Ідея екуменізму і її одного Патріярхату в Слуги Божого Андрея і Патріярха Йосифа Сліпого*

(Закінчення з вересневого числа)

А в посланні до віруючої української православної інтелігенції він писав: «Браття! Панове! Ваше православ’я ближче до православ’я широких мас українського народу. Воно ближче і до нашого віровизнання. Тому хоч би ваша праця над помиренням не довела до поєднання, то вона принесе народові користь, бо причиниться до нашої національної єдности. Сповняючи патріотичний обов’язок, я і написав цього листа». Треба відмітити, що Православна Церква на Холмщині й Підляшші була від 1875 р. синодальною, отже російською. Яка ж була відповідь? Дня 27 травня 1942 р. Священний Собор Єпископів святої Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві в складі: Блаженнішого Дионізія, Високопреосвященного Іларіона і Високопреосвященного Паладія пише: «Щиро вітаємо заклик Митрополита Андрея Шептицького про поєднання двох наших Церков в одну Церкву. І з радістю приймемо до своєї православної Церкви всіх наших братів греко-католиків. Ми гаряче молимось, щоб в Україні постала для всього народу одна Українська Православна Церква».

Цю ухвалу з вимогою повної капітуляції Української Католицької Церкви і то без ніяких застережень оголошено друком в офіційних звідомленнях з «Холмсько-Підляської Епархії», ч. 15, від дня 15 липня 1942 р. Зміст тієї відповіді виготовив Митрополит Огієнко, а в голосуванні підтримав його Митрополит Дионізій (москаль з крови і кости). Архиєпископ Паладій голосував проти такого змісту відповіді.

У тому часі до редакції «Краківських вістей» прийшли листи-відповіді українських православних інтелігентів з Варшави і Праги, але з уваги на образливий зміст, їх не друковано. Пригадую, що той самий Митрополит Дионізій в 1938 році потайки дякував Митрополитові Андреєві за його мужнє Послання в обороні нищення польським урядом православних церков на Волині, Холмщині, Поліссі та Підляшші. Як відомо, це Послання-протест нашого Митрополита польська цензура сконфіскувала дня 2 серпня 1938 року.

А Богоугодник Слуга Божий Андрей, хоч і прийняв згадані відповіді з великим болем душі, то одначе в тому самому часі… дозволив нашим православним священикам служити Святі Літургії в українських католицьких церквах.

Дня 1 листопада 1944 року, після смерти Митрополита Андрея, Владика Йосиф перейняв митрополичий Престіл у Львові. А було це тоді, як, за словами поета, «лилась кров, тріюмфував ворог і гріх, а стадо Боже розігнав вовк по всьому світі». Отже, Господь призначив для Блаженнішого Йосифа повну чашу терпінь, і вона ще не завершилась досьогодні.

А проте, героїчні діла Патріярха Йосифа — це найкраща біографія Христової Церкви та українського народу. Московські нерони не зломили Блаженнішого Отця Йосифа упродовж 18-літніх тортур. Навпаки! Ще більше його загартували. Бо коли московські гонителі запропонували йому волю і патріяршу мітру — за ціну переходу на московське православ’я, то відповідь Блаженнішого була коротка і рішуча: «З Москви ми віру Христову не прийняли і ніколи не приймемо!» У тому лютому часі Митрополит Йосиф шле таємні Послання до вірних Катакомбної Української Церкви, що її він зорганізував, закликаючи боговірний наш нарід словами: «Держіться! Стійте кріпко у вірі Христовій! Ми переможемо, бо з нами Бог!»

Дня 11 жовтня 1963 р. промовив на Вселенському Соборі Ватиканському II голова нашої Церкви, Блаженніший Йосиф. Отці собору привітали його тривалими оплесками, виявляючи свою пошану страдникові за віру Христову. А він, подякувавши Господеві та Пресвятій Богородиці за чудесне визволення його з неволі, говорив про колеґіяльність єпископату в Христовій Церкві, про жонатий клир і про соціяльні проблеми у сучасному світі. А закінчив своє переконливе слово історичним внеском: «щоб отці Собору піднесли Києво-Галицьку Митрополію до гідности Патріярхату!»

Понад дві тисячі Отців Собору прийняли внесок Блаженнішого Йосифа вставанням з місць і рясними оплесками!

Всі відомі часописи світу відзначили промову Отця Йосифа, а італійське телебачення назвало нашого Блаженнішого українським патріярхом. Годиться відмітити, що це вперше в історії наших змагань було винесено справу українського патріярхату на світову арену. Важливе ще й те, що це теж уперше за цю фундаментальну справу нашої Церкви почали теж змагатись українські миряни й то в цілій діяспорі вільного світу!

