Ідемо назустріч тисячоліттю

Такий, чи подібні наголовки зустрічаємо щораз частіше в нашій пресі. Зрозуміло, бо великий ювілей найбільшої в житті нашого народу події, вже ось-ось надходить. Ювілей Тисячоліття Українського Християнства. І над цим поняттям варто застановитися. Чи воно українське лише тому, що прийняли його наші предки на українській території, в рамках існуючої тоді держави? Чи, може, воно українське тому, що тисячу років давало всім поколінням нашого народу зрозуміння Правди, бажання Її воплотити у всіх своїх ділах, давало надхнення нашим мислителям і мистцям, ростило українську культуру. І, з другого боку, приймало щедрі джерела народньої духовости, уяви, відчуття краси, природньої шляхетности українського характеру людини; все символізоване писанкою, кутею, овочами, свяченими на Спаса. І впродовж тисячоліття — українське християнство стало чимось одним, злютованим, нерозлучним.

Так, зрештою, вказують і наші традиції, від княжих воїнів, що в походах несли перед собою Одігітрію, від козаків, із їх культом Січової Покрови, до генерала Тараса Чупринки, який ніколи не розлучався із хрестиком на шиї. Це доглибне пов’язання християнства з українством відчували впродовж віків не лише світські українці-християни. Його визнавало й українське духовенство, від літописця Нестора, від пробудника Галицької Землі, отця Маркіяна Шашкевича, через цілу плеяду священиків-патріотів, до світлого завершення в особах Слуги Божого Митрополита Андрея та Патріярха Йосифа. Для них усіх любов до свого народу та служба йому були самозрозумілим виявом християнської любови до ближнього, Божого веління.

Не менше, як і з українством взагалі, пов’язане наше християнство теж і з українською мовою. Інакше, ніж у латинників, була наша богослужебна мова майже завжди зрозуміла; а найновіші досліди істориків вказують, що, можливо, мова книг святих Кирила й Методія, саме й була тодішньою мовою нашого народу. І як багато церковно-слов’янізмів знаходимо в віршах Тараса Шевченка, а проте вони не зменшують органічности його мови. Зрештою, це добре розуміла і цариця Катерина, наказуючи вимовляти всі слова Богослужб в Україні на московський лад, «щоб не було ніякої різниці». Якщо б ця мова не була б типовою прикметою українства, зайво було б із нею боротися.

А вже у наші часи, коли народня, сучасна мова здобула собі повне право в Українській Церкві, це пов’язання рідної релігії з рідною мовою стає ще очевидніше. З цього погляду зрозуміло і вповні похвально, що наші владики видали недавно, за спонукою СКВУ, звернення до вірних у справі вдержання та плекання української мови.

Майже все, що ми досі сказали, всім відоме і самозрозуміле. Та, на жаль, виглядає воно дещо інакше у практиці. Не в Україні, де однаково каралися за українську мову Святослав Караванський, Олекса Тихий, і за українську віру — Йосиф Тереля, отець Григорій Будзинський та інші, що їм немає числа.

Ні, йдеться про нашу Церкву в діяспорі. І насамперед про мову її вірних молодших поколінь, які народилися вже поза Україною. Це не таємниця, що стан мови у переважної більшості цього нашого покоління дуже невідрадний. Не місце тут скидати вину на когонебудь. Треба хіба лише висловити признання всім чинникам, які, майже героїчно, майже проти сподівань, боряться за українське обличчя нашої молоді; а це про українознавчі школи, молодечі організації, творців нашої дитячої літератури, а в першу чергу — батьків.

На жаль, дуже часто не можна зачислити до цих лав борців наших церковних чинників. Хоч теоретично про це говориться, як ось у згаданому зверненні. Але всі надто добре знаємо, що в більшості парафій вся праця з молоддю: катехизація, вівтарні дружини, молодечі гуртки — все ведеться по-англійському. Якщо десь є інакше, то це справжнє щастя і його треба належно цінити.

Головним оправданням відповідальних за цю працю: священиків, сестер, світських катехитів, є те, що молодь не розуміє української мови. У великій мірі це правда. Але як пояснити, що стільки то священиків звертаються по-англійському до кожної дитини чи молодої людини, навіть якщо вона відповідає йому поправною українською мовою? Чужою ж мовою навчається в більшості випадків і про речі, що їх дитина ще в ніякій мові ще не знала. Для неї ж однаково чуже буде спершу й слово «Євангелія» й «ґоспел», і «Богоявлення» й «Епіфані». Чому ж тоді?

Ми знаємо, як швидко засвоюють собі діти нові поняття, нові слова. А тим більше, якби почули вони їх від свого духовного провідника, до якого звичайно, мають немалу пошану. До того ж, скільки нових понять, слів, вмілостей засвоює собі молода людина за час своїх студій; і чомусь ледве чи хто з них нарікає, що мусить вивчати речі, яких досі не знав. Так могло б бути і з українською мовою в Церкві та при Церкві. Звичайно, не без труднощів. Але те, що зустрічаємо в нашій дійсності, це не лише страх перед труднощами. Це — психологічний бар’єр, що його куди важче подолати. Це залишки погорди до «мужицької мови», хоч вона вже здавна стала рівноправною європейською мовою, нею викладають на університетах, пишуть літературні шедеври. Це, можливо, теж залишки психіки «всеперетоплюючого казана», який вже поволі вигасає, а з тим і країни наших поселень набирають пошани до окремішніх народніх культур.

І ледве чи вкладаються у ці загальні напрямні такі факти, як те, що два запляновані З’їзди Молоді на північноамериканському континенті, відбулися чи відбуваються цілком в англійській мові, за винятком… літургійних відправ. Звичайно, молоді треба виходити назустріч, примикаючи очі на її дрібні недоліки. І не можна не розуміти, як до болю треба, щоб молодь гуртувалася навколо Церкви. Бо інакше, для кого ж змагаємося за майбутню Помісність? Але ж справа мови — це в жодному випадку не «дрібниця». А коли поговорите з провідниками цієї молоді, можна довідатись ще багато того, що характеризує їх наставлення: що, мовляв, у минулому українська мова наробила нам чимало лиха, відпихаючи тих, хто її не знав. Що, взагалі національність і релігія — це щось протилежне, якщо не вороже. Так!

Не можна замикати очей на такі погляди. Ми бачимо, що там, де заникає мова, як ось у Пітсбурзькій Епархії, там і втрачається щораз більше зв’язок між релігією і життям, а це релігії на користь не виходить.

І хочеться спитати цих провідників: «Кво вадіс?» Де співмірність між тим, що здобувається, а що втрачається такими методами «найлегшого опору»? Не лише «хочеться», а «треба». Безумовно, треба нам, сподвижникам ідеї Патріярхату, знаходити шляхи діялогу з тими, на кого сьогодні глядить наша українська католицька молодь. Ми не хочемо сказати, що вони поступають і діють так із передбаченням, зі злої волі. Це радше брак знання життєвих джерел нашої «руської віри, як Бескид твердої», — за словами Маркіяна Шашкевича. А бракові знання чи навіть упередженням, що з нього випливають, можна зарадити. Виясненням справи, освідомленням. У дусі зрозуміння та признання до доброї волі та старань молодих людей.

Наші вороги розплутують у великих маштабах дії, щоб нам відібрати хвалу українського тисячоліття християнства. Докладім усіх старань, щоб не пропало воно для нас і не з вини ворогів…

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>