаки.

Не секрет, що і в духовні семінарії ішли не лише ті, у кого благочестиві наміри. Церква останніх десятиліть була не лише скривджена, але не завжди права. Згадайте, як надавалися списки на тих, хто брав шлюб, хто хрестив дітей. Сказала влада не дзвонити у дзвони — і вони замовкали. Був такий час, і всі ми були покірні і зневірені. А нині маємо шанс вернутися до одвічних людських цінностей, де на першому місці Доброта і Чесність. І, звичайно, тут нам головні помічники церква і священики. Відкиньмо образи, бо ворожнеча — це завжди чиїсь кривди і сльози.

Віки існувала на наших теренах Греко-католицька Церква. Подобається це комусь чи ні, але така правда. В цій церкві хрестилися і вінчалися наші діди і прадіди, наші батьки. І коли зараз частина людей привертається до неї — чому стаємо супротив? Лякаємо всіх засиллям Риму. Але ж храм з центром у Римі є в Канаді, США, Франції, Англії… Як бачимо, жодній з цих країн досі нічого злого не вдіяв Рим.

Все голосніше заявляє про свої справедливі права Українська Автокефальна Православна Церква. Безперечно, їй бути, відновлюватись. Лише прикро, що частина душпастирів УАПЦ відкидає будь-яку іншу Церкву на наших землях і пробує свою оголосити найбільш національною. Дивує, що досі ніхто з них не кинувся, скажімо, в сусідню Волинь, де одноосібно владарює Руська Православна Церква, в якій навіть не чути української мови. Ось там би і знадобилися високі національні почуття. Зрештою, Церква передусім має служити Богу. І Руська Православна Церква, яка була у нас понад сорок років, в яку ходили і молилися люди, де хрестилося моє покоління, так само матиме прихожан, тим більше, що у нас живуть росіяни.

Кожен на свою совість, свій розум вибирає свою віру. Вибирає без крику, глуму і образ. Так, повторюю, є в цивілізованому світі. Як хочемо з ним зрівнятися, має так бути і в нас.

Нічим іншим, окрім як політиканством, не назвати злі викрики, які почула в одному з сіл: «Нехай вам Чорновіл дасть церкву», «У Чорновола ключі від усіх церков». Комусь знову вигідно на біле казати чорне. Заради справедливости нагадаю, що власне демократична влада почала масово відкривати церкви, сприяти реєстрації всіх релігійних громад, не на словах, а на ділі виступала за рівні права всіх конфесій. І не вина демократів, що дехто заради власної вигоди готовий пересварити цілий світ. Придивіться, нині Церквою зацікавилися і ті, хто все життя запопадливо викорінював «опіюм для народу». Недарма у багатьох селах скаржилися жінки, що як на Службу Божу, то ходило мало людей, а як голосувати, до якої конфесії належати, то прийшли і ті, хто навіть на Великдень не знався з церквою.

Споконвіку всі християни живуть вірою і надією, що знову зійде на землю Ісус Христос і буде судити живих і мертвих. Судити судом праведним і милосердним. Велика віра і велика надія. Лиш здається мені, якби їй судилося сповнитися нині, і прийшов би Той, кого чекають, глянув на наш розбрат, були б сльози на Його очах.

Оксана Оніпко

* Передруковано з газети «Голос з-над Бугу» за 22 вересня 1990 р.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

2 (477) 2020 2-2020-internet-web