Одначе Москва вже другого дня запротестувала у Ватикані проти українського патріярхату. Його долю передано до вирішення соборовій комісії, яку восени 1964 року вирішено ось так: «Нові Патріярхати треба творити там, де заходить потреба. А їх встановлення поручається Вселенським Соборам або Папі Римському». В ім’я правди треба відмітити, що видатний учений-єзуїт Вільгельм де Вріз у своїй книжці «Рим і східні патріярхати» авторитетно твердить, що в історії Церкви — ані папи, ані Вселенські Собори не встановили ні Одного патріярхату на Сході!

* * *

Дня 21 листопада 1964 р. Отці Собору схвалили Декрет про Східні Католицькі Церкви, який папа того ж самого дня підписав, а в ньому були такі важливі постанови: «Привернути Східнім Церквам їхні історичні права, які вони мали в часі єдності Сходу і Заходу. Східні Церкви, так само, як і Західні, мають право і обов’язок управлятися своїм окремим правом. Декрет постановляє, що патріярхи зі своїми Синодами становлять найвищу інстанцію для всякого рода справ Патріярхату, включно з правом засновувати нові Епархії і призначувати нових єпископів. А в 10-му параграфі Декрету підкреслено, що:«Верховні Архиєпископи є рівні патріярхам, які стоять на чолі окремої Церкви або окремого обряду».

А наша Церква на Русі-Україні була Помісною Церквою з власною ієрархією, з власними Синодами і з. власним судовластям-юрисдикцією. Права Київської Митрополії святочно потвердив Папа Климентій УIII при укладенні Унії у Бересті в 1596 році.

Виринає питання: чому Києво-Галицька Митрополія? А це тому, що коли у 1807 р. російський уряд насильно скасував Київську Митрополію, то Папа Пій VІІ в 1808 р. відновив Галицьку Митрополію і наділив Галицького Митрополита всіми правами Київської Митрополії. І саме за ті священні права бореться від 1963 року аж досьогодні Патріярх Йосиф!

На 4 Синоді восени 1969 року їх Блаженство заявив нашим Владикам: «Ми станули згідно з постановами Декрету про Східні Церкви — на патріярхальних началах і від них не відступимо!» Тоді Москва знову запротестувала у Ватикані проти нашого патріярхату, а Римська Курія почала підважувати Декрет про Східні Церкви.

На тому Синоді наші Владики підписали прохання до Папи Павла VІ, щоб встановити Український Патріярхат. На жаль, папа відмовився виконати законне прохання. Дослівно він відписав: «Не можу, бодай під цю пору». Очевидно, що мотиви відмови були політичні, а не пасторальні.

В 1971 та в 1973 роках відбулися чергові Синоди, на яких вибрано Постійний Синод і схвалено статут Помісної Української Католицької Церкви. Одначе, Римська Курія уневажнила всі Синоди наших Владик, висуваючи закид, що судовласть їх Блаженства Йосифа стосується тільки території Матірної Церкви. Наш Патріярх Йосиф і Патріярх Мелхітів Гакім V заперечили таку інтерпретацію Курії, доводячи, що в Церкві важлива не географічна територія, але обряд. Адже ж Папа Римський має судовласть над усіми Церквами римо-католицького обряду, хоча вони є на різних географічних територіях, бо вони всі є цього самого римо-католицького обряду.

У жовтні 1973 року наш Блаженніший дуже гостро скритикував політику Ватикану відносно нашої Церкви. У присутності Папи Павла VI він заявив: «Українців, які терплять і мучаться за свою віру, — ігнорується. Український Патріярхат заперечено. Український нарід питає: «За що ми терпимо, за що страждаємо? Нехай згине світ, але хай запанує справедливість!» — закінчив Патріярх Йосиф.

* * *

На Евхаристійному Конгресі в Австралії мелхітський Патріярх Гакім V склав таку заяву: «Патріярхат Українській Церкві правно належиться!». А проф. Маріонетті, італієць, додав: «Відмова папи встановити Патріярхат Української Церкви глибоко зранила серця її вірних». Тому присутні на тому Конгресі наші Владики та священики вирішили закріплювати Патріярхат нашої Церкви так, як це діялось на Сході. Себто звичаєвим правом. Бо всі патріярхати на Сході були створені знизу, себто: спершу творилися парафії, потім епархії, опісля митрополії, а щойно в кінці патріярхати! Згодом, Вселенські Собори або Вселенський Архиєрей їх де-юре затверджували.

Тому в 1975 р. у Великодньому Посланні до всієї нашої Ієрархії вперше появився підпис: Патріярх Йосиф І. І того ж таки 1975 року в Базиліці св. Петра в Римі — в часі великого входу — також вперше пролунав возглас: «Пом’яни, Господи, Блаженнішого Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси — Отця Йосифа І!»

Серед Римської Курії постала неабияка констернація. Патріярх Йосиф відвідав Папу Павла VІ й склав коротку заяву: «Ваша Святосте! Ми Патріярхат маємо! Якщо не визнає його Ваша Святість, то визнають Ваші наслідники». А закид Курії у мою сторону, мовляв, я не виявляю вірности Апостольському Престолові,— є неправдивий. Бо, якщо б я не був вірний Христовій Церкві та Римському Престолові св. Петра в часі моєї 18-літньої неволі, то Ви , Святіший Отче, Римський Архиєрею, були б кликали мене сьогодні — Ваша Святосте.

А наша Церква — це Церква Ісповідників і Мучеників — за вірність Христові й Апостольській Столиці святого Петра в Римі»,— закінчив Патріярх Йосиф.

Дозвольте ще пригадати, що наш Патріярх Йосиф від 1968 року відбував пастирські подорожі Церкви на поселеннях вільного світу. При тих нагодах він нав’язав екуменічні діялоги з богословами Східніх Церков і з нашими братами Української Православної Церкви.

Не можна промовчати дуже важливого факту, а саме, що в часі Собору Ватиканського II Блаженніший Йосиф виєднав у Папи Павла VІ те, що на останній сесії Собору Українську Православну Церкву репрезентував тоді як обсерватор Високопреосвященніший Владика Мстислав, а не представники режимної російської православної Церкви Боровой і Котляров.

При цій нагоді Владика Мстислав був прийнятий Папою Павлом VІ на авдиєнції і з цієї нагоди подарував папі Святе Євангеліє у чудовій оправі.

З радістю пригадую, що дня 3 червня 1976 року послідовник Слуги Божого Андрея — Патріярх Йосиф проголосив історичне послання — «Про поєднання в Христі», пригадуючи українцям православним і католикам, яка могутня була наша держава за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Чому? Бо була в нас тоді одна віра й одна Церква, яка лучила духово весь нарід і скріпляла усе державне життя і створила свою культуру…»

Блаженніший Патріярх Йосиф пригадав, що в часі його зустрічі з Митрополитом Йоаном Теодоровичем у Бавнд Бруку були сказані такі великі слова: «Ми такі православні, як Ви католики». Тому Блаженніший пропонує: «Щоб почати об’єднуючу акцію від узгіднення перекладів Св. Літургії і інших Богослужб, щоб ми могли молитися одними устами і єдиним серцем».

Вкінці він твердить, що наші вороги хитрощами і підступом піддержують розз’єднання між нашими Церквами. «Будьмо собою, — кличе наш Патріярх. — Об’єднавшись в одну Помісну Українську Церкву під проводом Патріярха, станемо твердинею, об яку будуть розбиватися всі ворожі удари, так релігійні, як і політичні».

Влітку 1978 року помер Папа Павло VІ, а новим папою вибрано кардинала Альбіно Лючіяні, який помер неочікувано у вересні того ж самого року.

264-тим папою вибрано архиєпископа Кракова, кардинала Кароля Войтилу. Серед українців — одні раділи, що папою став слов’янин, а інші побоювались, що папа за національністю поляк. Наша патріярша канцелярія у Римі прийняла нового папу з надіями.

Дня 24 березня 1980 р. Папа Іван Павло II скликав надзвичайний Синод Владик нашої Помісної Церкви, щоб вибрати коадьютора-помічника Главі і Патріярхові нашої Помісної Церкви з правом наслідства. Синод вибрав наслідником їх Блаженства архиєпископа Мирослава Любачівського, а папа його затвердив, заявляючи при цьому, що в майбутньому наш Патріярх сам могтиме скликати Синоди.

І вже 25 листопада 1980 року Патріярх Йосиф скликав Звичайний Синод і ним проводив. І на цьому Синоді наші Владики, а не Римська Курія, вибрали кандидатів на митрополита в Америці та єпископа в Чікаґо, а саме: о. Степана Сулика та о. Іннокентія Лотоцького, ЧСВВ. Блаженніший Патріярх Йосиф і коадьютор Любачівський репрезентували на цьому Синоді Владик нашої Церкви в Україні.

Патріярх Йосиф так висловився про цей Синод: «Будьмо вдячні Святішому Отцеві Іванові Павлові II, що завершив щасливо цей болючий змаг цим нашим прадавнім правом — мати Синоди і ними рішати справи долі нашої Церкви. Цей змаг почав я 17 років тому і провів з великим терпінням і прикрощами. Він ще не скінчений і вповні не завершений. Радію, що вдалось частину з Богом осягнути». А пізніше додав: «Великим нашим завданням є: здобути визнання нашого Києво-Галицького Патріярхату, що є нашим об’єднуючим чинником в Україні та на поселеннях сущих».

До наших Владик звернувся тоді Патріярх з таким закликом: «А до Вас, Дорогі Владики, вживаючи слів св. Павла, говорю: будьте моїми послідовниками. Бережіть спадщину, яку я одержав від моїх світлих попередників. Бережіть її! Не віддайте її в руки лукавих людей. Не сплямте її чужиною. Донесіть її ненарушеною у Вільну нашу Церкву, у Вільну Україну! Дай нам, Боже, це сповнити!»

Стоїмо напередодні тисячоліття хрещення Руси-України. Чи не пора нам, українцям-православним і українцям-католикам, усвідомити собі, що тепер крайня пора почати екуменічний діялог? Адже ж обидві наші Церкви на землях Володимира й Ольги, Ярослава і Іларіона, Могили і Шептицького ступають шляхом терпіння й переслідування! Шляхи обидвох наших Церков позначені кров’ю мучеників, слідами ісповідників і свідченнями непохитної віри в Христа та вірности Його святій Церкві! Адже ж цей шлях не повинен роз’єднувати, а об’єднувати! Тому на цьому шляху треба шукати замирення.

Дня 7 грудня 1985 року промине 20 років, як упала важка перепона до осягнення єдности в земській Христовій Церкві. Бо після дев’ятсотрічного тривання «великої схизми» — (розуміється, «схизми» в лапках), що розпочалася у 1054 році — дня 7 грудня 1965 року в Римі й Константинополі Східня і Західня вітки Христової Церкви рішили зняти клятву. Тоді теж стверджено, що та схизма була викликана не догматичними розходженнями, але людськими слабостями.

Опісля Вселенський Патріярх Атенаґорас І переслав Папі Павлові VІ на пам’ятку їхньої Єрусалимської зустрічі ікону, розписану афонським монахом. На геніяльно розписаній іконі обнімають себе взаємно два брати, апостоли Петро і Андрей. А над головами братів-апостолів зображений Божественний Спаситель Христос, що неначе промовляє до них: «Брати! Обнімітеся!»

Яка велична символіка в цій іконі. Петро оснував християнську громаду в Римі, а Андрей у Візантії. Обидва згинули мученицькою смертю — Петро на хресті в Римі — долів головою, а Андрей був розп’ятий на хресті в місті Патрас — на так званому андріївському хресті, що має форму букви «X».

Як відомо, леґенда голосить, що апостол Андрей заткнув на Київських горах Хрест і передбачив, що там постане місто — колиска християнства на Сході.

І Київ став колискою християнства на Сході Европи. Чужинці, які бували в Києві, оглядаючи собор святої Софії та інші величаві святині, порівнюють Київ з Римом і Царгородом. Одначе Москва формально зліквідувала київське християнство.

В «Артикулах процесу беатифікації Митрополита Андрея Шептицького» написано, між іншим, ось що:

«… Дня 31 жовтня 1946 р. коло півночі, Владика Андрей перестав говорити і відповідати, хоч був зовсім притомний. Хотів свобідно молитись. Була це година великої мовчанки, і ніхто не знає про те, що діялось тоді між його душею і Богом.

По довгій молитві зачав говорити, бажаючи залишити свій духовий заповіт. Найперше Митрополит Андрей передбачив знищення католицької Церкви східнього обряду в українській митрополії. А тоді передбачив великий розквіт і поширення Української Церкви на цілім Сході і закінчив словами: «А тепер уже не почуєте мойого голосу аж на Страшному Суді». Помер Митрополит Андрей 1 листопада 1944 року о годині 13:30. Тоді мав він 79 років, три місяці й сім днів, з того 56 років посвятив на апостольську службу Богові та на спасення людських душ».

Перший передбачений заповіт здійснився. Віримо, що за Божою поміччю і другий передбачений заповіт Слуги Божого Андрея здійсниться!

* Ця доповідь була виголошена на форумі Українського Патріярхального Товариства, 8 березня 1984 року в Філядельфії